Хто завгодно, але не родезієць: аналіз маніфесту масового вбивці Ділана Руфа

Людина, що цікавиться родезійською тематикою, рано чи пізно заб'є в гугл слово "Rhodesia". На першій ж сторінці пошуку ця людина знайде посилання на сайт New Yorke Times, де побачить статтю під назвою "Rhodesia’s Dead — but White Supremacists Have Given It New Life Online". І хоча ця відверто пропагандистська стаття варта окремого огляду, який вона обов'язково отримає, у ній наш гіпотетичний дослідник обов'язково побачить фото хлопця з дивною стрижкою, на куртці якого буде гордо пришитий прапор Родезії. Такий самий прапор, який я (та дехто з вас) щодня ношу на своїй кепці. Ім'я цього хлопця- Ділан Сторм Руф, але в Америці він більше відомий під прізвиськом "чарльстонський стрілець". Увечері 17 червня 2015 року, Ділан влаштував стрільбу у афро-американській церкві, в ході якої вбив 9 прихожан. Причини свого вчинку 21-річний юнак розкрив у маніфесті, який розмістив на власному сайті. Цей сайт, який важко буде знайти сьогодні, називався "Останній Родезієць".

Сьогодні я розкажу вам, чому Ділан Руф аж ніяк не був родезійцем. І вже точно не був останнім. Я спробую відновити чесне ім'я прапору, який ношу на своєму одязі щодня. Я поясню, чому цей прапор не є символом ненависті. Як людина, що популяризує родезійську історію і ідеологію, я відчуваю особисту відповідальність перед вами- тими, хто прочитає це послання. Сподіваюсь, що прочитавши це послання до кінця, родезійський прапор викликатиме у вас гордість і повагу, напротивагу відразі, яку відчувають до нього випадкові читачі New York Times.

Адже на моїй стороні- факти. А фактам плювати на почуття.

Депресивний і соціально пасивний Ділан, що зараз очікує смертного вироку, залишив по собі цифровий (і не тільки) слід, який допоможе прискіпливому досліднику зрозуміти причини його вчинку і картину його світобачення. В цій статті я не хочу розкривати життєпис "чарльстонського стрільця"- нехай цим займаються журналісти та біографи. Все, що потрібно знати про нього- це те, що Руф проживав в непростій сім'ї, не зумів отримати формальної освіти та мав проблеми з наркотиками, хоча і не визнавав факту наркотичної залежності. Він не був повністю соціально ізольованим, але більшість часу проводив в мережі, замкнутий в своїй кімнаті. В сучасну цифрову еру я б не став називати його самітником, але на одному з інтернет-форумів Руф жалівся на те, що не розуміє з якої причини він є непопулярним у дівчат та не має справжніх друзів. Він вважав себе дотепним, розумним і харизматичним, а тому факт самотності не тільки засмучував його, але й бентежив.

Мене мало цікавить стан справ Руфа на цей момент. Набагато важливішою в контексті розгляду вчиненого ним акту політичного тероризму є його світоглядна позиція на момент злочину, а також незадовго після нього. А тому основними джерелами інформації, які я використаю для цього матеріалу, виступатимуть написаний ним маніфест та конфіскований у нього тюремний журнал, в якому юнак чітко окреслював власні політичні погляди.

Для того аби критикувати Ділана, я вважаю за необхідне його зрозуміти.

У своєму "маніфесті", неймовірно короткому у порівнянні з іншими подібними йому, Руф поспіхом викладає власне ставлення до представників етнічних груп Америки та причини, що побудили його як до політизації, так і до вчинення ним розстрілу в церкві. Сам Ділан цей текст маніфестом не називає, та навіть акцентує на цьому увагу, називаючи просто "текстом". Чим би цей пост не був, він містить шість розділів, кожен з яких, окрім розділу про його ставлення до чорних, складається з усього кількох рядків. В першому, Руф оповідає, що причиною його інтересу до расового питання став знаменитий випадок Мартіна Трейвона- резонансний випадок збройного самозахисту у 2012 році, що став предметом дискусії щодо расово мотивованих злочинів.

Почувши про цей випадок, юнак почав гуглити кількість злочинів, вчинених чорними проти білих- і з цього самого моменту він вже не був колишнім собою. У своєму браузері Ділан побачив те, що він вважав геноцидом білих у США.

Руф провів чітку межу між людьми. Визначивши першопричину злочинів у расі, юнак вибрав сторону у цій війні, визначивши себе як захисника білих- як в Америці, так і в Європі. Так розпочався його шлях до Чарльстону, що триватиме три роки. Три довгих одиноких роки на сторінках інтернет-форумів та соціальних мереж, де зазнаючий стрімкої радикалізації юнак шукав підтвердження своїх поглядів.

В пергу чергу, Ділан робив висновки з оточуючої його американської дійсності. У своїх текстах він багато говорить про те, наскільки чорні є "дурними і агресивними", стверджуючи що такого сорту поведінка закладена в них на генетичному рівні. Найбільшою проблемою чорних він визначав "расову упередженість", тобто "факт" того, що афроамериканці все сприймають в першу чергу через призму того, що вони є саме африканцями. Він стверджував, що чорні є "расово упереджені" майже з народження, напротивагу білим, для яких питання раси не стоїть так гостро. Причини такого різного ставлення до питання раси Руф вбачав як у культурних особливостях, так і в американській освітній програмі.

У відповідь на це, Ділан Руф пропонував встановлення системи сегрегації, яка на думку юнака призначена для "захисту білих від чорних, не тільки фізичного, а й інтелектуального". За допомогою сегрегації, вважав Ділан, білі зможуть отримати можливість "не опускатися до рівня африканців" у важливих для суспільства питаннях. У якості прикладу успіху і можливості такої системи, Руф наводить апартеїд у ПАР, де "20% білих тримали у стойлі 80% чорних". Своїм вчинком Ділан Руф, власне, і прагнув розпочати "расову війну", в ході якої білі, очевидно, переможуть- після чого встановлять систему сегрегації.

Тобто у відповідь на "основну проблему чорних", які все сприймають через призму раси, Руф відповідає абсолютно аналогічно, розглядаючи все через призму раси. Це логічна супротивність простягається через всі тексти юнака, який просто не здатен їх побачити.

Проте, варто зазначити, що мешканці Родезії, прапор якої мав зухвалість носити Руф, були ПРОТИВНИКАМИ апартеїду. В Родезії ніколи не існувало расової сегрегації, як мінімум на законодавчому рівні. Крім того, Ян Сміт багаторазово наголошував своєму ПАРівському колезі Форестеру: "Вам треба здихатись апартеїду. Світ ще не раз ткне вас в нього носом. Його сприйматимуть навіть гіршим за нацизм". Родезійці прагнули становлення національної держави- такої, де влада знаходиться не в руках білих- а в руках відповідальних і достойних- незалежно від раси. Там, де Ділан Руф виступає за введення сегрегації за расовою ознакою, родезійці прагнули усунення самих причин, її існування. Там де Руф бачив проблему расову- родезійці бачили проблему компетентності.

Цікавим є те, що звертаючись до прикладу інших етнічних груп, в першу чергу іспаномовних латиноамериканців, Руф категорично стверджує- "є хороші еспаньйоли, а є погані". І хоч юнак є, очевидно, радикальним расистом, йому стає клепки не гребти майже мільярдне населення Південної Америки однією гребінкою. Намагаючись для себе пояснити той факт, чому південноафриканське медіа з точки зору Ділана "більш біле, ніж наше", він зазначає, що просто у "деякої частини латиноамериканців більше білої крові", а тому вони краще за своїх співгромадян. Абсурд!

Крім того, Ділан пише і про євреїв (ну куди ж без них). Звичайно, як класичний американський расист, Руф вірив у "єврейський зговір". Втім, і це важливо, юнак вважав більшість американських євреїв білими, а головною небезпекою для суспільства визначав те, що євреї в першу чергу сприймають себе євреями, а вже потім- американцями.

При цьому сам себе Ділан називає в першу чергу, білим, а вже потім американцем. Для нього був незрозумілий концепт американського патріотизму. Він зневажає США, та робить фото, на якому спалює американський прапор- аналогічно тому, як це роблять ненависні йому мусульмани. На іншому фото він витирає ноги об прапор США- подібно тому, як це роблять його політичні опоненти з марксистської організації BLM.

Для родезійців проблематика, яку так нездало підіймає юний вбивця, взагалі виглядала інакше. Будь-який мешканець Родезії, незалежно від свого етносу і раси, в першу чергу був родезійцем. Британці, південноафриканці, вихідці з інших країн Європи, євреї та місцеві африканці- всі вони в першу чергу були родезійцями, носіями родезійської культури та християнської моралі. А воювали вони з тими, хто напротивагу такій позиції в першу чергу вважав себе представником якогось племені. Недарма після поразки Родезії нова влада в лиці Роберта Мугабе розгорнула політику геноциду по відношенню до представників племені матабеле та усіх тих, хто не був частиною народності шона. Все тому, що Мугабе в першу чергу був шона, а вже потім- зімбабвійцем. Напротивагу Зімбабве, Родезія була мультиетнічною країною, мешканці якої прагнули вибудувати суспільство, всі члени якого мали б спільну культуру. Зімбабве ж прагнуло до моноетнічності, повної різнобарвних культур.

Родезійцям був зрозумілий концепт патріотизму. Вони билися і помирали за свою державу. За паплюження прапору в цій країні можна було потрапити за ґрати.

У своєму тюремному журналі, Ділан Руф зазначає: "Соціалізм виступає червоним прапором для псевдоконсерваторів. На справді ж соціалізм не є чимось поганим". Як приклад "успішного соціалізму" він приводить країни північної Європи- прямо як американські ультраліві. Втім, на відміну від них, Ділан наголошує на тому, що успіх соціалізму в цих країнах зумовлений в першу чергу їх моноетнічністю. Саме про побудову моноетнічного соціалізму в окремо взятій країні любив поговорити Роберт Мугабе, з єдиною відмінністю- зімбабвійці, звичайно, мали на увазі шона. В цьому контексті, на мою думку, колір шкіри абсолютно неважливий: важливо те, що скажений диктатор-людожер та 21-річний американський масовий вбивця мають, по факту, ідентичну позицію. Родезійці ж, очевидно, були противниками соціалізму- і довгих 15 років вели збройний спротив цій політичній чумі.

Журнал Руфа, поміж усім, пестрить зображенням свастики та кодом "1488", куди ж без нього. Симпатія до націонал-соціалізму демонструється і в незадоволеності юнака відсутністю скінхедів в його краях. Що ж, в Родезії скінхедів теж не було. Річ у тім, що дуже і дуже велика кількість родезійців добровільно вирушила на війну з нацистами під час Другої Світової. Сам Сміт був ветераном Повітряних Сил, як і велика кількість інших державних та громадських діячів. З усіх учасників подій в Родезії симпатію до Гітлера і його ідей відчував лише один: як ви вже здогадались, ним був Мугабе. Приведу тут його цитату: "Мене вважають Гітлером нашого часу. Я ним і є. Гітлер мав на меті лише одне- справедливість для власного народу, суверенітет для свого народу, визнання незалежності свого народу та його права на його ресурси. Якщо це Гітлер, то дозвольте мені бути Гітлером удесятеро. Десять разів - це те, за що ми виступаємо. "

Воістину, Ділан Руф за своїми поглядами швидше подібний до Мугабе, аніж до Сміта. То ж якого біса він начепив на себе родезійського прапора?

На жаль, прямої відповіді на це питання він не надав. Річ у тім, що ані у своєму "маніфесті", ані в тюремному журналі- Ділан Сторм Руф жодного разу не згадав про Родезію. Ні словом, ні малюнком, ні натяком. Він писав про чорних, про євреїв, про іспанців, про християн, про свою сім'ю, про улюблені фільми та навіть, трясця, про росіян. Він кілька слів сказав про ПАР та апартеїд. Але жодного слова про Родезію.

Все, що пов'язує Ділана Руфа з Родезією- це назва сайту, на якому він розміщував свої матеріали та нашивка на куртку, в якій він зробив кілька фото. На тому і все. Але цього опинилося достатньо, аби для пересічного американця, не знайомого з історією Африки, прапор Родезії став символом ненависті. Цього опинилось достатньо, аби поливати Родезію брудом зі сторінок найвідоміших видань, продовжуючи славетну традицію зневаги та хейту до усього родезійського.

Вважаю за потрібне також звернути увагу на сам вчинок Ділана, який в очах деяких радикалів робить цю людину ледь не героєм. Увечері 17 червня 2015 року Руф, озброєний нещодавно подарованим йому його батьком пістолетом GLOCK, заходить до афроамериканської церкви у Чарльстоні. У цій, традиційно чорній церкві, білому хлопцю надають теплий прийом: його без жодних проблем пускають всередину і дозволяють долучитися до молитви. Руф вагається. Його бентежить, що його так тепло прийняли. Він навіть подумує над тим, аби відмовитись від свого злочинного наміру, але все ж ненависть бере верх. Юнак, що щойно мирно читав Біблію, піднімається зі свого місця і кричить: "Ви щодня вбиваєте білих, щодня гвалтуєте білих жінок- і за це ви помрете!" І відкриває вогонь. Він спустошує магазин, після чого тікає. Він не знає точно, скількох він вбив, не знає точно, кого саме він бив. В його хворій, зруйнованій соціальною ізоляцією і наркотиками уяві, він стріляє по представникам раси, а не конкретним людям. Пізніше, в своєму тюремному журналі, він пише, що усвідомлює невинність людей, яких він убив. Але не жаліє про свій вчинок.

Ділан Сторм Руф був нездарою і боягузом. Відчуваючи ненависть до чорних злочинців, він не вирушив у гетто і не розпочав перестрілку зі справжніми бандитами, яких так ненавидів. Ділан розумів, що сам-один не має проти них жодного шансу, а тому свідомо вибрав місце, де не отримає супротиву. Він вбивав не злочинців і гвалтівників- він вбивав людей, що у своїй тязі до Бога намагалися стати краще. Ділан бив тих, хто не може дати здачі, а все тому, що боявся.

Своїм вчинком юний терорист продемонстрував, наскільки насправді є далеким від ідеалів, які сповідували родезійці. Він показав себе боягузом- там, де родезійські військові відважно атакували вдесятеро більші групи озброєних бойовиків, Ділан розстрілював беззбройних цивільних. Він показав себе несправедливим- там, де родезійці карали злочинців за конкретні злочини, Руф вбивав чорношкірих за злочини, яких вони не чинили. Руф показав себе терористом- обравши своєю ціллю церкву, він сподобився бойовикам ЗАНУ і ЗАПУ, які теж полюбляли влаштовувати різанину у християнських церквах.

Якби таке трапилося в Родезії- Ділана Руфа застрелили б як дикого пса. Серед його злочинів, окрім тероризму, розпалювання ненависті та вбивства, у судовому рішенні по його справі був би ще один- "Зневага до родезійського прапора".