Як читати переклад

З онлайн-журналу «Слова без кордонів», випуск за липень 2004 року.

Переклад виконав Олександр Федієнко. Примітки перекладача наведені після відповідних абзаців.

Серед безлічі поглядів, які сформували наше розуміння художнього перекладу, мабуть, жоден не знаходить такого відголосу, як передмова Джона Драйдена до його перекладу «Енеїди». «Я прагнув, щоб мій Вергілій розмовляв англійською так», – стверджував Драйден, – «як він сам розмовляв би, якби народився в Англії і в цю Добу». Драйдену, безсумнівно, вдалося переконати багатьох своїх сучасників, ніби він видав себе за давньоримського поета. Але це просто поетичний трюк. Драйденів Вергілій відмовляється від неримованого вірша латиною заради двовіршів англійською, тим часом крадучи рядки у попереднього перекладача – поета сера Джона Денема. Скептики можуть слушно запитати, чому Вергілій пригадується в особі Драйдена, а не поета, який жив у той же час і написав свою епічну поему без рими, – Джона Мілтона. Чи не слід припустити, що англійського Вергілія має більше приваблювати грандіозний стиль «Втраченого раю»?

Відповідь ховається не так в уявному перевтіленні, як в тому, що літературні смаки змінюються. І, коли вони змінюються, відповідний стиль перекладу виходить з ужитку або його заступають інші, і до нього більше не вдаються провідні перекладачі (особливо, коли вони, як Драйден, виявляються поетами-лауреатами [1]). Наприкінці сімнадцятого століття білий вірш Шекспіра і Мілтона вже втратив свою культурну перевагу на користь двовірша, тому такий талановитий і прославлений поет, як Драйден, зміг зробити з двовірша найприродніший засіб вираження поеми, в оригіналі написаної зовсім іншою віршовою формою. Перекладач – це не дублер чи черевомовець зарубіжного автора, а винахідливий імітатор, який переписує оригінал, щоб звернутися до іншої публіки з іншою мовою і культурою, а часто і з інших часів. Ця публіка зрештою виходить на чільне місце, гарантуючи, що словесне вбрання, яке перекладач шиє для іншомовного твору, ніколи не пасуватиме повністю.

1 Офіційна посада у Великій Британії, обов’язки якої передбачають популяризацію поезії в країні і складання віршів, присвячених святам і визначним подіям.

Найсумнівніший наслідок Драйденового твердження, на мою думку, – це те, що воно звалює працю перекладача на працю іноземного автора, і це заважає нам зрозуміти (тим паче судити), як перекладач виконав ключову роль культурного посередника. Щоб читати переклад як переклад, як окремий твір, треба мати практичніше усвідомлення того, чим займається перекладач. Я б описав це як спробу компенсувати непоправну втрату, розпоряджаючись надмірною вигодою.

Спершу відділяється іноземна мова, саме звучання і порядок слів, а разом з ними – всі реакції і символи, які вони несуть для читача тією мовою. Водночас, просто добираючи слова з іншої мови, перекладач додає зовсім нову палітру реакцій і символів, призначених наслідувати іноземний текст, але зробити його зрозумілим для читача з іншої культури. Породжувати ці додаткові значення інколи можуть пояснювальні елементи. Але в дійсності вони притаманні кожному вибору, який робить перекладач, навіть коли переклад наближений до букви оригіналу і обмежується наявними словниковими визначеннями. Перекладач повинен якось керувати неминучим вивільненням значень, дійсних тільки в мові перекладу. Крім того, що вони загрожують зірвати проєкт наслідування, ці значення завжди ризикують перетворити іноземне на щось надто близьке або просто недоречне. Втрати при перекладі не помічають ті читачі, які не здійснюють ретельного порівняння з оригіналом, тобто більшість із нас. Вигода очевидна всюди, але тільки якщо читачі вдивляються.

Але зазвичай ми цього не робимо. Видавці, редактори, оглядачі фактично привчили нас цінувати переклади з найбільш плавною мовою, легкі для читання, через що вони не здаються перекладеними і складається оманливе враження, ніби ми читаємо оригінал. Переклад ми помічаємо переважно тільки тоді, коли перечіпаємось через яму на його поверхні, – невідоме слово, помилку ужитку, переплутане значення, яке здається ненавмисно комічним. Згадайте невдалі переклади на англійську, з якими ви стикалися за кордоном, – хімчистка, яка спонукає потенційних клієнтів «Скинути свої штани тут для найкращого результату», ресторан, який заявляє, що «Наші вина залишають вас без надії», готель, який радить своїм гостям «Залишити свої цінності у чергового».

Те, що ми сміємося над їхньою безграмотністю, видає нашу впевненість – можливо навіть самовдоволення – яку нам дарує природжене знання англійської. Але виявляється дещо більш повчальне: ми сміємося тільки тому, що розібралися у непорозумінні, і це доволі чітко демонструє, що подумки читачі перекладів здатні виконувати кілька завдань одночасно. Читаючи, щоб зрозуміти, ми загострюємо увагу і на формі, і на значенні, тому, коли трапляється незрозуміле або двояке значення, ми одразу уточнюємо або розплутуємо його, виправляючи помилку у формі, виборі слова або граматиці. Отже, перше правило читання перекладів: Читайте не тільки заради змісту, а й заради мови; цінуйте формальні особливості перекладу.

Смакуйте перекладачевий вибір слів і формулювання думки, виразність стилю, словесні тонкощі, які передають стиль мовлення і описують психологічний склад персонажа. І все ж, може запитати читач, чи не належать ці якості оригіналу? Зовсім ні, звісно, не в тому сенсі, що перекладач просто передає їх без змін. Вони, звичайно ж, є наслідком перекладачевого наслідування іноземного тексту. Але це не змінює того факту, що перекладач обрав кожне слово у своєму перекладі, незалежно від того, чи стоїть за ним якесь слово в оригіналі. І слова перекладача, в нашому випадку, мають силу тільки в англійській мові, вивільняючи літературний ефект, який може значно перевершити стиль, обраний іноземним автором.

Розгляньмо уривок з роману «Чуйний чоловік» іспанського письменника Хав’єра Маріаса в перекладі Марґарет Джулл Кости. Оповідач, оперний співак, описує історію випадкової зустрічі з жінкою:

«Я абсолютно нічого не знав про її історію, минуле або життя, окрім тієї неістотної інформації, якої мене сподобила Датова марнославна і незв’язна скарга, коли я отримав був першу та єдину можливість поговорити з ним наодинці (яка випала занадто рано для моєї допитливості, щоб та зрозуміла, як їй варто ставити запитання), і окрім палких зауважень, які – зрідка і лише мимохідь – вона висловлювала про свого брата, Роберто Монте, цього нещодавнього експатріанта до Південної Америки» [2].

2 У Кости: «I knew nothing at all about her history or past or life, apart from the scant information vouchsafed to me in Dato's self-absorbed and fragmentary complaint during the first and only opportunity I had had to talk to him alone (too soon for my curiosity to have learned how to direct its questions) and from the enthusiastic remarks which, rarely and only in passing, she made about her brother, Roberto Monte, that recent émigré to South America».

Найбільш вражаючою рисою цього речення є сама його довжина – воно видається неабияк довгим на тлі сучасної англомовної прози. Вона відповідає оригінальній довжині, але нам не обов’язково це знати, щоб гідно оцінити те, як вдало Коста складає речення англійською, дозволяючи йому неквапливо розгортатися і вкрапляючи сором’язливі зміни в ключових точках. Коста також обирає мову, яка створює злегка піднесений, навіть манірний стиль: такі слова, як «неістотної» [3], «сподобила» [4], «експатріанта» [5], а також вирази, які демонструють педантичне відношення до граматики («отримав був» [6], «слід ставити» [7]). Завдяки всім цим деталям перекладачка вправно уникнула більш розмовної англійської з метою сформувати дещо робленого персонажа. Насправді ця нещирість більше виражена в англійській версії, тому що іспанська – доволі проста і використовує, наприклад, «me había permitido entender» («[яку] я зміг зрозуміти» [8]) замість архаїчної форми «[якої] мене сподобила».

3 У Кости: «scant».

4 У Кости: «vouchsafed».

5 У Кости: «émigré».

6 У Кости: «had had».

7 Костину конструкцію «to have learned», відповідника якій немає в українській мові, я переклав як «щоб та зрозуміла», натомість особливість стилю переніс на вираз «how to direct» – «як їй варто ставити».

8 У Кости: «had allowed me to understand», що дослівно перекладається як «[яку] дозволила мені зрозуміти».

Речення Кости вказує на друге правило: Не очікуйте, що переклади написані на сучасному стандартному діалекті; будьте готові до мовних варіацій. Помітною руку перекладача роблять відхилення від найпоширеніших норм мови перекладу. Соціолекти та регіональні діалекти, сленг та лайка, архаїзми та неологізми, жаргонізми та іншомовні запозичення зазвичай притаманні конкретній мові і нечасто перетинають кордони, оскільки їхню своєрідну силу складно передати в інших мовах. Таким чином вони видають присутність перекладача, який впроваджує стратегію переносу чужоземного тексту в іншу культуру. Роман Альбера Камю «Сторонній» у перекладі Метью Ворда починається несподіваним реченням: «Maman died today» [9]. З контексту ясно, що французьке «maman» означає «мати». Ворд зберігає слово, використане автором, однак в англійській воно значить суттєво більше: воно не тільки сигналізує по-дитячому близькі стосунки оповідача, а й підказує нам, що ми читаємо переклад, – гібрид, який не треба плутати з твором, написаним по-французьки.

9 «Сьогодні не стало нені», в перекладі Анатоля Перепаді.

Перекладачева мова також може пустити корені глибоко в культуру-реципієнта [10], встановлюючи навідні зв’язки зі стилями, жанрами і текстами, які вже набули в ній ваги. Цей неминучий наслідок перекладацького процесу лежить в основі третього правила: Не нехтуйте конотаціями та культурними посиланнями; сприймайте їх як інший, вагомий шар значення. Прикладом слугує натхненна назва «Ворота тісні» [11], обрана перекладачкою Дороті Бюссі для «La Porte étroite» Андре Жіда, – його першого роману, який переклали на англійську. Обидві назви посилаються на Євангеліє від Луки, але англійський варіант елегантно звертається до Біблії короля Якова («Strive to enter in at the strait gate» [12]). Фраза Бюссі вкладає у твір Жіда культурний престиж, недосяжний, якщо посилатися на якийсь менш авторитетний або менш впливовий переклад Біблії.

10 Культура, яка переймає перекладений твір у культури-донора.

11 У Бюссі: «Strait is the Gate».

12 У Огієнка: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми».

Зв’язки, внесені в переклад, часто є стилістичними і ведуть до літературних жанрів або традицій, які поліпшують і, мабуть, коментують іноземний текст. Стиль перекладача Патріка Крея в романі «Стверджує Перейра» італійського письменника Антоніо Табуккі розробляє багате родовище розмовної лексики, зокрема злодійський жаргон: такі слова і вирази, як «велика цяця» [13], «із заткнутою пелькою» [14], «підозрілі типи» [15], «в чотири ока стежити» [16], «гном сухоребрий» [17]. З одного боку, ця мова підходить оповідачу – досвідченому журналісту, який всю кар’єру писав кримінальні новини, а з іншого, вона підходить жанру – політичному трилеру, в якому він нарешті протистоїть фашистській диктатурі в Португалії 1930-их, викриваючи її злочини.

13 У Крея: «bigwig».

14 У Крея: «gagged».

15 У Крея: «shady-looking characters».

16 У Крея: «keep your eyes peeled».

17 У Крея: «skinny little shrimp».

Англійська мова Крея не відповідає італійській мові Табуккі неухильно. Там, де Табуккі використовує стандартний діалект, Крей подекуди вдається до колоквіалізмів [18] з домішкою численних англіцизмів, певні з яких трохи застарілі, характерні для довоєнної лексики («нічліжка» [19], «зміряти зором» [20], «мої справи кепські» [21]). А втім, у поєднанні стилю з жанром, у створенні присмаку доби переклад Крея далекий від довільного. Злодійський жаргон, зокрема, є вельми доречним для режиму, який покладається на озброєних бандитів для залякування і вбивства своїх громадян.

18 Розмовне слово або вираз.

19 У Крея: «doss-house».

20 У Крея: «take a dekko».

21 У Крея: «I'm in a pickle».

Витвір Крея насправді є надзвичайним проявом винахідливості. Він слугує нагадуванням того, що підсвідомо знає більшість читачів, – переклад ніколи не буде ідентичним оригіналу і не передасть його в якийсь прямий, неспотворений спосіб, навіть якщо перекладач дотримається високого рівня лінгвістичної точності. Але нам, можливо, складніше змиритися з наслідком – переклад по суті не здатен подарувати читачу враження, рівнозначні або наближені до тих, які отримав від оригіналу іноземець. Щоб подарувати такі враження, перекладачу доведеться забезпечити нас заглибленням в іноземну мову і літературу довжиною в життя. Тільки тоді ми зможемо читати переклад з обізнаною ясністю, яка хоч якось нагадує ту, яку іноземець відчуває стосовно оригіналу. Незважаючи на те, що перекладачі, безсумнівно, люди творчі, вони не здатні переінакшити своїх читачів, давши їм паспорт іншої країни.

А ось писати перекладачам – до снаги. Треба розглядати перекладача як особливий вид письменника, який володіє не оригінальністю, яка сперечається з оригінальністю іноземного автора, а скоріше мистецтвом імітування за сприяння стилістичного репертуару, який черпає з художніх ресурсів мови перекладу. Переклад передає не стільки оригінальний текст, скільки інтерпретацію перекладача, і він мусить володіти достатньою експертизою і новаторством, щоби тлумачити мовні та культурні особливості, які утворюють цей текст. Крім того, коли виконується новий переклад зарубіжної класики, ми очікуємо, що перекладач зробить щось нове, що виправдає створення ще однієї версії. І, піднімаючи планку, ми також очікуємо, що перекладач зможе описати своє новаторство.

Переклад «Братів Карамазових», здійснений Річардом Півієром і Ларисою Волохонською, перевернув розуміння роману Достоєвського, яке здавна було у багатьох читачів англійських перекладів. Як пояснює Півієр у своїй передмові, попередні перекладачі «переглядали, "виправляли" або згладжували своєрідну прозу російського письменника, здебільшого позбавляючи роман гумору і характерного звучання». Він і Волохонська прагнули «правильнішої передачі», яка повернула б «вирази, манеру, слова, притаманні автору». Їхній взірцевий переклад неминуче приводить до четвертого правила: Не перестрибуйте через вступне слово, написане перекладачем; спершу прочитайте його як пояснення до інтерпретації, яка скеровує переклад і додає те унікальне, що є в ньому.

Тим не менш, перекладачева інтерпретація залишається упередженою: вона неповна через пропуск невідтворних аспектів оригіналу і разом з тим має ухил до того зрозумілого та цікавого, що є в культурі-реципієнті. Вона також відображає культурні та фінансові інтереси видавців – вартових, за якими залишається останнє слово, впускати чи ні іноземний твір. Адже зарубіжну літературу ніколи не перекладають повністю, більша частина того, що переклали, рідко залишається у друку дуже довго, і всюди переклади художньої літератури значно переважають кількісно переклади поезії, серед інших жанрів (звідси акцент в моїх прикладах). Ми не тільки не можемо прочитати нещодавно перекладений роман, щоб відчути, як іноземний твір запозичує традиції своєї країни, але і нерівноцінна модель перекладу може дуже легко закріпити оманливі культурні стереотипи. Через настільки малу частку перекладів в англійській – близько 2-4% щорічного випуску книг в США і Великій Британії, порівняно з 25% у таких країнах, як Італія та Іспанія [22], – читач може і не знайти добірку перекладів того ж іноземного автора, ба навіть перекладів з тієї ж мови. Ця ситуація викликає особливу необхідність п’ятого і останнього правила: Не сприймайте один переклад за зразок всієї зарубіжної літератури; порівняйте його з перекладами інших творів з тієї ж мови.

22 За даними Книжкової палати України, частка перекладних видань в Україні в 2015 році становила 14% від загального накладу, в 2016 році – 17%, в 2017 році – 17,8%.

Деякі мови і літератури наразі особливо недоперекладені. Візьміть, до прикладу, арабську. Небагато арабських творів можна знайти в перекладі англійською – значно менше, ніж, наприклад, єврейських, що підриває будь-які спроби оцінити культурний вплив соціальних і політичних подій на Близькому Сході. Єгипетський письменник Нагіб Махфуз заслуговує на звання одного з найзахопливіших арабських письменників, але сприймати його як літературного речника арабського світу – це, безперечно, помилка. Разом з Махфузом слід читати його співвітчизника Абделя Хакіма Касима, чиї «Ритуали згоди» (перекладені Пітером Теру) поєднують модерністську техніку з алюзіями з Корану, щоб допитати ісламський фундаменталізм, примусове навернення єгипетських коптів під егідою асоціації «Брати-мусульмани». Тоді Касима можна буде зіставити із Саєдом Кашуа, чий роман «Танцюючі араби», написаний на івриті (і перекладений Міріам Шлезінґер), гостро описує кризу особистості ізраїльського араба, який, хоча і виріс у сім’ї войовничих антисіоністів, намагається видати себе за єврея. Інколи, щоб побачити ширшу картину культурних ситуацій, які переклад залишає позаду, читачу треба проникнути в сусідні мови і землі.

Судячи з цих прикладів, естетичне схвалення перекладених літератур може пролити потужне світло на культурні відмінності, які призвели до політичних поділів і збройних конфліктів. Однак справа в тому, що сучасна ситуація в англійському перекладі не сприяє чіткому розмежуванню між літературним і політичним, естетичним і соціологічним. Англійська мова – найбільш перекладана мова у світі, але на неї перекладають відносно мало, особливо зважаючи на масштаби і прибутковість американського і британського книговидання. Іноземні видавці б’ються за випуск перекладів англомовної художньої літератури, але видавці з США і Великої Британії не схильні вкладати величезні прибутки від продажів прав на переклад у переклад зарубіжної художньої літератури. Цифри просто приголомшливі, навіть якщо не враховувати блискавичних перекладів по всьому світі бестселерів Стівена Кінга, Даніели Стіл і Тома Кленсі, і зосередитися на авторах з іменем у літературі. Наприклад, у Франції та Німеччині Джойс Керол Оутс і Філіп Рот мають по понад двадцять перекладених творів, які наразі перебувають у друку. В Італії та Німеччині у перекладі доступно понад тридцять книг Чарлза Буковскі (вісімнадцять у Франції, п’ятнадцять в Іспанії). Небагато є сучасних іншомовних прозаїків, чийому літературному спадку пощастило бути настільки ж представленим і доступним англійською мовою. У цих обставинах навіть читання перекладу лише заради його літературної цінності можна розглядати як політичний вчинок, акт спротиву багаторічній видавничій практиці, яка суворо обмежувала наш доступ до іноземних літератур.

Переклад слід читати по-іншому, ніж оригінальний твір, саме тому, що це не оригінал, тому, що залучений не тільки іноземний твір, а й іноземна культура. Моєю метою було описати способи читати переклади, які посилюють, а не послаблюють, насолоду, яку може дати тільки читання. Ця насолода головним чином стосується мовного, літературного і культурного вимірів перекладених творів. Але сюди також можна віднести страшенне захоплення, викликане опором, викликане опозицією вкоріненій владі таких культурних брокерів, як видавці, викликане персональним протестом проти вкрай нерівноцінної моделі культурного обміну, в яку мимоволі втягнули читачів. Читайте переклади – хоча й придивляючись до перекладачевої праці – з усвідомленням, що найбільше, що може вам дати переклад, – це прониклива і виразна інтерпретація іншомовного тексту, яку обмежує і заразом уможливлює необхідність звертатися до культури-реципієнта. Рано чи пізно видавці це зрозуміють. Зрештою, це в їхніх інтересах.