Хворий дім предметів побуту

Тяжкість, невимовна тяжкість, що не дає промовити жодного звуку, щоб він не супроводжувався болем та стражданням в гортані та десь ще, згустилася над моїм безпорадним тулубом і в мені чорними хмарами перед бурями. Невже я не можу говорити? Що я тут роблю? Я не маю бути тут. А де я? Так сильно болить голова, я не відчуваю нічого, окрім болю по всіх ділянках голови і найбільше болить обличчя. Хтось прибіг, білий халат невідомої особи - єдине ще розрізняється в якомусь затьмареному середовищі всього іншого. Воно щось робить зі мною, але не говорить до мене, в будь-якому разі я не чую нічого і не почув би. З ким воно говорить? Звуки якогось іншого сюжету, що ніяк не збігається з картинкою, заповнюють мені очі. Я бачу блідо-бежеві стіни та знайому постать свого давнього товариша, що грозився в дитинстві стати лікарем. Але це неможливо: останнє, що я достовірно чув про нього стосувалося героїнової залежності і тюремного ув'язнення. Він не може стояти тут з такими пухлими щічками рожевих відтінків, без вад шкіри, з новими вінірами... це сон. Як йому тут опинитися, але я готовий поклястися, що це він і ніщо в світі мене не переконає в зворотньому.

Що хоче ця жінка в білому халаті, яка метушиться над моїм тілом? Це жінка? Скільки їй років і чому в неї цей смішний капелюх з якогось далекого вірусного телесюжету. Ні, мені це мариться, я просто не можу бути тут в оточені цих кумедних, але таких достовірних копій на людей. Здається, вона щось робить з моєю рукою, вводить мені якийсь препарат - я відчув біль проколу. І чому вона так дивиться в мої очі? Що вона робить? Стукіт серця дістається горла і мені майже вистачає сил, щоб дізнатися причину з якої вона мене вбиває цим загадковим методом. Чому б їй просто не перерізати мені горло - беззахисному і прив'язаному? Я прив'язаний? Я намагаюся покликати свого давнього товариша, що весь час стояв в дверях, які ведуть в кабінет. То ми лежимо в коридорі? Не побачивши товариша там, де він мав би стояти, я шукав його очима довкола і не міг угледіти його силует. Чому саме МИ лежимо в коридорі? Я тут не сам? Я лежав в дальньому лівому куті, якщо дивитися від дверей кабінету чи палати. По два ліжка в три ряди ногами до входу, на котрих, окрім мене, лежало ще дві людини. Якесь п'яне занедбане роками п'янства тіло, здається, просто спало мирним сном, трохи похрюкуючи під стінкою в лівому куті: не було ні приєднаних крапельниць, ні якихось датчиків для показання життєвого стану - воно просто спало на боку, закриваючи обличчя біцепсами рук від мене і всього світу та світла цього коридору. Інша особа, здавалося, в стані гіршому за мій, кричала так сильно, що й просити її про допомогу не було сенсу. Можливо, ця постать в білому халаті вже ввела отруту в нього, перед тим, як таку ж вливати в мене? Невже мене чекає те саме? Через скільки хвилин, а може годин? Чому б їй не розтягувати своє маніакальне захоплення вбивств пацієнтів якимсь невивченим препаратом? Я заплющив очі: я був заслабкий, щоб хоча б спробувати їй заперечувати чи пручатися. Здається, я маю померти, якщо я не помер вже, а це моє особисте пекло. Я винен смерті одне життя і так я його віддам - кричучи та кривдячи образами всіх неньок, котрих міг перерахувати, а можливо я слабкий і для цього. Жінка в білому пішла, не дивлячись більше на мене жодним оком, не промовляючи до мене зневагу, не засуджуючи мене, не проголошуючи ні звинувачень, ні вироку і я мав би померти прямо зараз. Кожен подих може бути і необхідно буде останнім, рано чи пізно, котрийсь з них.

Я лежу на лівому боку, тяжко дихаючи та виділяючи з горла згустки коричневої консистенції на чорній плівці від багатолітрового сміттєвого пакета. Жіночка - мій особистий образ старої з косою - підготувалася, щоб не перекидати моє обм'якле тіло, що було б важче, ніж просто загорнути в пакет, на якому я і так вже лежу. Чому я лежу саме на боку, майже на животі, якщо лежав прив'язаний на спині? Саме тому - вона підстелила під мене плівку, щоб простіше було винести на смітник, де мені саме місце. Якийсь молодий хлопчина - можливо інтерн - чорноволосий, з привабливою формою лиця та перспективами щасливого життя підійшов до мене. Він був вдягнений у новий світло-зелений костюм лікаря з коротким рукавом, взутий у світло-коричневі крокси, в нагрудній кишені була синя та червона ручки.

Можливо, він прийшов констатувати мою смерть? Але я ще живий! Ще рано -приходьте пізніше, в нас наразі облік життя з підбиттям підсумків - хотілося б це сказати, але я не маю язика. Він причікнув перед моїм обличчям так, що я міг розгледіти його обручку і певно знати кількість його щасливих дітей в майбутньому з невідомих мені причин, проте певно. Зазираючи в очі, він запитав мене, чи я хочу жити. Все що я міг - прохрипіти так довго, скільки мені вистачало повітря, щоб не перейти в кашель з дивним сухим, коричневим мокротинням, запевняючи його, що житиму стільки, скільки зможу пручатися отруті, котру я відчував своїми судинами. Я силою думки блокуватиму отруту на підступах аорти, позбавляючи його тієї вечері в колі сім'ї, котрої він не отримає без моєї останньої дати та часу в особовій справі, принаймні так я напаскуджу ще трохи всесвіту перед своїм зникненням. Я не дивився йому у вічі, проте він був не гордий, або ж намагався зломити залишки моєї спаплюженої та обмеженої волі, своїм схилянням голови до рівня моїх очей так, що я вже не міг не дивитися в ці мигдалеві, спокійні та впевнені в своєму завтрашньому дні, очі.

- Ти помреш. – Його голос був ніжним, наче матір шепотіла в дитинстві колискову. Він ще якусь мить дивився в ці очі, очікуючи реакції і дочекався.

Я задихав частіше, намагаючись всіма працюючими і ні м'язами підвестися та запевнити його жалюгідну самовпевненість справедливими наслідками його дій. Але з місця зрушив він, піднявшись та нависаючи над моєю нікчемністю лагідно попросив прискоритися з цим. Але я лише пришвидшував хрипіння, видихав сильніше, випльовуючи всі ті рештки м'яса, що були ще в мені, через рот. Він нависав над моїм ліжком, що здавалося, було колисковою якогось цуценя перед його величною постаттю, що йому було легко спертися руками на коліна і все одно знаходитися в недосяжній для мене висоті, затьмарюючи своїм черепом лампу, яка утворювала німб довкола силуету його чорнобривого обличчя чистоти та святості. Таким правильним кельтським черепом, який він не заслуговував.

- Ти помреш. Навіть якщо це не так, то нащо жити такою потворою? Твоє життя буде жахіттям нерозуміння, відрази та нудоти оточуючих від одного твого смороду - він перейшов на шепіт, схиляючись до вуха - я можу "це" прискорити.

Я дихав, я хрипів, здіймаючи ґвалт на такий простір, який тільки міг собі дозволити. "НІ, НІ, НІ" - кричав я духом - але цей крик не був ні переможним, ні життєстверджувальним і паніка перейшла в прийняття - молодий лікар з майбутнім пішов, лишаючи по собі шлейф успіху - а прийняття перетікало в забуття.

Скільки ще чарівних спогадів, на зразок цього, було в цій понівеченій голові - я кожен намагався згадати і хоч якось систематизувати в більш менш зрозумілу конструкцію, щоб почати приймати цю голову за свою власну, а не рахувати її за власність лікарні. Я ж в лікарні? Наче так і є. Деякі спогади перепліталися з реальними, точніше з такими, що я точно вважав тими, які були значно раніше цих абсурдних(?) подій і від того ніяк не пов'язаними з маревами, галюцинаціями. Та чи є вони зараз маревом? Здається, що якийсь демон змушує мене сумніватися у самому сумніві. Я не можу впевнено заперечити побаченого, більше того воно реальніше за те, що я бачу зараз, воно точно реальніше за вас всіх у купі. Я не знаю ніякої опори в цьому хаосі сприйняття інформації та інтерпретацій цією пустотілою довбешкою для жування. Проте, я зараз і не жую, щонайменше я не знаю, чи я їм, як я харчуюся, чим. В мене є припущення, навіть декілька, я поділюся ними з вами: я вже помер і їжа мерцю не потрібна; лікарі зморюють мене голодом - "чому?"- тут варіації: для негуманних експериментів, наслідуючи видатних японських лікарів минулого, для задоволення, попутно знімаючи якийсь СНАФФ, для статистики - це я не зовсім ще можу сформулювати, але здається, що я можу бути правий.

Моя біографія занадто не вирізняється з-поміж таких самих. Припускати, що мене могли "замовити" не вважаю за потрібне. Проте, можливо і замовили. Чи можу я стверджувати хоч щось, в тому числі і мою янгольську чисту совість, якщо мені важко пригадати навіть ім'я. Що ж зі мною? Мене охоплює жаль до самого себе, співчуття, яке розуміється ж мною, як співчуття і від саме цього самозацикленого незграбства виникає жаль. Невже я завжди був таким?

На хвильку закортіло поплескати по плечі чи погладити волосся самому собі, але я не можу. Як бачите, руки мої прив'язані. Занадто тугі пов'язки, від котрих мої пальці посиніли, не дозволяють вдіяти щось чи зручніше влягтися ім'ям комфортності смерті.

Це якесь інше приміщення. Якісь нові сусіди і абсолютно інша локація по котрій снують без зупину постаті в медичних халатах та легких костюмах, в своїх кроксах та занедбаних тапочках. І не скажеш по ним, що навколо постійно гинуть люди по їхній похідній вині, а зрештою і від їхніх прямих, усвідомлених дій. Так кортить спати. Чи мені так кортить померти і з цим почуттям варто боротися? Можливо саме ці вдихи-видихи будуть епілогічними в моєму короткому існування десятка нарко-тріпних фантазій? Та і відповісти вище моїх сил, навіть протягнути звук, схожий на звук людської мови, а не заводження бензопилки. Згадався молодий лікар з шлейфом майбутнього, що в цій ситуації був щасливим спогадом ностальгічного дитинства моєї прикованості, буквально, до ліжка. Тоді все було простіше, зі мною навіть розмовляли - а вбивство - він же таки не вбив мене: ні він, ні його ручна (його?) паняночка в смішнім капелюсі. Можливо, це була лише вистава, спрямована на те, щоб мене розважити, повеселити. Зі мною грали, а я цього не зрозумів. Яке життя такі і ігри. Сон обіцяє забагато, щоб не дати нічого зовсім. Приманює своєю забутливістю чудових закапелків моєї вільної фантазії, спотвореної але своєї, занедбаної, вразливої, нерозвиненої але вільної і своєї, сон повен вільних рук, геркулесівської сили, та ніг спритніших за черепашачі лапки на суші, чи що там в мене нижче пояса. На суші піщаних пляжах з рельєфами маленьких барханчиків, надутих вітром з ледве рухомого моря...

Чарівний сон в єднанні з природою. Якісь ліси та хащі, з безмежними трав'яними морями степу, де трави пригинаються від вітру, як хвилі, виблискуючи відтінками своїх кольорів. Наші наміри чисті та зрозумілі без зайвих слів та пояснень, виправдовувань. Наше життя єдиним ритмом бурлить в єдину ціну усьому, і смерть настає тоді, коли ми б самі хотіли померти, тими, ким хотіли, так, як хочемо. Наш дім - найкращий та найцінніший, збудований нами та нашими пращурами кропіткою працею, багатьма поколіннями відданості меті. Немає ні сорому, що пригнічував би хоч когось, хоч за щось до безнадійних меланхолій. Немає жалю, бо ми не можемо бути жалісливими і не має кого жаліти серед нас. Немає страху, ми не розуміємо ніяких первородних гріхів, що могли б справити на нас враження. Немає і зневаги до оточуючих собі подібних, немає зневаги до неподібних, немає зневаги навіть до ворогів з інших домів. Немає підступності - все що ми знаємо ми і робимо, все що ми робимо - на поверхні видно, ніякої потаємної думки в цій роботі, ніяких підтекстів не існує. Взагалі все саме так, як і має бути, бо я мураха і ми мурахи і живемо ми колективом, колективною свідомістю, колективним розумом, колективною ціною.

Так замало інформації. Принаймні я в тій самій палаті. Можливо я вже не зміню місцеположення і є сенс приглядатися до навколишніх скупих пейзажів зі стін, коридорів та широких старих вікон з пошарпаною білою фарбою на рамках та засмальцьованими відкосами. Проте, ви самі все бачите, самі і приглядайтесь, чи ви либонь думали, мої голуби, що й тут я за вами сраку підтиратиму? Збавте, закочуйте, що порозкатували. Тут ми кожен сам за себе, про себе, для себе - можете для мене, але я не для вас. Слухайте і радійте, що я ще говорю. Що не покинув вас напризволяще голої долі і катів-санітарів, котрим ви не вперлися ні яким боком, окрім як розхідного матеріалу, яким ви і є. В кожному з нас сидить по санітару з накрохмаленою пикою і претензією на привілеї. Радійте, що досі не зірвав цих кайданів тканинних зі старих шмат і не виперся від вас, не покинув це трикляте, фальшиве місто, ваші відгодовані пики з носами-картоплинами. Селюки, які ж селюки позабиралися так високо і не можуть відрізнити кінську дозу від людської, віслячий харч від тих, котрі споживають поважаючі себе пацієнти інших лікарень. Який же я сам селюк, я погоджусь, проте я ще говорю, вінницькі пасіки та ферма з загоном для вас подібних для мене ще не такі близькі. Проте пізніше, я встану і обов'язково вільним кроком зникну від вас у лісах. Розщеплюся на фотони, щоб ви і по частинам мене не знайшли. Будете мені телефонувати на заблоковані номери, писати на фальшиві пошти, вбиваючи раз за разом в графу отримувача "Yakur_vincin@gmail.com" або просто "YA@.." поки я надриватиму шлунок сміхом біля вогнища в своїй тимчасовій криївці, уявляючи ваше нерозуміння. Таке характерне "нерозуміння" для нас, чому ж отримувач не відповідає на мій шанобливий запит. Слухачі, хотів би сказати я, але важко. Люди, які ж ви слухачі, якщо ви люди? У вас атрофувалось вміння слухати з появою осілого способу життя.

Звичайно, вам і не треба слухати, якщо двері зачинені, а будинок із міцних матеріалів, тож і я колись не буду кращим за вас, я вже такий - зовсім скоро я втечу від вас у власну цегляну фортецю вінницького бджільництва, і атрофуватиму свій слух в комфортних умовах відсутності найбільшого чинника роздратувань - вас. Та ви самі це усвідомлюєте, лише мовчазно дотримуєтесь загального правила мовчання заради комфортності. А поки слухайте, гірше від цього не буде, а краще ніколи не ставатиме взагалі - це вже трансцендентальна істина.

Та чорт би і з вами, не затямили б нічого навіть якщо від цього залежало ваше життя, більше того, життя на кону ви б теж не відчули і не почули, і воно ще більше туманило б вас: дві палати по шість ліжок, розділені скляним санітарським приміщенням з коротким коридором, що з'єднує палати по одному з країв скляної банки найхворіших з усіх, одягнутих, в лікарські халати. Я, як бачите, лежу ногами в бік коридору, звідки можу спостерігати за усіма та усім оточенням.

Що це за купка комерсантів тулиться інквізиційним маршем в коридорі? На чолі цієї клинообразної братії шароголових легенів йшов чоловік невисокого зросту, він і був головним, підходив до кожного ліжка, та обсмоктуючи верхню губу та здіймаючи брови до зморшок на лобі, байдужими очима оглядав прикутих до ліжок та вислуховував своїх лакеїв, що з богобоязним видом промовляли до нього як до живого Святого, що одне його ласкаве слово в чиємусь напрямку та радіусі вважалося індульгенцією від найстрашніших гріхів. Та це не допомагало прикутим, над котрими він всім своїм видом потішався як над вже мертвими, які ще цього не розуміють. Проте майбутні покійнички нічим не змінять його всевладності. Його витівок ніхто не дізнається, а як дізнаються - хіба цим навіженим, прикутим є віра, а якщо і є - нащо вставати на захист покійничка, котрому тільки ним і ставати. Безногим він лоскотав п'яти. Тим, хто задихається, дихав у обличчя і намагався вибити детективний висновок, яке ж хрючиво він вчора їв, що сьогодні так нудить. Проте німб ставав дедалі більше і скоро мав би затулити щось важливе, якщо ще цього не сталося. Процесія, що нагадувала похоронну, підійшла і до моїх ніг.

- Вийшов з коми, операцію робили в Гуляйполі і перенаправили до нас, приїхав вчора. Стан..

Яке Гуляйполе, що робили, хто робив? Та жіночка в капелюсі? Слухаючи конспект молодої дівчинки, котру я здається знав пів життя - як ще ставитися до особи, що до цього пришестя виносила декілька кілограм моєї ваги, перед цим дбайливо витерши мій зад, якщо не як до рідної - описувала мій анамнез і так, здається я став пригадувати щось, від чого робилося фізично боляче та бридко. Батьків, минуле, працю - то там, то сям і врешті лишалося ще забагато невідомості в моєму походженні і причинам наявності тут. Чому я саме тут, чому я саме я і в такому положенні? Стан життєвих показників та як довго це місце буде зайняте - ось це важливіша тема, ніж я сам. Та і дійсно, мої пригадування - моє прокляття, наскільки ж дійсно цікавіше дивитися за всіма цими персонажами! Єдине зауважу: шкода, що не в Яготині робили ту операцію, в мене там знайомий професор Препавіанов, здається, був, але то дарма. Що ж тепер я можу зробити, як не спостерігати за тим, що коять, в яку безодню котяться та тягнуть за собою прикутих, ці ідійоти. Хоча б до підхожого моменту, коли терпіти цього більше я буду не в змозі.

Вони пішли, а я задивився на зад, власниця котрої витирала мій. Уроборос, на який ми заслужили. Чарівна дівчина йшла, здавалося, назавжди, вимахуючи своєю життєдайною силою, що перевалювалася в неї з ноги на ногу, залишаючи на найменшу мить складочку в ділянці де стегно преходить в образ життя, щоб повернутися через час і мучити мою незграбність своєю величною присутністю, яку вона паскудить об мою сраку. Якщо їй не втекти, то це ще одна причина втікати мені, щоб не примушувати її витрачати свою цнотливу тендітність блідих і білих, не опоганених, ручок на мене, проте, вже було запізно. Плівка прорвана і не факт що мною. Вона йшла, а сивочолий, лисіючий чоловік невисокого зросту звинувачував її за невірність конспектів та за те, що не вона мала робити цей доклад. Вона підміняла якусь іншу особу і була покарана за свою чуйність та піддатливість на маніпуляції та підставляння з боку старших гнобителей. Скільки знадобиться часу, щоб вони зломили її? Як скоро вона вирішить торгувати своїми принадами, що тільки підходять до років свого найблагороднішого розквіту? Я хотів би її врятувати від цієї духовної смерті раніше, ніж вона остаточно зневіриться в усьому райдужно-квітковому, але я не можу врятувати навіть себе, прикований, до цього ліжка. Та чи потрібна їй порятунок від мене, можливо її ідеал це цей підстаркуватий і лисіючий невисокого зросту з прикушеними губами та зневажаючим поглядом. Можливо, це навіть не ідеал її “принца”, може вона і сама хотіла б бути саме таким “принцем”. І дійсно, що їй ще тут робити? Хах, як швидко я це зрозумів, як просто виявилось жити: достатньо бути мудаком і ти станеш королем, не тільки принцем, або принаймні підкорольонним чи підпринцовим. А можливо, я просто не здатен відчувати вдячність за любов - чи не з цієї причини я насправді тут? Але,якщо прийдете мене навідувати, принесіть мені трохи вибухівки і 9мм пістолет-кулемет ТЕС-9, щоб я востаннє щось цінне зробив - запалив вогнем згасаючу зірку веж-близнюків та рязанського цукру, котрих так не вистачає цій лікарні. Ось би нас знаходилось по 365 відважних та зневажених кожного року, щоб цей контингент, решта цієї маси могла жити заслуженою для життя думкою.

Трохи згодом, лікар середніх років з молодецьким запалом ходив вздовж та поперек скляного кабінету, нагадуючи буйного молодого офіцера-революціонера ХІХ ст. десь на теренах Європи в якомусь політичному клубі-кафе, але з якимось показовим, надмірним епатажем. Блюзнірство - прозвучало безмовно в мені, але ж це смішно і це правда. Не знаю, що саме з цього приводу думав його спокійніший співрозмовник, що втомлено розвалився в кутку на стільці і гортав якісь старі журнали розважальної тематики; вид його був незацікавлений в метушні пародиста на молодого офіцера.

- Якого вони від мене хочуть? - обурювався Пародист - Я розчарований, скільки ж брехні було в їхніх обіцянках успіху. Якого вони просто не підпишуть заяву? Краще б було жити волоцюгою і лежати як вони, - він вказав пальцем в мій бік, явно не усвідомлюючи мого положення до кінця.

- Так, всі брешуть, - підтримував розмову Байдужий, роздивляючись якусь кралю з журналу, оцінюючи вартість її пластичних операцій.

- Нічого, звільнюся і не побачите мене тут ніколи більше. Я не розумію, я вже став лікарем, маю досвід, знання, але не маю ніяких привілеїв, одні лише обов’язки - лікувати цих неповноцінних.

- Так, ціна неповна...- відшукував Байдужий в кралі щось, що він прогавив з операцій, але не міг зрозуміти що саме.

- Це ж неможливо. Це абсурд! Хто в здоровому глузді ставатиме лікарем, щоб мучити себе муками тих інвалідів? Якісні сигари, якісний алкоголь, знайомство з якісними людьми, якщо вони випадково опиняться серед цих немічних, якісні конверти і доступ до наркоти. Але заради них!? Хто цей потенційний пацієнт психлікарні? Хто? - ніяк не міг вгамуватися Пародист.

- Потенційний пацієнт... - мріяв про своє Байдужий.

Не я - потенційним пацієнтом для цього молодика мені не бути. Навіть через декілька хвилин, як Байдужий сидітиме вже над моєю історією хвороби - я не його пацієнт - знатиме він, знатиму і я. Та чи плакати мені над цим, чи сміятися? Чи порятують мене мої сльози, чи прихистять? Чи сховають вони мене від очей довкола, чи сховають мої очі за дощем? Чи дасть сміх мені щось? Чи розрадить, чи надихне? Чи сховає сміх мене від світу, чи сміх сховає світ від мене? Який прибуток мені від цих масок театру? Занадто багато питань, відповідь на котрі мені нічого не дадуть, якими б істинними чи хибними вони не були - я нічого не зміню в своїй прив’язаності, в своїх планах на втечу. Ні-чо-гі-сі-нько. Це дарма, сон чи навіть забуття стуляє мені кволі очі. Останнє що я бачу, як Пародист в пафосному відчаї, відкривши форточку, спершись одною ногою на стілець, закурює в позі античного філософа, що розмірковує над складними етичними питаннями людського буття. Волоцюга...а все ж є в ньому щось генетичне від кінників.

Лікарський склад в своїй будці в повному чи майже повному складі зібрався для якоїсь підпільної процедури. Вони писали на клаптиках паперу і скидали їх в капелюх Снігуроньки, тільки вони були не настільки радісні, якби грали в таємного Санту, очікуючи халявних непотрібних їм подарунків, але ж халявних. Я, як і раніше, чув їх.

Повсідавшись у крісла та обпершись на вільні місця за якимсь ієрархічним принципом, громада чекала, поки наймолодша квітка своєю блідою ручкою після моїх кілограмів дістане один єдиний клаптик - на ньому було написане жартівливе прізвисько одного з прикованих. Трохи замислившись над своїми майбутніми гріхами, що було легко прослідити на її виразі лиця, вона оголошує:

- Фонтанчик.

Миттєво зрозуміло про кого мова. Цей нещасний, що ліворуч од мене, намагається вже скільки днів виригати прокляття з легенів. Він старожил - саме такі як він і є сторожилами зазвичай. Для таких, як він, це характерно. Коли йому стає зовсім погано і він задихається, йому дренують його целофанові пакети, що в нього замість нижніх дихальних шляхів, літрами заспокійливих китайських чаїв за допомогою якогось шлангу, поки він не вишморкає через горло життя, яке заважає йому жити. Фонтанує він на все відділення. Іншим разом, буквально вчора, він, протестуючи, втомившись від захльобувальних промивань, схотів промити лікарів і вирвавши, я не знаю як, мочовий катетер, намагався залити бідну стару медсестру, що ледве змогла втекти і не поверталась, доки той не втратив свідомість. Але бунт був випадковістю. Решту часу він найлагідніше цуценя з усіх, що тут є. Не знаю, чи завжди він був таким безпорадним та немічним, проте протягом усього часу нашої спільної долі - саме таким.

- Шкода його, може не будемо? - почулося від дівчинки-квітки жалісливим голосом.

- Як це "нье будємо"? Ми лікарі чи хто, врешті решт, - зауважив Пародист.

- Якщо кількість трупіків у звіті не відповідатиме дійсності, то всі гулі нам на голову. Якщо ти така співчутлива, то ми можемо тебе прибрати, а когось з тих - ткнув пальцем в палати - можемо взяти на твоє місце, ти все одно безкорисна. - Байдужий казав не довго, але здається доступно пояснив молодиці, що вони щось наплутали у звітності, чи не вони, але винними зроблять їх, і в палаті на одного живого більше, ніж мало б бути після останньої ночі. Це треба було вирішувати.

- То через таку дрібницю ваших помилок необхідно вбити? - Сказав їм я, але що я міг сказати, окрім хрипу помираючого пса?

Та вони почули мою реакцію, від чого я сам перелякався. Їм не потрібен буде свідок і мене вони тоді приберуть або наступної ночі, або замість Фонтанчика зараз, що ще вірогідніше. З цією думкою я заціпенів і став ще більш смиренним, ніж зазвичай Фонтанчик (пізніше це мене налякає та засмутить, але пізніше). Після їхнього застиглого на секунду погляді на мені, колегія безмовно постановила вірність думки Байдужого і прийнялася до роботи. Точніше, все почалося з обуреного зітхання "як мене це заєбло" старої сестри і всі все зрозумівши, прийнялися кожен за свою роботу чи байдикування. Стара позачиняла двері, витягнула дренажний апарат, а молодиця заходилась їй допомагати, намагаючись реабілітуватися в очах колег. Вона, звіряючись з якимсь хімічним рецептом на ще одному клаптику паперу, запитуючи порад по дозуванню у Головної лікарки, яку вона колись підміняла з доповіддю, змішувала речовини рідкі та не дуже. Я не можу розібрати, що саме, але явно, що від вливання цієї гримучої мішанини мій сусід замироточить востаннє.

- Спалити. - коротко підсумувала головне стерво кабінету, вказуючи на клаптики паперу, і швидко вийшла геть.

Пародисту подобалось грати з вогнем, він би усе тут спалив найперший і він взявся за смітник, покинувши свої історії хвороб там, де він тримав їх стоячи в руках, вони ляпнулись на підлогу, від чого всім стало веселіше на душі, навіть мені. Дренажна система готова, отрута теж. Стара сестра виперлась з нечуйним поглядом в нашу палату, зупинившись на мені поглядом ще на мить, все ж таки попрямувала напряму до першого вибору жертви. Фонтанчик зрозумів вже в чому справа і наперед панікує, наперед б’ється в конвульсіях. Він плаче, він благає, він не розуміє, чим він міг це заслужити, окрім як своїм одним-єдиним слабеньким протестом, забастовкою водогінних процесів, але це і не було причиною. Він взагалі ні до чого, він був лише необхідною жертвою долі, випадковим клаптиком паперу, витягнутим блідою рукою.

- Стій, суча шкура! Давай мені! Влий це в мене, стара хвойда! -гулом пролунало від ліжка, що було під вікном впритул до скляного кабінету.

На ліжку, така самий прив’язаний, лежить сильний, вольовий, білий чоловік, повний запалу в очах, але десь всередині відчувається спокій та зосередженість - його дії були свідомими, ніяких фентанілових погрішностей. Від нього виє здоров’ям, яке сьогодні ж перебороло саме всі його захворювання і вже завтра він вже був би на волі, трощив би дійсність мускулатурою грецької статуї, принаймні я так бачу. Його руки всі в шрамах боротьби з хижими тваринами, його живіт перетягнутий як у самурая перед ритуалом харакірі - можливо саме там була травма. Стара сестра глянула на мене, не розуміючи звідки доноситься звук, але я роблю те, що в мене виходить найкраще - прикидаюсь дурним і безтурботним. Здається вона розуміє, що звук не мій.

- Сюди, корито, кульгай до мене, Смерте! -доноситься з іншої сторони палати.

Кульгава зрозуміла, що і хто це казав. Оцінивши ситуацію, вона погодилась позбавити нас цієї мужньої людини, знаючи, що він занадто язикатий свідок, на відміну від вівці Фонтанчика. Вона насувається на самогубця і ножицями роздирає йому пов’язку на животі та роздирає шви, звідки вивалюються киші, встромляє свої руки всередину і перемішує вміст, провокуючи кровотечу. Ні звука більше не виголосила саможертовна постать, переборюючи біль, йшов довго, але мовчки. Я, як і Фонтанчик, спостерігаю за цим в усі очі не кліпаючи. Кульгава сестра розриває на диво дужими руками тканини, якими той був прив’язаний, засовує його руки, йому у живіт, наче він сам це зробив, і починається вистава по констатуванню смерті. Ще хвилина і все стає спокійним, тіло перекочують на каталку, накривають білим простирадлом і увозять. Вртяований сусід кличе когось до себе і просить подати води, п’є з рук старої сестри, яка піднімає ліжко механізмом. Вона питає в нього, посміхаючись, чи лишити все так і він каже “так, дуже добре”, безтурботним, лагідними, спокійним голосом. Я ще довго дивитимуся на ліжко, що лишатиметься пустим недовгий час. Новий пацієнт мав свій характер - було в ньому щось стереотипно капіталістичне, комерційне, комерсантське , але я ще довго дивитимуся, намагаючись щось зрозуміти, не звертаючи ніякої уваги на розмахування руками цього “Комерсанта”. Фонтанчик не був випадковістю долі, ні, я не правий, щось тут не так. Але все сталося саме так, як і мало бути. Саме так, як воно в природі у нас і буває. А мене знову хилило в сон - захисний механізм якихось травоїдних вдало реалізовувався.

Я прокинувся в тих самих кулуарах хворих і ще хворіших. Я був одв’язаний. Як тільки я таким захотів бути - я таким став. Лежав на ліжку, яке було не моїм, дивився на світанок не своєї зірки, дивився на сонце з нічийного місця, спостерігав метушню санітарів над хворими, але не над собою, я був тут зайвим, і все було зайвим для мене. Я підвівся - ще ніколи раніше я не відчував подібної легкості. Я пішов, відчуваючи силу в ногах, котрої ніколи не знав раніше. Все було простим та чарівним. Саме життя в своїй миті мені здавалося прекрасним. Я знайшов чужі речі та одягнувся - переглянув план евакуаційних виходів на стіні і вийшов.

І от він “Я” стою, обдуваємий весняним вітром на сходах сірої пострадянської будівлі. Оглядаю довколишній світ і йду. Ні - я тікаю вільними ногами, хапаючи кисень всіма легенями, працюючи всією діафрагмою до останньої з можливостей. Переді мною з’являються люди, я вітаюся з ними і вони посміхаючись вітають мене. Схиляють легенько голову, а я - знімаю перед ними картуза. Їх не дивує моє обличчя, вони не бояться мого понівеченого виду. Чи, можливо, мій вид не такий вже? Я йду до першого дзеркала, у першому магазині і бачу себе - вигляд не ідеальний, але не відмінний від інших, не актор романтичного кіно, але і не квазімодо. В кишені вкрадених джинсів є чийсь гаманець. Я дивлюсь у нього, а там мої фото, мої картки, мої документи - він мій. То і речі я не крав, хіба що експропріював раніше награбоване. Проте, це не має значення, ніяких заяв на мене не буде. Єдине що може статися так це те, що на моє вільне місце знайдуть іншого нещасного. Можливо навіть самостійно його понівечать, дадуть моє ім’я, припишуть мою історію хвороб, а за ніч вб’ють його для вірності всіх звітностей. Я нікому не зобов’язаний, я маю кошти і маю майбутнє. Але ще трохи я не хочу ні до чого прив’язуватися - я поїду звідси подалі на південь товарними вагонами, шукаючи тепліших місць біля моря чи навіть океану. Я збудую там хижину і буду промишляти риболовлею, продаючи на місцевих ринках її за готівку, пропиваючи в портових пабах вихідні в обіймах середземноморських красунь змішаних фенотипів з засмаглою шкірою, пишними стегнами при вузьких таліях та чорними спокусливими очима.

Зібравши собі похідний рюкзак на скору руку, прогулявшись малими крамничками цього дешевого міста, я прийшов до залізної дороги, йшов вздовж неї, насолоджуючись лісовими краєвидами хворих дерев востаннє - мене чекали пляжі, риба, шторми та красуні. Я не хитруючи, підійшов до машиніста.

- Так, я їду малими містечками на південний-захід. Їхатиму всю ніч, їхатиму і наступний день і я бачу в в твоїх очах море, що хоче скласти мені компанію за морем білої палкої, яку ти організуєш. Правильно ж? - присміювався малозубий старий машиніст-одинак.

Я згодився і вже через десяток хвилин був знову з ним. І ще через другий десяток ми їхали. Їхали довго і він розповідав мені про своє життя, а я вигадував історії, які було б йому цікаво слухати. Так ми і їхали, пропускаючи по чарці. Коли він втомився, то показав мені найелементарніше для керування та екстрених зупинок і ліг подрімати декілька годин. І я віз нас, вдивляючись вперед, гіпнотизувався коліями і знав, що скоро мене гіпнотизувати будуть хвилі та цицьки понтидок в квітчастих купальниках. Стук зубчатих коліс товарняка мене заспокоював - це було медитативно та якось обіцяюче. Натхнені пейзажі зранку зовсім інших рельєфів та географії. Я розбудив машиніста та переліз в один з вагонів, ховаючись від світу та митниці за старим сірим рядном. Деякий час коливань під самим тільки світло-синім небом і сонцем ми зупинилися на якусь годинку і потім коливання продовжились.

Знову забравшись на малій швидкості до кабіни, ми пили, ми сміялися і навіть не завжди фальшиво, але настав час прощатися. Обнялися ми вже по-сімейному, як батько з сином і я перший зістрибнув з потяга під південне спекотне сонце на гальку. Обернувшись для останнього погляду я не бачив на обличчі свого попутного батька жодних посмішок і блиску зубів за міцно зціпленими губами, жодних рухів і не кліпаючі, нажахані очі. Від відвернувся і закрив двері, а я попрямував навпростець кудись в напрямок вечірнього сонця і тільки ввечері під світлом ліхтарів я зрозумів, чому машиніст перелякався: в мене не було тіні. Та хіба це велика ціна? Все інше - в мене краще, ніж могло б бути у будь-кого.