HEADSTART - 1

Чан ледве встиг уловити звук розсіченого повітря й відскочити назад до ще не зачинених дверей, коли важка підставка для взуття із гуркотом врізалася в стіну саме в тому місці, де пів секунди тому була його голова. Кинувшись до проходу в коридор із тісного кута, він озирнувся, готовий знову ухилятися, але нового удару не було.

— Ч-Чан?!.. – від подиву ім’я ніби застрягло у Хьонджіна в горлі. Очі хлопця майже світилися в темряві, і, здавалося, навіть коротке волосся стало дибки. — Що за…

— Пробач, пробач, це я! — На всяк випадок чоловік обережно й водночас примирливо виставив руки перед собою. Він знав, що котяча територіальність набагато гірша за його власну, але так його в цьому домі ще не зустрічали. З іншого боку, без запрошення він теж раніше не приходив. Якби він, живучи сам, почув, що хтось відчиняє двері його квартири, то, напевно, теж схопив би щось важке.

— Я думав, це… Господи, як ти мене налякав.

– А тепер думаєш, краще б крадії? — Чан винувато всміхнувся.

Хьонджін повільно поставив полицю на підлогу й, майже не розгинаючись і не відриваючи погляду ошелешених очей, обережно пройшов повз Чана до входу в залу. Навіть зараз пластика й лінії тіла видавали в ньому набагато витонченішого хижака, ніж був сам Бан.

— Можна ввійти? – тихо спитав чоловік.

Господар квартири зробив кілька глибоких вдихів, зміряв гостя поглядом із голови до ніг і, наче переконавшись, що це справді Чан, нарешті випростався.

— Так ти вже ввійшов, ні? — голос Хьонджіна повернувся до своєї звичної холодності, і лише важке дихання видавало сильний стрес.

Переконавшись, що на нього більше не збираються нападати, Чан скинув туфлі зі снігом на них. Він повісив світлу шубу на гачок вішалки поверх пальта Хьонджіина, але вона впала до його ніг, і Чан не став її піднімати. Він повільно рушив углиб квартири слідом за Хваном, який нарешті наважився повернутися до нього спиною. 

Світло в квартирі, як завжди, не горіло – Хьонджіну воно було не потрібне. Велика студія на останньому поверсі висотки була такою ж дивною, як і завжди. Двоярусне ліжко у квартирі, де хлопець жив сам, крісла-мішки й незрозумілі згортки пледів та ковдр лежали в найнесподіваніших місцях просторої кімнати. Широке низьке підвіконня панорамного вікна, з якого хмарочоси центру міста виглядали майстерно створеними мініатюрами, було устелене тонким матрацом і в’язаним покривалом, що було вкрите рівномірним шаром світлого хутра.

Біля дальньої стіни розташовувалась кухня з довгою барною стійкою замість столу. Хьонджін сів на високий стілець і, здавалося, нарешті опанував себе. Точніше, знову став схожим на того самого чоловіка, який щодня виходив із цього дивного житла, сідав у дорогу машину, їхав до офісу і в очах суспільства завжди виглядав бездоганно.

Як на зло, зараз у білій сорочці й класичній краватці, забувши зняти окуляри, що приховували рухливі зіниці, він надто сильно нагадував Чану той день, коли вони вперше побачилися на зустрічі. Тоді він представляв один із численних бізнесів своєї родини, а Хьонджін – ту неосяжну глобальну корпорацію, у якій статус топ-менеджера дорівнював статусу бога. І як після тієї зустрічі вони одразу опинилися поруч і, майже не вдаючись до слів, просто пішли разом у найближчий бар, де просиділи до самого закриття. Чан і досі дивувався, чому ця норовлива й незалежна пума так легко погодилася на його компанію. Можливо, тому, що, наче на глум мисливцям на гібридів, Чан майже не приховував свою вовчу натуру. Він не робив цього навмисно, але вдома, у рідному Сіднеї, де про практики міжвидового геноциду вже починали забувати, бути собою можна було без задніх думок. Але тут, у Кореї, де гібриди були змушені приховуватись будь-якими способами… Місцеві, з якими він мав справу, навіть не бачили в ньому вовка. Його звички називали харизмою, лідерством, зовнішність – «справжнім мужиком». А Хван… Він був молодший за нього років на шість. З дитинства майстерно прикидався людиною, мімікрував і тепер зливався з офісним середовищем та розкішними світлими переговорними залами. Він тримався від усіх на такій відстані, що розпізнати в ньому гібрида було практично неможливо. Чан багато думав про це й підозрював, що пумі, звиклій жити під загрозою знищення, просто хотілося бодай на мить доторкнутися до можливості бути собою – хай навіть через нього. 

Загалом, байдуже - чому, навіщо і з яких невідомих причин вони тоді зійшлися й зачепилися так надовго, але те, що сталося потім, вимагало пояснення. Саме тому Бан був зараз тут, у чужій квартирі, де його не чекали.

Чан знав, що хлопець повернувся з роботи лише пів години тому. Хьонджін навіть не переодягнувся і, здається, одразу по поверненні взявся готувати вечерю. На плиті стояла сковорода з маслом, що вже починало пригорати, а поруч на дошці лежало кілька обезголовлених рибин. Схоже, сьогодні хтось пропустив свою законну обідню перерву. Чан знав, що прийшов невчасно, але тепер у Хвана взагалі не було для нього часу, тож нічого, посидить голодним ще трохи, адже його власні голод і спрага були набагато сильнішими.

— Навіщо ти прийшов? — у тоні Хьонджіна не було нічого, крім утоми й холоду.

Чан зупинився біля плити й вимкнув вогонь. Хвана завжди дратувало, коли той господарював у його домі, навіть коли вони ще були разом. І тепер Чан із несподіваним мстивим задоволенням відчув, як хлопець намагається побороти побутове роздратування й зберегти крижаний фасад.

— Бо ти не залишаєш мені вибору, — він знизав плечима й важко сперся спиною об світлу стільницю. — Ти перестав брати слухавку з будь-яких номерів узагалі. Твій асистент впадає в паніку, щойно я з’являюся в приймальні, а зловити тебе десь іще стало неможливо. Ти ховаєшся – і що мені лишається?

— Залишити мене в спокої? — Хван підняв брову й акуратно склав руки перед собою. — Я не розумію, що тобі від мене потрібно.

Чан подивився на нього з розгубленістю.

— Поговорити, Хьонджіне. Звичайно ж поговорити нарешті, заради бога, — видихнув він роздратовано. — Я так більше не можу, я досі нічого не розумію!

— Як ти взагалі потрапив до моєї квартири? — ця тема, здавалось, була для Хвана болючою.

— До тебе жінка двічі на тиждень прибирати приходить.

Брови хлопця підскочили вгору.

— Та кішка? – Він насупився й чомусь здригнувся. — А я думав, принаймні своїм можна довіряти.

— Вона не знала, що ми розійшлися, — хмикнув Чан. — Я просто сказав, що хочу підготувати тобі сюрприз, і вона дала ключ.

Хван лише похитав головою. Він явно був зовсім не готовий ні до цього вторгнення, ні до розмови. Знявши окуляри, він кілька разів кліпнув.

— Чане, мені шкода, що ти так важко сприймаєш наш розрив, — повільно промовив він. — Мені справді шкода, але що б ти не робив – це нічого не змінить.

— Та я просто намагаюся поговорити з тобою! Що я зробив, Хьонджіне? Я не розумію –що? Ти просто так, на рівному місці, після трьох років, раптом вирішив…

Зіниці Хьонджіна розширилися.

— Це не спроби поговорити, це переслідування. Ти годинами сидиш у холі мого будинку, вже разів п’ять блокував мою машину своєю, ти тероризуєш усю раду директорів погрозами відкликати інвестиції, щоб вибити особисту зустріч. Це вже не смішно, це… — Він звузив очі, дивлячись прямо на Чана, – жалюгідно.

У відповідь пролунав лише утробний рик:

— Я намагався дзвонити, писати, не знаю вже, чого тільки не робив, щоб ти нарешті пояснив мені, що на тебе найшло. Що я тобі зробив?..

Щільно стиснуті губи Хвана роздратовано сіпнулися.

— Я тобі все сказав. Скільки? Чотири місяці тому?

— Три з половиною. І хрін ти що пояснив.

— Я сказав достатньо, ти просто, як завжди, не чуєш того, що тебе не влаштовує. «Я, мені, мене», — голос Хвана майже зірвався на шипіння. — Вічно лізеш у моє життя, наче я твоя власність, і навіть зараз продовжуєш.

Чан відчув, як звір усередині нього підняв голову й оскалив зуби, але він лише вчепився пальцями у стільницю за спиною. Чан знав, прекрасно знав, що так і буде, і якого ходу неминуче набуде розмова, яку він так відчайдушно вибивав у Хьонджіна весь цей час. Тим часом Хван тихо продовжив, стомлено спершись ліктями на стіл і притиснувши пальці до скронь:

— Награлися, досить. Це вже не славлена зворушлива вірність, це знущання. 

Чану здалося, що легені склалися навпіл. Він знав Хьонджіна й був готовий до холодності, зневаги, зверхності, але не до жорстокості. Несамовито захотілося завити й вирвати рештки душі, які той залишив йому після розставання. 

Чому він бреше, чому продовжує брехати?.. 

Треба терпіти. Зараз залишалося сподіватися лише на власне чуття.

Він важко видихнув і спробував заспокоїтися. Зібравши все самовладання, він терпляче, наче до вовченят зі своєї зграї, сказав спокійно й тихо:

— Хьонджін-а, навіщо ти так говориш? «Погралися?» За місяць до того, як ти чомусь вирішив позбутися мене, я цілий тиждень носив твою сорочку, бо вона пахла тобою, поки ти був у відрядженні. Це теж була гра? Я одразу змирився, що з тобою завжди так. Ти щоразу йшов, не прощався, приходив, коли хотів, уночі, під ранок – і я кидав усе, тільки щоб… Я чекав на тебе завжди, навіть коли знав, що ти не прийдеш, я був на це згоден. Я навіть твого дебільного білявого асистента, з яким ти мало не ночами в кабінеті сидів, витримав. І ти зараз серйозно? Чому ти так говориш?

Хьонджін уперто похитав головою. Було видно, що він свідомо вирішив не почути слів Бана.

— Я все сказав. Так буває, Чане, у людей так стається – почуття зникають, симпатія минає…

Очі вовка блиснули, і він гаркнув:

— Симпатія?! Ти зовсім здурів, Хван?..

Той на секунду замовк, але продовжив із тією ж холодністю.

— Гаразд, почуття. Почуття минають, задоволений? Я тобі сказав, що більше не хочу всього цього. Я пояснив. А ти поводишся, як…

— Як хто?

— Як покинутий цуцик, пробач за каламбур. Розбещений татусів спадкоємець, який не розуміє, як це весь світ не падає до його ніг і раптом не можна робити все, що заманеться.

Чан знову загарчав. Це не було правдою, і він знав, що Хьонджін теж це правдою не вважав.

Так, за ним стоїть його рід. Зазвичай людей це лякало – на його батьківщині це була майже феодальна могутність, влада такого масштабу, що навіть гроші ставали другорядними. Приватність їхньої сім’ї була на такому рівні, що ніде, крім сторінки у Вікіпедії та конфіденційної інформації бізнес-договорів, про них практично ніколи не згадували.

«Розбещений спадкоємець» – смішно. Хьонджін чудово знав: Чан добровільно поїхав до Кореї, і, залишивши майже всі привілеї, працював. Навіть не просто працював – горбатився. Соціальні обов’язки для вовка означали набагато більше, ніж гроші, але можливість зміцнювати сімейний капітал якраз і означала для нього піклуватися про свою зграю.

Шкода лише, що за всі роки їхніх стосунків Хьонджін жодного разу не дозволив йому подбати й про нього самого. І саме він наполягав на тому, щоб їхні стосунки залишалися таємницею. Це злило Чана, але він був готовий на будь-які поступки. Коли він був поруч із Хьонджіном, увесь світ здавався красивішим і чистішим, а його кошеня (Хван скаженів ледь не до піни, коли він так його називав) було таким неймовірно гарним, що вовкові просто хотілося, щоб усі знали – Хван обрав саме його.

Те, як Хьонджін виглядав у будь-якому одязі чи без нього, перетворюючись на дикого звіра або втомлено, по-домашньому, випускаючи хвіст і вуха, – усе це зводило Чана з розуму не менше, ніж незалежний характер хлопця та його наївний ідеалізм, який так контрастував із тим фасадом, що він собі створював.

Тим часом Хьонджін утомлено кинув:

— Ну що ти гарчиш? Як мені ще доступніше тобі пояснити, як зробити це ясніше? Ти ж просто не хочеш зрозуміти, що я більше не хочу бути з тобою, а страждаю врешті я.

— Страждаєш? Ти страждаєш?! — Чан ледь стримав посмішку-оскал, що виривалась назовні. — Це ти мене кинув, справді, як цуценят кидають на вулиці, у зав’язаному пакеті, без шансу вижити! Ти на рівному місці, без причини, без хоч якогось адекватного пояснення…

— Які тобі потрібні причини, окрім того, що в мене до тебе минули почуття? Ти зараз глузуєш із мене? — І знову цей клятий холодний монотонний голос. 

Чан не відповів, і замість цього зробив глибокий вдих. Звіряча лють не зникла, але поступилася місцем тому, що робило його сильнішим за тварину й могутнішим за звіра чи звичайну людину.

Досить. У Хьонджіна був шанс, була вся можливість вирішити це на своїй території, не припиняючи гру в людину. Тепер доведеться говорити відверто.

Здається, чутлива пума помітила, що атмосфера в кімнаті змінилася. Плечі хлопця напружилися, і одна стопа відразу рефлекторно опустилася на підлогу, щоб відчути опору. Він підвів очі, навколо яких від напруги проступила чорна котяча «підводка», і завмер.

Враз перед Хваном більше не було його ручного вовка – зате стояв чоловік, який уважно дивився на нього, як на здобич. Його погляд пригнічував, ніби відчайдушний колишній хлопець, що шукає пояснень, був лише маскою, і тепер, на дивовижній межі між майбутнім ватажком зграї та людиною з майже необмеженою владою й можливостями, не впадаючи в жодну з крайностей, з’явився справжній Бан Чан, і енергія, що виходила від нього, була лякаюче потужною. 

— Хьонджіне, усе, що ти робиш із моменту нашого розриву – це брехня, — спокійно промовив він. Вовк дивився просто в очі й бачив, як котячі зіниці на мить здивовано розширилися. — Ти збрехав мені, коли тобі спало на думку все закінчити, ти продовжуєш брехати зараз. І я хочу знати, чому.

За весь час їхніх стосунків Хьонджін бачив Чана таким лише кілька разів. Із інспекторами з податкової, з компаньйоном, який намагався підставити приятеля вовка, і з директором якоїсь іноземної компанії напідпитку, який надто наполегливо запрошував Хьонджіна на вечерю. Жодного разу ця задушлива аура не була спрямована на нього.

І водночас… Зараз Чан мав на це право. Та піддатися – означало програти. Хьонджін нарешті відповів, але тихий шелест м’якого голосу, який хоч і був куди звичніший для вуха Чана, ніж та манера, у якій Хван вів їхню розмову до цього, лише сильніше видавав фальш:

— З чого ти вирішив, що я брешу?

Чан зітхнув. Норовливий, упертий, незалежний кіт. Вовк до останнього хотів, щоб Хван сказав йому сам, щоб не довелося ранити його болісно загострену гордість, але настав час вимкнути інстинкти, що били через край людську слабкість і образу, і знову взяти на себе роль лідера. Це не те, чого він хотів від Хьонджіна, не те, що коли-небудь собі дозволяв, але хлопець не залишав йому вибору.

Він легко відштовхнувся від стільниці й сів на барний стілець навпроти Хвана. Ковзаючи поглядом по яскравих рисах обличчя, які завжди здавалися йому ідеально правильними, він трохи нахилив голову й втягнув повітря носом.

Хьонджін відчайдушно нервував увесь їхній розмову, і він відчував це з самого початку. Початкова паніка від вторгнення зникла, але вже тоді змінилася напругою й готовністю до бою. Зараз Чан чітко відчував нову ноту – тривогу. Гостру тривогу, що наростала чим сильніше він наближався до нього.

— Хьонджін-а, — голос Чана став низьким і чітким. — У тій купі ковдр за твоєю спиною я бачу щонайменше три мої сорочки й футболку. Ти перестав спати в ліжку – там майже немає твого запаху. Зате ти очевидно надаєш перевагу підвіконню, адже там на пледі досі моя шерсть впереміш із твоєю, навіть запах не потрібен. Ти плед навмисно не переш. У твоєму холодильнику я чую баранину, яку я обожнюю, а ти не переносиш. Звичка, так? Відкинемо звірине: щоразу, приходячи у твою приймальню, я дуже по-людськи чую запах свого парфуму від усіх твоїх речей. Свіжий запах, ти його оновлюєш. Ще я знаю, що ти продовжуєш ходити тими самими вулицями, де ми гуляли, я відчуваю й навіть іноді бачу тебе там. Ти нібито й ховаєшся, але вистежуєш мене здалеку, проходиш повз кав’ярні, заглядаючи у вітрини, скануєш номери машин на парковці біля офісу, і не хочеш втратити мене з поля зору. Поки ми з тобою говорили, ти не відривав від мене погляду ні на секунду. Хьонджін-а, ти кажеш, що я жалюгідний, але страх в очах саме в тебе. 

На секунду він замовк, але, простягнувши руку до долоні хлопця, яка виявилася напруженою до болю, сказав:

— Я знаю, ти обираєш своє людське, це питання виживання. Але ти не можеш обманути ні мене, ні свою природу, ти це розумієш?

— Чане…

— Я ж готовий бути нікчемою у твоїх очах, знаєш. Собакою, що виє під дверима, кидається до вікна почувши звук машини, терпить будь-яку жорстокість, тулиться до руки, що її б’є, перебивається твоїми подачками, але однаково… Але це однаково краще, ніж брехати собі так, як брешеш ти. Я принаймні чесний у тому, що обрав тебе, і тепер є тільки ти. Завжди був тільки ти.

Хьонджін уперше опустив очі. Ніби зачарований, з відстороненим обличчям, Хван кілька хвилин дивився на широку долоню, що накривала його власну, і Чан, вклавши всього себе в це зізнання, з подивом витріщився на велику краплю, яка розбилася об стільницю біля їхніх долонь. Сльоза розтеклася нерівною плямою, але ні рух вій, ні жоден м’яз на обличчі Хьонджіна не видав її походження.

Усередині Бана все стиснулося так, наче не він щойно володів ситуацією цілком і повністю.

— Хьонджіне… — почав було він, але той жестом зупинив його.

Помовчавши неможливо довго, він уперто й рівно підвів погляд назад.

— Я розумію. Я справді розумію, Чане, — упалим голосом промовив Хван. — Я навіть не буду заперечувати, немає сенсу… Але якщо я зараз почну виправдовуватися… Краще не стане. Принаймні тобі.

Чану стало не по собі. Блискуче світле волосся Хьонджіна потьмяніло наче на очах, ідеальна постава повільно сповзла на опущені вперед плечі, і все тіло дивно обм’якло, ніби на нього раптово накинули кілька важких мішків.

Та щоб тебе! Чан лише міцніше стиснув холодну долоню.

— Я вже не хочу, щоб мені стало легше, гаразд? Мені потрібно зрозуміти, що змусило тебе так раптово все зруйнувати.

Нова сльоза повільно обігнула родимку під лівим оком і зірвалася вниз, але обличчя хлопця й далі було майже непроникним. Після нетривалої тиші Хьонджін тихо спитав:

— Ти чув про Пак Мьонсок?

Бан насупився і трохи відсахнувся від несподіванки. Порившись у пам’яті, він невпевнено відповів:

— Акторка з серіалу про лікарів? Фільм ще з нею був, якусь міжнародну премію отримав. До чого тут вона?... Ти що з нею…

Хьонджін слабо похитав головою.

— П’ять місяців тому вона потрапила під поїзд. Гон Сану знаєш?

— Здається, ні. Зачекай… Із демократичної партії?

— Так. Випав із двадцятого поверху чотири місяці тому. І, неймовірний збіг, за тиждень майже те саме сталося з одним із топ-менеджерів Самсунга.

Чан напружився і подався вперед.

— Хьонджін-а, до чого ти ведеш?

— А три з половиною місяці тому застрелився партнер мого батька, Йону-аджощі. У нього щойно народилася друга донька і відкрився новий бранч його філії. Потім сам батько зник безвісти, і я досі не знаю, де він і що з ним.

Чан зблід.

— І ти мені не сказав?! А в новинах узагалі… Господи, Хьонджіне… Та як же так?

Хьонджін проігнорував запитання. Він подивився на Чана впритул і, ледве ворушачи губами, прошепотів:

— Знаєш, що в них усіх було спільного?

Чан спершу розгублено похитав головою, усе ще не в силі впоратися з відлунням гострого болю чужої втрати, але раптом його осяяло:

— Гібриди.

Хьонджін опустив голову і часто закивав, не здатний більше нічого сказати.

— Але ж у Кореї… Коли це встигло зайти так далеко?

Хван знизав плечима. Вони обоє досить часто говорили про це раніше. Репресії, підробка свідоцтв про народження, маленькі громади й мережі взаємодопомоги – ситуація була паршивою, але…

— Тепер влада просто прибирає всіх, хто може мати бодай мінімальну вагу, мінімальний вплив. Вони настільки бояться організованої міжвидової боротьби… Ти цього просто не бачиш, ти ж іноземець. У вас із цим, слава богу… Не так, як у нас.

Чан відчув, як у нього запаморочилося в голові, і нестримне бажання обернутися придушував лише монотонний голос Хьонджіна.

— Це ж справжній фашизм.

— Так, Чані, це геноцид. Ти ж у курсі, у нас формально «звіролюди» – це діагноз із примусовим «лікуванням», ізоляцією, а по факту – знищенням. Не дай боже, ми почнемо розмножуватися, так? Це триває вже стільки… А зараз вони просто перейшли до відкритої війни.

Чан мовчав, цілком оглушений.

— Знаєш, це ж непомітно, якщо ти сам не ховаєш вуха й хвіст, — продовжив Хьонджін. — Зі звичайними людьми стаються звичайні нещасні випадки. Айдоли йдуть на хіатус, і більше ніхто про них не чує. Нещодавно обвалилась стеля в клубі на Хонде. Я там усю юність провів, Чані, це був наш клуб, чи не єдине місце, де можна було, бодай нишком, але бути собою. А ще Танака Аомі. Була така дівчина, дуже гарна - блогерка, активістка… Чане, вона навіть не була гібридом, але і її теж…

Голос Хьонджіна обірвався, і він замовк, безсило опустивши голову на руки. Голос його звучав придушено й глухо.

— Ти ж знаєш, ми з батьком ніколи особливо… Але коли він зник, я відразу зрозумів, що його більше немає. І що моє ім’я, очевидно, теж є в цьому списку. Високо злетів – боляче падати, так же кажуть? А коли вони покінчать з усіма, хто хоч трохи на виду, репресій більше не приховуватимуть. Стане як кілька століть тому – облави, показові страти. І я не хочу, щоб ти… Хоч якось асоціювався зі мною, розумієш?

Чан довго сидів мовчки. Плечі були підняті, а погляд впирався в досі не розв’язану краватку Хьонджіна, затягнуту, певно, так само туго, як коли він вранці виходив на роботу. Темрява в квартирі стала крижаною, а стілець під ним – твердим. Було чутно, як тихо гуде холодильник і як десь дуже далеко рівним шосе несуться машини.

Коли вовк заговорив, його голос був глухим і рівним:.

— Я встиг застати подібне в Австралії, коли ще був дитиною. Я тоді, якщо чесно, мало що розумів, і батьки дуже старалися, щоб я не розумів до останнього. Я бачу, про що ти говориш на рівні суспільства: найстрашнішим у певний момент стали навіть не смерті, а те, як швидко звичайні люди звикають до зникнень. Спочатку це випадковість, потім збіг. А за кілька місяців вони ловлять себе на тому, що просто гортають новини далі, ніби так і має бути.  

— З точки зору людей, на жаль, так. 

— І якщо ти не частина зграї, то ти до останнього не розумієш, що це система. Коли з рівня статусів і законопроєктів це перейшло до того, що ти зараз описуєш, сталася Сіднейська революція. Я не казав, але головним рушієм якої якраз і була моя зграя. Та нам було простіше, вовки ж усе одно разом, ми – це одне ціле. І ми змогли дати бій за нас усіх, об’єднавшись з тими небагатьма іншими гібридами, які жили з нами на одній землі. І, як ти знаєш, до якогось кровопролиття й бунтів зрештою так і не дійшло – ми їх усіх просто дотиснули, — Хьонджін мовчки кивнув. — Але у вас тут, у Кореї, котячі не звикли триматися разом. І вас… Пробач, але в умовах підпільної війни вас, напевно, справді найлегше прибирати.

Хьонджін подивився на нього впритул знизу вгору, і Чан відповів, не чекаючи запитання. Він провів рукою по обличчю, і його голос здригнувся:

— Я не розповідав про це, бо думав: що менше ти знаєш, то безпечніше. Навіщо тобі, кошеняті, інформація про те, що пережила моя зграя і як ми насправді закріпили наш вплив? — Він гірко скривився і з відразою додав: — І тому я так сліпо вірив, що якщо в нас це припинилося, то й у вас воно не перетне межу, що вони не посміють…

Чан замовк. Голова паморочилася, а нутрощі стягнуло в пульсуючий вузол.

— А все це знову було поруч, увесь цей час ти жив у цьому пеклі й мовчав. Але, Хьонджін-а… Може, я у твоїх прекрасних котячих очах жалюгідний і впертий, але я тут, бо ти мій. Ти – моя зграя, розумієш? І скільки не проганяй, я просто… Мене не треба захищати. Я не зміг повноцінно боротися тоді, ще цуценям був, але зараз же…

Хьонджін повільно прибрав руку. Погляд хлопця був дивно скляним, але губи зрадницьки тремтіли: 

— Я не хочу, щоб ти був зі мною. Не хочу, щоб ти взагалі був частиною цього. Я… я вже під прицілом. Смикаюся від кожного звуку, ловлю панічні атаки від кожної тонованої машини і замикаю офіс на три замки. А ти так просто кажеш, що обрав мене? Ти не розумієш, що вони зроблять із тобою, якщо дізнаються, що ти теж?..

— Радість моя…

Хьонджін різко випростався, але голос усе одно був придушеним: 

— Ти вовк, ти звик до зграї. Сам кажеш – ви вибороли своє право на життя, за вами сила, вплив, у вашій країні інші закони, і навіть переконання вже інші. Але я – кішка, до того ж кішка в країні, де їх пхають у мішок і топлять. Я ніколи нікого не підпускав, і ти, чорт забирай, був першим. І тепер я ненавиджу себе за те, що дозволив тобі бути поруч, бо я не можу тебе захистити…

Чан не дав йому договорити:

— Чому ти не поїдеш? Якщо все, що відбувається, зайшло настільки далеко – чому ти досі тут? 

Хьонджін на секунду розгубився, але все-таки відповів.

— Тому що це моє місто, Чане, я виріс тут... — промовив Хван. — Моє ім’я, моя роль. Я занадто багато вклав, щоб усе кинути й бігти. Вовк може піти зі зграєю, а я… я до останнього захищаю свою територію, окрім неї в мене нічого… — Він явно хотів прозвучати твердо, але останні слова були ледь чутні, наче він просто передумав їх домовляти. 

Хьонджін різко підвівся й похитав головою. Він махнув рукою, ніби хотів сказати «забудь», і Чану здалося, що той похитується. Хван повільно повернувся до чоловіка спиною і зробив кілька невпевнених кроків углиб кімнати. Кинувши погляд у вікно, він стомлено впав на найближчу купу пледів і речей. Чан бачив – людина в ньому зникала в міру того, як той, не розв’язуючи, стягував краватку й непокірними пальцями розстібав сорочку та ремінь штанів. Залишившись голим по пояс, Хьонджін запустив руки в клубок тканин і зворушливо підтягнув коліна до грудей. Він не любив посилатися на свою природу, але весь вечір Чан відчував, що Хван душив самого себе так, як ніколи раніше. І тепер, блиснувши світлими очима, хлопець скоса глянув на Чана й ледве чутно прошепотів:

— Чесно? Я просто не встиг. Усе навалюється так швидко, що я не можу видихнути й подумати. Кожен ранок здається останнім, але щовечора я все ще тут, і отак воно тягнеться. Я не знаю, може, я просто… чекаю, коли вони нарешті прийдуть по мене.

Це були останні слова перед тим, як замість людського тіла перед Чаном опинилася згорнута в клубок пума, що піджала хвіст під живіт і уткнула морду якраз в одну з тих сорочок, яку Чан помітив раніше. Коротка щільна шерсть ледь блищала у світлі нічного міста з вікон, а м’язисте тіло було розслаблене, наче звір, випустивши кігті в м’яку лежанку, остаточно перестав чинити опір. 

Якийсь час Чан сидів мовчки, з байдужістю відчуваючи, як гострі кігті рвуть шкіру на складених у замок долонях. Він дивився на пуму, згорнуту в клубок на купі речей, і чітко усвідомлював: Хьонджін зламався не сьогодні, він покривався тріщинами всі ці місяці, повільно й болісно, поки міряв Чана крижаним поглядом, відштовхував, проганяв і викликав для його машини евакуатор. Загнаний, наляканий, звір-одинак, який, не в силі подбати про себе, спробував у своїй дивній, нелогічній і болісній манері забезпечити безпеку для свого… Хлопця? Коханця? Чан і досі не знав, ким Хьонджін вважав його всі ці роки, але для нього самого все було вкрай ясно з першого ж дня. 

Чоловік повільно підвівся, відчуваючи, як серце заходиться в шалепному трепеті.

— Хьонджін-а… — тихо сказав він, навіть не намагаючись приховати глухий біль і виття, що рветься назовні. — Навіть якщо прийдуть по тебе… Я не дозволю їм торкнутися тебе, доки сам дихаю.

Пума різко полоснула лапою по стіні й люто вдарила хвостом. Чан прекрасно розумів, що це означає: «Ідіот, я якраз цього й намагаюся не допустити».

Бан підійшов ближче й повільно опустився на підлогу поруч. Він не простягнув руку відразу, а тільки сидів, спостерігаючи за тремтячим клубком. У його грудях росло виття, але він змушував себе дихати рівно. Вовки не лякають своїх. За кілька хвилин він обережно посунув долоню ближче, так, щоб пальці зачепили лише кінчики шерстинок на боці звіра. Пума не ворухнулася. Тоді він поклав руку повністю. Його тягнуло притиснутися чолом до шерсті, як роблять із тими, кого вважають своєю зграєю, і він зробив саме так, обережно торкнувшись скронею світлого хутра. Пума злегка здригнулася, але не відсунулася. 

Вони сиділи так якийсь час, і ніхто з них не знав, скільки саме. У кімнаті стояла в’язка тиша, і тільки розмірений звук їхнього дихання поступово почав збігатися в один ритм. За вікном знову пішов сніг. Тепло від шерсті й запах, рідний до болю, проникали в Чана, і він не рухався, ніби намагався злитися зі звіром в єдине ціле. Після всього, що звалилося, це здавалося недоречним, егоїстичним, але, відчуваючи під шкірою м’яке хутро, Чан усвідомлював, як шалено й непереборно він скучив за Хьонджіном.

Нарешті йому здалося, що пума трохи заспокоїлася. Її морда все ще ховалася в сорочці й якомусь рушнику. Хвіст був щільно притиснутий до задніх лап, але дихання було рівним, і на мить Чану здалося, що він чує ледь вловиме муркотіння, яке несвідомо виривалося всупереч тому, що Хьонджін так відчайдушно намагався говорити йому весь вечір. Вовк усміхнувся крізь біль, дозволив собі повністю уткнутися обличчям у гарячий м’який бік і примружити очі.

За кілька хвилин Чан відчув, як шерсть під пальцями почала змінюватися. Під долонею з’явилася гаряча й ніжна шкіра. Змінюючись, у клубку м’яко здригнулися кістки та поволі змістилися обриси. Тепер замість пуми перед під ним лежала бліда людина із вологими від сліз віями, яка обережно повернула голову в його бік.