HEADSTART - 2

Хьонджін уже розтулив рота, але не сказав ані слова, в решті просто потягнувши чоловіка до себе й учепившись у його плечі так, що той від несподіванки охнув. Опинившись зверху, Чан просунув руку під спину Хьонджіна й обійняв без вагань, закриваючи собою й притискаючи саме так, як хотів усі ці довгі місяці.

— От і все, — прошепотів він, уткнувшись носом у гарячу шию.

Хьонджін раптово спробував відсторонитися.

— Ніякого «от і все», Чане! Проблема не зникла. Я… — його голос зірвався, і Чан не дав йому навіть почати. Вовк лише міцніше зчепив обійми й проричав хлопцеві просто у вухо:

— Досить уже, я все зрозумів. Ти хотів як краще, вигадав собі, що мене треба захистити, а в підсумку сам сидів на параної і виснажував мене кілька місяців.

Він різко видихнув, ніби остаточно ухвалив рішення.

— Збираєш документи, телефон, зарядки, трохи готівки і, може, один змінний комплект одягу. До завтрашнього полудня ми вже можемо бути в Сіднеї.

Ніби на противагу жорсткості тону, він неочікувано м’яко провів пальцями по щоці Хьонджіна, наче перевіряючи, чи реальне це вперте мерехтіння в світлих очах. А Хьонджін просто втомлено глянув на нього, як на безнадійного дурня.

— Ти такий простий. Мене не випустять із країни. Пара моїх знайомих уже спробувала, і їх змусили пройти «фільтрацію». Плювати, що це саме по собі принизливо, але… Вони її не пройшли, і де вони тепер, я не знаю.

Чан роздратовано підтягнув Хьонджіна до себе, усе глибше потопаючи в м’якому гнізді.

— Я знайду, де взяти тимчасові паспорти, і знайду, як нам звідси звалити. Ти що, думаєш, я не зможу?

— І тобі доведеться кинути своє життя тут – через мене? — Хьонджін говорив тихо й приречено. – І бізнес, і все інше…

Чан відчув, що від шаленої напруги на нього находить напад геть недоречного сміху.

— Ні, ти серйозно? — чоловік власницьки переніс руки на талію Хьонджіна і знову провів носом по ніжній шиї. — Чи то ти надто молодий, щоб це зрозуміти, чи то в тебе інстинкти дають збій. Краще втратити територію, ніж зраджувати себе з дня в день. Ти вже спробував удавати, що контролюєш ситуацію, але зрештою ти не живеш, радість моя, а виживаєш, і то, здається, не надто успішно. Будь скільки завгодно гордим і незалежним, Хьонджін-а, але ти – мій, і я не дам тобі здохнути отак, на самоті, на ланцюгу в цієї живодерської системи.

Хьонджін завмер, і його дихання знову стало уривчастим. Він намагався заперечити, смикнувся, ніби збирався щось сказати, але чужі пальці на щоці зупинили його. Погляд Чана був твердим і щирим. Хьонджі прошепотів:

— Ти... Ти навіть не уявляєш, у що вв’яжешся.

Він спробував відвести обличчя вбік, але долоня Чана тримала його міцно, не даючи сховатися. Усередині все рвалося на частини: усе його ретельно вибудуване життя, дурна надія, що пронесе, страх змін і звір, який скиглив від бажання притиснутися до тепла і, нарешті, врятуватися. Його плечі осіли, а голос зірвався на шепіт:

— Я все ще сподіваюся, що пронесе, що я витримаю. Але я більше не знаю…скільки. Та якщо я все кину, то стану ж ніким. — Він різко замовк. Його рука, що безвольно лежала поруч, раптом зненацька розправила на Чанові прим’ятий комір. — У тебе сорочка така гарна. Прозора.

Чан похитав головою і зачепив, просунутою під спину рукою, тонку талію Хвана:

— Ти не станеш ніким, якщо все кинеш. Для мене ти – це все. Невже це досі незрозуміло? І якщо завтра ми спатимемо на підлозі в якомусь бараці в іншій країні, я все одно знатиму: це більше, ніж усе, що я коли-небудь мав. Хоча, якщо тебе так хвилює матеріальний бік питання – рахунки в мене не тільки в корейських банках.

Він трохи стиснув пальці, що досі лежали на мереживній тканині його сорочки.

— Я не дам їм тебе зжерти. Хай горить до біса ця твоя територія, я заберу тебе хоч голим, хоч босим, але заберу. І ти знову дихатимеш вільно, не ховатимеш вуха й очі, розмахуватимеш своїм шикарним хвостом, не чекаючи, коли по тебе прийдуть.

Він відсунувся і трохи тихіше додав, зазираючи Хьонджінові в очі:

— Будь ласка, кошеня. Будь ласка, обери жити, а не виживати, дай мені забрати тебе звідси.

За вікном пориви вітру продовжували мести дрібний сніг. Хьонджін перевів погляд на білу стелю і витріщився в порожнечу. Опір, страхі утома повільно, але невпинно танули, поки слова того, кого йому пощастило покохати, не стали центром, довкола якого зібралося все, що було всередині нього. У розширених зіницях, що перекрили райдужку, затверджувалося розуміння того, у що він так боявся повірити: з якоїсь примхи долі, усупереч усьому, що він робив, у ньому любили і людину, і звіра, і навіть їхнє химерне поєднання. І він брехав, коли казав, що в нього в цьому світі є щось окрім довіри, яку, не дивлячись ні на що, він зараз віддасть добровільно. 

Хван злегка подав обличчя вперед, схиливши голову вбік. Їхнє дихання зіткнулося. Пальці Хьонджіна, невпевнено здригнувшись, провели по грудях вовка і затрималися в районі серця, наче перевіряли, чи справді в ньому живе ця шалена любов, яку він так відчайдушно боявся прийняти повністю.

У горлі завмер тихий, майже нечутний звук на межі між муркотінням і зітханням.

— Давай втечемо, Чані, — прошепотів він, ледь не зриваючись на цілком котячий ніжний звук. — Будь ласка.

І разом із цими словами він розслабився повністю, наче потонув у купі речей під ним, і дозволив Чану впасти на нього всією вагою.  

Той обережно провів рукою по його потилиці, і Хьонджін не відсахнувся, а навпаки, навіть подався назустріч. Вовк знову потерся носом і щокою об його шию, поки той чіплявся пальцями за його плече.

— Ти хоч розумієш, що коїш зі мною? — прошепотів Чан зірваним голосом і із завмиранням серця торкнувся тремтячими губами скроні Хьонджіна. 

Він знав, що Хван не розумів. Він не знав, як Чан мріяв роками, аби цей складний, норовливий і нестерпний хлопчисько з найкрасивішими у світі очима нарешті обрав його. Навіть якщо, щоб визнати це, йому знадобилося кілька років і загроза смерті.

У вогонь, у воду, у бідність, під кулі мисливців – вовк знав, що тепер, нарешті, усе набуло сенсу. Він відчував, як нерівно під його долонею рухаються м’язи спини Хьонджіна, наче тіло заново звикало до його дотиків. Кожен подих озивався в ньому самому, і все, що було раніше – недовіра, злість, безсилля, тепер здавалося дурною тратою часу, бо Чан нарешті тримав Хьонджіна у своїх руках, і тепер цілком мав на це повне право.

Він заплющив очі й дозволив собі вдихнути запах шкіри. Не парфуму, не дорогої тканини, ні навіть блискучого хутра, а справжнього Хьонджіна, і цей запах бив по пам’яті, поки в душі вовка підіймався первісний і несамовито лютий тріумф. 

Хьонджін знову спробував щось сказати, але Чан йому не дав. Долоня зісковзнула з обличчя на потилицю хлопця, і в наступну мить їхні губи зіштовхнулися. Чанові й на думку не спало стримуватися. Його язик увірвався в ледь відкритий рот Хьонджіна, а гострі зуби боляче ковзнули по губах. Хван на мить застиг, а потім відповів із тою самою відчайдушною упертістю, з якою захищав себе весь цей час. Дихання одразу збилося, а рухи стали хаотичними, наче кожен намагався переконатися, що інший не відсторониться ні на міліметр і більше ніколи не залишить.

Роздираючи чужі губи своїми, Чан бездумно й нахабно водив руками по тілу хлопця, відчуваючи, як власні пальці грубо мнуть напружені м’язи, проводять по грудях, хапають за талію і підтягують стрункі стегна до себе ще ближче, розводячи їх так, щоб самому опинитися між ними. Рухи були владними, і Хьонджін, хоч і тихо зашипів у відповідь від несподіванки, відразу піддався. Пальці Чана знову ковзнули його спиною, і Хван вигнувся назустріч дотикові всім тілом. Чоловік лежав на ньому, повністю втиснувши хлопця в м’який клубок тканин  і не припиняючи цілувати так боляче, наче мстив за кожну хвилину порізно.

Хьонджіна очевидно не влаштовувала наявність одягу на Чані, і він неслухняними руками, абияк намагаючись упоратися з вагою чужого тіла, взявся розстібати ґудзики сорочки. Бан із роздратованим пирханням підвівся на коліна і у два рухи позбувся одягу, просто розірвавши тканину. Не бажаючи відриватися від губ Хьонджіна, він одразу ринувся вперед, але рука Хвана зупинила його, упершись у сонячне сплетіння.

— Зажди, — голос хлопця звучав утробно, майже з гарчанням, але задоволена хижа усмішка блискучих від слини губ не давала обманутися. — Ти ж на мені живого місця не залишиш. Чан перехопив зап’ясток і легко відкинув руку Хьонджіна, але замість того, щоб знову навалитися на нього, він обхопив хлопця за талію і смикнув на себе.

— Не залишу, — видихнув він у відповідь і на підтвердження впився грубим і пристрасним поцілунком у шию хлопця, не полишаючи жодного простору для заперечень. Хьонджін лише утробно застогнав, але, не відмовляючись від спроб поборотися за ініціативу, пустив у хід руки.

Долоні легко ковзнули по грудях Чана, що часто здіймалися. Та коли пальці дражливо стиснули й почали пестити його соски, той був змушений перервати поцілунок і, відкинувши голову назад, узяти паузу для перепочинку. Здавалося, Хван добивався саме цього, бо в ту ж секунду припав губами до вже напруженого соска і заходився жадібно його смоктати. Повільними широкими мазками язика він то проходився по ньому, то вбирав губами ареолу, швидкими рухами пестячи закам’янілу шкіру. Водночас пальці другої руки все ще гралися з правою груддю Чана, від чого той прикусив губу, щоб не застогнати вголос. Це було нестерпно і Хьонджін не зупинявся, а напружений ще з перших поцілунків член Чана терся об м’яку тканину штанів. Спроби податися стегнами вперед нічого не давали, тож, щоб здобути передишку від цієї ніжної тортури, яка, здавалося, тривала вічність, йому довелося врешті взяти Хьонджіна за підборіддя і силоміць підвести його обличчя вгору.

Видовище перед ним перехоплювало подих – очі хлопця світилися цілком неприхованою жагою, а від його грудей до розпухлих від поцілунків губ тягнулася ниточка слини, що обірвалася, щойно хлопець розплився у вдоволеній усмішці. Чана зводило з розуму те, як менш ніж за годину Хьонджін зміг переключитися від удаваної холоднечі до щирого відчаю і нарешті звільнити голову від усього, що стояло між ними. Він завжди був таким – непередбачуваним, різким, і тому з роками до нього тягнуло з такою ж силою, як і в перші місяці разом.

Тепер навіть крізь затуманений бажанням і жагою володіння розум, вовк чітко бачив, що поведінка Хвана не була ані тваринним інстинктом, що захопив владу, ані спробою людської психіки втекти від трагедії. Усе це було не більше й не менше як підтвердженням того, що Хьонджін обрав життя – життя поряд із ним. Але варто було хлопцеві відкинутися назад, спертися на руки і зміряти його тіло ковзаючим поглядом з-під вій знизу вгору, затримуючись на губах, як у Чана остаточно вимкнулися будь-які спроби балансувати між звіром і людиною. Все тіло залило єдине й непереборне бажання – взяти те, що йому належить.

Наступної хвилини він, майже ні на секунду не розриваючи поцілунку, позбавляв Хьонджіна штанів і білизни, і знов, нависаючи над ним згори, обхопив рукою член хлопця. З натиском проводячи від основи до кінчика кілька разів, Чан наче намагався вичавити з нього стогони, що губилися десь у глибині поцілунку. Хван сам штовхався в його руку, подаючи вперед стегна і, зчепивши руки в нього на потилиці, не дозволяв відсторонитися. Пестощі тривали недовго – рівно стільки, щоб Хьонджін увійшов у смак, і Чан, із зусиллям відчепивши його від себе, злегка підвівся і потягнувся до комода, що стояв поруч. Він знав, де в цій квартирі зберігається змазка. 

— Ти куди? А… — Хьонджін, захеканий, невдоволено прикусив губу. 

Коли Чан, повернувшись у попереднє положення, розвів колінами ноги Хьонджіна і щедро плеснув собі на пальці холодну рідину, він одразу наштовхнувся на спробу хлопця звести ноги: 

— З чого ти вирішив, що сьогодні будеш зверху, я не зрозумів? 

— Не дратуй мене, кошеня, не зараз, — голос Чана звучав нижче звичного, майже переходячи в рик, і Хьонджін одразу зрозумів, що його звичка боротися за владу сьогодні не матиме жодного значення, власне, як і для будь-кого, кого вовк вважає своєю здобиччю. Рештки людського в Чані були мізерні. 

Одразу два пальці увійшли якось надто легко, і Чан здивовано завмер. Хван відразу правильно витлумачив його розгубленість і сором’язливо відвернув обличчя вбік. 

— Я щось не зрозумів, — повільно промовив Чан. 

Хьонджін гучно видихнув і неохоче проскреготів крізь зуби: 

— Сьогодні перед роботою мені якось було… Коли ти весь час у стресі, іноді потрібна розрядка, окей? 

Вовк помовчав, і в голосі, окрім здивування, прозвучала легка загроза: 

— Досі не зрозумів. На тобі немає чужих запахів… 

У відповідь він отримав болючий удар коліном у стегно: 

— Ти здурів? Звісно, я ні з ким не спав! Просто сам… 

Атмосфера змінилася миттєво. Чан видихнув, а потім, не кажучи ані слова та не визираючи на супротив, додав до двох пальців третій. Він почав повільно, проте з силою рухати кистю, змушуючи Хьонджіна замовкнути на піввидиху. 

— Тобто замість того, щоб просто подрочити, ти вирішив, що тобі треба більше? Так за мною скучив? — було чути, що Чан ледь стримує усмішку. 

Хьонджін волів промовчати і навіть стримав кілька різких видихів, які з нього вибивали пальці Чана. Поперек знову зрадницьки вигнувся назустріч чужій руці, і на талію відразу опустилися чужі пальці, обхопивши бік і підтягаючи його вперед, щоб поглибити проникнення. 

— Пальцями чи іграшкою? — усмішку чоловік уже не приховував. 

— Ох… Іграшкою… — після довгої паузи і рваних видихів у такт рухам нарешті прошепотів Хьонджін. 

Рухи Чана стали трохи швидшими, і той нахилився просто до вуха хлопця, коліном розводячи його ноги ще ширше. 

— Я тільки уявлю, як ти червонів, коли вибирав її собі, і коли забирав посилку. І як ти думав про мене у собі, коли насаджувався на неї своєю… 

У стегно знову ткнулося чуже коліно, а рука Хвана здійснила слабку спробу штовхнути його в плече. 

— П-припини, я не думав, просто… Ахххх… — пальці Чана не давали йому говорити, і в якийсь момент він просто здався і перестав опиратися, віддавшись волі чужих рук і дозволяючи тим вибивати з його грудей замість слів лише рвані видихи, що межували з жалібними стонами. 

— Ну раз тобі прямо такої підготовки не треба, то не будемо гаяти час, — Чан на секунду відсторонився, і Хьонджін виразно бачив звіриний голод на обличчі чоловіка. 

Хван одразу ж рефлекторно звів ноги і спробував відповзти на ліктях, хоча тіло слухалося погано, а порожнеча всередині шалено хотіла знову бути заповненою. Клятий інстинкт ніколи не переставати грати усе ще володів ним. Нарочито холодним голосом він проказав: 

— Ти занадто розкомандувався, Чане, а може, я взагалі не… — Закінчити речення Хьонджіну не дали. Бан схопив його за талію, вклав назад на спину, так, що стрункі ноги відразу були розкинуті в боки. Змазка була холодною, але тіло – гарячим, і коли твердий член одним потужним ривком увійшов у нього до самої основи, він зміг тільки тихо скрикнути й інстинктивно податися назад. 

— Не час мене дражнити, будь ласка… — Голос Чана дедалі менше скидався на людський, він обхопив щиколотку Хьонджіна і завів його ногу вище, відкриваючи собі більший доступ. Член почав входити важкими потужними ривками, які супроводжувалися гучним шльопанням по підтягнутих сідницях. 

Всупереч усім своїм словам, Хьонджін намагався впустити в себе Чана так глибоко, як тільки міг. Закинувши другу ногу чоловікові за спину, він вигинався, стогнав і скрикував, із кожним рухом, віддаючи всього себе та гублячись у болі й насолоді одночасно. Він інстинктивно шукав губами чужі вуста, а його розфокусований погляд був спрямований на обличчя над ним. Чан брав його грубо, сильно, але цілував так ніжно, що від цього контрасту всі думки в голові хлопця розчинялися, і залишалося лише тіло, яке хотіло належати. 

Звуки, які видавав Чан, його різке дихання і низькі вібруючі стогони заповнили весь простір навколо Хьонджіна. Чоловік геть не збирався зупинятися: відірвавшись від пекучих губ хлопця, він поклав його ногу собі на плече і продовжив входити часто й глибоко, майже не відхиляючи стегна назад і не даючи Хвану жодної можливості на перепочинок. Коли, злегка змінивши кут і зачепивши простату, Чан почув, як із грудей Хьонджіна вирвався протяжний і сповнений насолоди стогін, він нахилився нижче, перехопив другу ногу хлопця, закинуту йому за спину, і закинув обидві майже до плечей Хьонджіна, давлячи на них стиснутими долонями. 

— Обожнюю твою розтяжку, — низько прогарчав він, перш ніж змінити ритм на широкі й сильні поштовхи, кожен із яких змушував Хьонджіна стогнати на весь голос і до побілілих кісточок упиватися в ковдри, що трапилися під руку.  

Коли Чан відпустив його ноги й дозволив Хьонджіну просто закинути їх йому за спину, той замість перепочинку почав з усіх сил насаджуватись на нього, вигнаючись та закидуючи голову назад. Чан ненадовго вирівнявся і від усвідомлення того, наскільки глибоко і з бажанням той його приймає, зрозумів, що розрядка вже близько. Від виду хлопця, який із важкими схлипами піднімав голову, щоб побачити, як член часто і швидко входить у нього, заповнюючи до самого кінця, Чан остаточно втрачав голову. Так само його плавило і від контрасту крижаного тону й туго затягнутої краватки з цим безпорадним Хьонджіном, що солодко і тремтяче стогне і захлинається диханням під ним і через нього. 

Усім тілом вовк навалився на хлопця, який зовсім перестав себе контролювати, і, вкриваючи шию та плече Хьонджіна гарячими засосами й укусами, вбиваючись просто в потрібну точку, він дозволив собі відпустити все й просто брати того, хто і так відчайдушно зараз хотів бути його. Час припинив існувати, залишилися лише гаряче й тісне тіло, ніжна шкіра, вкрита слідами кривавих укусів, і музичні стогони, що переходили майже в плач від насолоди й розрядки. Те, що Хьонджін кінчає, Чан зрозумів за гострим рваним болем у спині. Вочевидь сам того не бажаючи, Хьонджін випустив кігті й чіплявся за Чана, поки його власне тіло билося в конвульсіях і некерованих видихах разом із голосними стогонами. Їхні тіла були і так були вкриті потом, тому гаряча сперма на їхніх животах була майже невідчутна. Хьонджін, уже людськими руками, з усіх сил тримався за плече Чана, поки той з утробним риком після кількох особливо сильних поштовхів не почав виливатися всередину нього, не припиняючи рухів і не відпускаючи від себе Хьонджіна ні на міліметр. Він ніби провалився в жар, у темряву, де не було ні меж, ні думок, і все розчинилося, залишивши лише чисте, обпікаюче відчуття звільнення й належності, бо готовність віддати всього себе була в ньому тисячу разів більшою за бажання брати. 

Коли хвиля повністю відступила, Чан усією вагою рухнув на Хьонджіна, який лежав із цілком розфокусованими очима і дивився у простір невидячими очима. Котяче забарвлення яскраво проступало на його обличчі, а з волосся стирчали м’які вушка піщаного кольору. 

Довгий час вони просто лежали, не рухаючись. Їхнє дихання поступово вирівнювалося, і від остигаючого поту ставало холодно. Чан слухав, як Хьонджін коротко дихає з тихими видихами, наче в напівдрімоті. 

Він повільно відсунувся, перевернувся на спину і провів долонею по обличчю. Світ знову починав складатися зі звуків. Чан почав чути приглушений шум вулиці, гул техніки і хрипке «фух» Хьонджіна. Кілька хвилин потому він поволі підвівся і під здивованим розсіяним поглядом хлопця пішов у передпокій. У кишені шуби, що валялася на підлозі, він намацав зім’яту пачку цигарок.

Повернувшись, він знову ліг поруч. Дим піднявся тонкою цівкою, і він відчув, як разом із механічним актом паління приходять рештки ясності, ніби секс справді зняв із нього все те божевільне напруження, у якому він перебував цього вечора. Кумедно, адже інколи секс теж буває не більш ніж механічними рухами, як і піднесення цигарки до губ. Але тільки не з Хьонджіном. 

— Дай і мені, — прохрипів Хван, не розплющуючи очей. 

Чан простяг цигарку, і Хьонджін ліниво, без сил узяв її. Неглибоко затягнувшись, він тихо видихнув. Чоловік витягнув руку і легко торкнувся кінчиків м’яких вух, на що Хьонджін не заперечив, а тільки вдихнув дим глибше і всміхнувся краєчком губ. 

— Я не дійду до душу, – спокійно сказав він на видиху. — Мені здається, я взагалі рухатися не можу. 

Чан окинув хлопця поглядом. Деякі укуси на плечах, грудях і шиї кровили, деякі на очах перетворювалися на синці. В’ялі спроби звести ноги разом ні до чого не призвели, а рука, що тримала цигарку, тремтіла. 

Поки Хьонджін возився із запальничкою та другою цигаркою, Чан дістав із кишені штанів, що валялися неподалік, телефон і тут же зник із матеріального світу, хоч у ньому, поруч із Хьонджіном, хотілося залишитися надовше. 

Скільки зайняли його справи, він не знав, але з того, що Хьонджін устиг зібратися з силами, і таки доплестися до ванни й повернутися, мабуть, не менше години. 

Власне, реальність повернулася лише в той момент, коли Чан зрозумів, що Хьонджін із ним не розмовляє. Він відірвався від екрана: 

— Кошеня, ти там як? 

Відповіддю був невдоволений змах хвоста. Хьонджін стояв поруч із чайником, що ось-ось закипить, і однією білою чашкою. 

— А мені? Я теж хочу чаю, – Чан підвівся на ліктях і здивовано всміхнувся. 

— А ти в телефоні продовжуй сидіти, — невдоволено буркнув Хьонджін. — Отримав, що хотів, тепер не треба оцього «кошеня». 

Чан закинув голову й тихо застогнав. Ну кіт, ну чистий кіт. Гаряче-холодно цілодобово, його природу ніщо не зупинить. 

Пихкаючи, він нарешті підвівся і підійшов до нарочито байдужого хлопця. Той був в одному рушнику і все ще розфарбований плямами від зубів і губ Чана. Бан сунув йому під ніс телефон. 

— Я, на відміну від тебе, часу не втрачаю. 

— Що це? Гугл мепс? 

— Це виглядає як порожня ділянка, але насправді там занедбаний завод біля Чханвона. Звідти є підземні шляхи до найближчого порту, споруди ще з воєнних часів. 

Хьонджін нерозуміюче втупився в нього. 

— Якщо ти впевнений, що ти під прицілом і тобі не дадуть покинути країну, думаєш, будь-яку твою підозрілу активність не відстежать? Уже не відстежують? Із Сеула вилетіти ти навряд чи встигнеш, якщо все так погано, як ти кажеш. 

— Виходить… 

— Виходить, я щойно перевів ті гроші, які міг, організував машину, у яку ти пересядеш, ніби нічого й не було, коли заїдеш завтра на свою офісну парковку. Вона відвезе тебе до Чонджу. Там у нас буде невелика вантажівка, і тоді ми доберемося до цього заводу. Технічно та територія належить моєму знайомому, але там усе складно. Головне, що вона невидима для уряду. 

Ну а там… Треба буде щось придумати з їжею і всім таким, але щойно ми доберемося до порту, там буде найскладніше… 

— Чані, — промовив Хьонджін тремтячим голосом і раптово поривчасто обійняв його. — Я ненавиджу, що тобі доводиться це робити. І що я такий, сука, безпорадний… 

— Шшш, — Чан відчув, як буквально тане від дотику чужих гарячих грудей до своїх. — Дай же ж ти мені хоч раз про тебе подбати, будь ласка. 

— Я просто навіть ще отямитися не встиг, а ти вже он цілий план… 

— Головне, щоб спрацював. Давай зараз зберемо твої речі, а потім ти ляжеш спати. 

— Посплю в машині, — відмахнувся Хьонджін. — А ти? 

— А я додому, – сумно буркнув Чан. — У мене ж усі документи й готівка там. Зустрінемося, виходить, вже в Чонджу. Тільки ти нічого мені не пиши, гаразд? І взагалі, я, може, і параноїк, але давай може краще, ти залишиш свій телефон у своїй машині? 

— І як ми зв’яжемося тоді? 

— За запахом, – розсміявся Чан. — Не парься, тебе ж моя людина повезе. Там ми не загубимося, повір. 

— Ти так добре все придумав. Чому ж я не міг так само? Я просто сидів і ловив панічки… 

Чан раптово посерйознішав: 

— Бути одному проти невидимої й всемогутньої системи дуже страшно. Вона для цього й створена, щоб ти був ніким і нічим у протиставленні їй. Але тепер ми хоча б удвох. І нам має вдатися ця… 

— Втеча? 

— Так, втеча. 

Хьонджін сховав обличчя в плечі Чана. Йому досі було нестерпно страшно, і від несправедливості світу хотілося кричати, але сильні руки, що обіймали міцно й ніжно, змушували всі ці почуття стихати, неначе їх зносив мінливий прибій. Пухнастий хвіст обвив ногу Чана, і Хьонджін легко чмокнув вовка в губи. Він дуже чітко розумів, що нічого не втрачає, а тільки набуває – любов, шанс на життя і шанс бути собою, навіть якщо заради цього доведеться ризикнути усім.