Ґійом Фай: Справа народів?
https://t.me/Constructivisme_VitalisteПРИМІТКА:
Ідея «справи народів» пов'язана насамперед з Аленом де Бенуа. Це спроба поєднати Європейський етнонаціоналізм з певним ліберальним універсалізмом, стверджуючи, що європейські етнонаціоналісти борються не лише за свою власну справу, а й за справу всіх народів, щоб зберегти свою самобутність, що вони захищають не тільки свої власні права на етнічне самозбереження, а й рівні права всіх інших націй на те ж саме.
«Cause des peuples» (“Справа народів”) — це двозначне гасло. Спочатку воно було задумано в політеїстичному дусі для захисту етнокультурної неоднорідності. Але відтоді воно було відновлене еґалітарною та правозахисною ідеологією, яка, вихваляючи утопічний, райдужний світопорядок, прагне прищепити європейцям «ущемлення» Третього Світу.
Провал стратегії
Коли на початку 1980-х років ідентаристи [стилю ҐРЕСЕ] взялися за «справу народів», це було в ім'я етноплюралізму. Ця «справа», однак, була не більш ніж пишномовною хитрістю, щоб виправдати право європейських народів зберігати свою самобутність перед обличчям світової системи, яка прагнула зробити всіх американцями. Бо, опираючись силам декультурації, європейці, як і народи Третього світу, сподівалися зберегти право на свої відмінності — і зробити це, не піддаючись звинуваченням у расизмі. Таким чином, гасло передбачало, що кожен народ, навіть білий, володіє таким правом. Але не встиг цей аргумент прозвучати, як космополіт П.-А. Тагієф (провідний науковий коментатор крайньо-правих) почав називати його «диференціалістським расизмом».
Озираючись назад стратегія нових правих здається цілком надуманою, оскільки «справа народів», «право бути різними» та «етноплюралізм» з тої пори були звернені проти самобутностей. Більш того, вона не має відношення до нинішнього стану Європи, якій загрожує масове неєвропейське вторгнення та завоювання Ісламом, підтримуване нашими етномазохістськими елітами.
Відновлена панівною ідеологією, повернута проти ідентитаристів і дотична до поточних проблем, етноплюралістична стратегія ҐРЕСЕ — це метаполітична катастрофа. Вона також зберігає щось від старих марксистських та християнсько-лівих забобонів щодо «експлуатації» Європою Третього світу. Як показує Бернар Луґан (французький африканіст) щодо Чорної Африки, це упередження засноване лише на економічному невігластві. З усім тим, «Справа народів» пов'язана з християнським альтруїзмом, який демонізує нашу цивілізацію, звинувачує її в тому, що вона знищила всі інші, й робить це в той самий момент, коли ці інші старанно готують знищення нашої власної цивілізації.
«Право на відмінність». . . Яке право? Хіба нам не набридло кантівське пхикання? Існує тільки здатність бути іншим. У добірному процесі «Історії та життя» кожен повинен зробити це сам. Немає доброзичливих захисників. Більш того, це право належить всім, крім європейців, які змушені відмовитися від своєї біологічної та культурної самобутності.
Це гасло несе в собі ще одну небезпеку: воно загрожує виродитися в доктрину — етнічного комунітаризму — що санкціонує існування неєвропейських анклавів на наших власних землях. Адже в Європі, як очікується, громади іноземців, особливо мусульманських, з очевидних демографічних причин гратимуть все вагомішу роль в нашому житті. Ця образа нашої самобутності супроводжується софістичними аргументами, що висміюють «фантазію» Реконкісти. У цьому дусі нам кажуть, що нам доведеться задовольнятися (багаторасовою Європою). Але я, наприклад, відмовляюся це робити. Я також не готовий відступати перед уявним історичним детермінізмом.
Життя — це Вічна Боротьба
«Справа народів» тепер стала частиною загальноприйнятих «прав людини». На противагу цьому, неодарвіністська теза про конфлікт і конкуренцію, яка припускає, що виживають найсильніші, здається нашим кровожерливим комунітаристам пережитком варварства — навіть якщо цей пережиток відповідає органічним законам життя. Однак ця теза, визнаючи сили добору й конкуренції, сам по собі здатна гарантувати розмаїтість різноманітних форм життя.
«Справа народів» колективістська, гомоґенізуюча й еґалітарна, в той час як «боротьба народів» суб'єктивістська та гетероґенна, відповідна ентропійним властивостям життя. У цьому сенсі лише націоналізм й зіткнення Волі до Могутності здатні підтримувати життєствердний принцип суб'єктивності. Виходячи зі свого еґалітарного припущення, що кожен народ має «право на життя», «справа народів» вважає за краще ігнорувати очевидні історичні реалії заради об'єктивізму, який прагне перетворити народи світу в об'єкти, придатні для музейної експозиції. Як така, вона має на увазі рівноцінність всіх народів та цивілізацій.
Цей вид еґалітаризму приймає дві основні форми: одна виражається в гомоґенізуючій, але метисній концепції того, що означає бути людиною («людська раса»); інша прагне зберегти людей та культури так, як це міг би зробити зберігач. Обидві форми відмовляються визнавати, що народи й цивілізації якісно відрізняються. Звідси абсурдна ідея про те, що треба рятувати народи та цивілізації, що знаходяться під загрозою зникнення (принаймні, якщо вони є Третім світом) точно так само, як можна врятувати вимираючого тюленя. Однак у бурхливому процесі історичного добору немає місця для збереження — лише для конкуруючих суб'єктивностей. В його трибуналі рятівні доктрини просто неприпустимі.
«Справа Народів» також передбачає основоположну солідарність між народами Європи та Третього світу. Знову ж таки, це ні що інше, як сумнівна ідеологічна конструкція, яку ҐРЕСЕ-цисти винайшли на початку вісімдесятих, щоб уникнути звинувачення у расизмі. У мене тут немає місця, щоб викривати міт про експлуатацію Третього світу. Однак пояснювати його нещастя в грубих, неомарксистських термінах, буцімто вони були викликані махінаціями МВФ, тристоронньої комісії, Більдерберзького клубу або якогось іншого Вельзевула, навряд чи варто.
На думку ЗМІ або академічних вчених, «культура іншого» зараз знаходиться в облозі у Франції — навіть всупереч тому, що «Афроманія» — суцільна лють. З іншого боку, я думаю, що не буде перебільшенням стверджувати, що декультураційний вплив Америки більше не загрожує Європі, позаяк її небезпеки були перевершені іншими.
Європа Насамперед!
Я поважаю долю іноді страдницьких інуїтів, тибетців, амазонок, піґмеїв, канаків, абориґенів, берберів, сахарців, індіанців, нубійців, неминучих палестинців та маленьких зелених чоловічків з космосу. Але не чекайте від мене крокодилячих сліз. Коли затоплення загрожує моєму власному будинку, я можу думати лише про моє власне скрутне становище, і я не маю часу допомагати або благати інших. Крім того, хіба ці інші коли-небудь піклувалися про нас? У всякому разі, небезпеки, які загрожують їм, сильно перебільшені, особливо з огляду на їх демографічну міць, яка, до речі, зобов'язана західній медицині та матеріальній допомозі — адже ті ж самі Західні сили, котрі буцім експлуатували їх, також, здається, сприяли їх процвітанню (чи, принаймні, розмноженню в безпрецедентних кількостях).
Якщо наші комунітаристи дійсно хочуть захистити «справу народів», вони можуть почати з європейців, котрі зараз піддаються штурму демографічних, міграційних та культурних сил перенаселеного Третього світу. Перед лицем цих загроз ви не знайдете нас сопливими (як священник) або що втікають (як інтелектуал) до «чужої» справи. «Нас одних» буде достатньо.
Terre et Peuple, no. 18, Winter Solstice 2003.