Гумор, іронія та сатира в художньому тексті на рівні його мовної структури - Иностранные языки и языкознание курсовая работа

Главная

Иностранные языки и языкознание
Гумор, іронія та сатира в художньому тексті на рівні його мовної структури

Комічне як естетична категорія. Аналіз категорій гумору, іронії і сатири з позицій текстолінгвістики. Вивчення і системне висвітлення сучасного стану функціонування мовностилістичних засобів реалізації різновидів комічного в американській літературі.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Розділ 1. Комічне як естетична категорія
1.2 Гумор, сатира та іронія як різновиди комічного
Розділ 2. Лінгвостилістичні засоби вираження гумору, іронії та сатири
гумор комічний американський література
Дослідження питань гумору, іронії і сатири було і залишається актуальною проблемою різних галузей філологічних наук -- лінгвістики, текстолінгвістики, лінгвостилістики. У цьому контексті значної ваги і актуальності набуває аналіз та системна презентація засобів гумору, іронії і сатири в англомовних американських оповіданнях [35].
Мовні засоби гумору, іронії та сатири у структурі художніх текстах привертали увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема таких, як Ю. Борев [8; 9], Л. Вайсгербер [40], Б. Дземідок [17], Д. Мекке [37], С. Походня [28], Г. Почепцов [29] та ін. Проблема лінгвістичної та екстралінгвістичної диференціації понять гумор, іронія, сатира, визначення характеру та діапазону мовних засобів їх реалізації в художній літературі, нечіткість у розмежуванні основних понять надалі веде до суперечностей їх інтерпретації в художньому тексті, визначенні та аналізі мовного інвентарю їх актуалізації, з'ясуванні авторської прагматики літературних творів і шляхів її досягнення [35].
Актуальність дослідження зумовлена зростанням інтересу сучасних дослідників до системного вивчення естетичної категорії комічного та особливостей її відображення у англомовних художніх текстах, що сприятиме їх всебічній інтерпретації.
Метою вивчення є виявлення та аналіз категорій гумору, іронії і сатири з позицій текстолінгвістики, а також вивчення і системне висвітлення сучасного стану функціонування мовностилістичних засобів реалізації різновидів комічного в американській літературі.
Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:
- розглянути і уточнити поняття комізму як естетичної категорії;
- визначити мовні засоби та прийоми вираження комічного; відслідкувати різнобічність їх реалізації у художньому тексті;
- встановити засоби, що формують уявлення про гумор, іронію та сатиру на тлі тексту;
- з'ясувати як проявляється лінгвістична природа комічного на різних рівнях мови (лексичному, синтаксичному, текстовому).
Обєктом дослідження є гумор, іронія та сатира в художньому тексті на рівні його мовної структури.
Предметом дослідження є особливості функціонування лексичних та синтаксичних структур як засобів реалізації категорій гумору, іронії та сатири.
Матеріалом дослідження слугували тексти коротких оповідань американських письменників П.Г. Вудхауза, Дж. Тербера, Дж. Ейда, Дж. Мітчелла, О.Х. Прінса, М.Ф. О'Коннор, Д. Паркер, Л. Х'юза, Г. Менкена.
Методи дослідження. У роботі використані методи семантичного, інтерпретаційно-текстового та етимологічного аналізу. Для розкриття онтологічної сутності комічного залучено методику етимологічного аналізу. Смислове наповнення лексичних одиниць на позначення гумору, іронії та сатири у текстах американських коротких оповідань проведено шляхом семантичного аналізу дефініцій, які містять енциклопедичні словники. Інтерпретаційно-текстовий аналіз задіяно з метою визначення лінгвостилістичних засобів вираження комічного.
Практична цінність роботи полягає у можливості використання її висновків у лекційних курсах зі стилістики англійської мови (розділи «Стилістична семасіологія», «Стилістика тексту»).
Розділ 1. Комічне як естетична категорія
Почуття - це одна з форм людської свідомості, одна з форм відображення реальної дійсності, що виражає суб'єктивне ставлення людини до задоволення або незадоволення його людських потреб, до відповідності або невідповідності певних фактів його уявленням. Не всі схильності людини вроджені, певні з них формуються у процесі виховання і відображають не тільки зв'язок людини з природою, але і його зв'язок з людським суспільством. «Естетичні почуття» зумовили появу естетичних категорій. А.Н. Лук у своїй книзі «Про почуття гумору і дотепності» наводить перелік людських почуттів, до яких, крім вищих соціальних почуттів,також включає «естетичні почуття»: а)відчуття піднесеного; б)почуття прекрасного; в)відчуття трагічного; г)відчуття комічного [24, с.17-18].
Ці «естетичні почуття» складають чотири естетичні категорії: категорію піднесеного, категорію прекрасного, категорію трагічного і категорію комічного, яка є об'єктом дослідження нашої наукової роботи.
Комічне - це категорія естетики, що виражає в формі осміяння історично обумовлену (повну або часткову) невідповідність даного соціального явища, діяльності та поведінки людей, їх традицій і звичаїв об'єктивному ходу речей і естетичному ідеалу прогресивних громадських сил [26]. У даній роботі ми дотримуємося наведеного визначення комічного через те, що воно повною мірою відображає суть комічного. Комічне за своїм походженням, сутністю та естетичною функцією носить соціальний характер. Його витоки ґрунтуються на об'єктивних суперечностях суспільного життя. Комічне може виявлятися по-різному: у невідповідності нового і старого, змісту і форми, мети і засобів, дії та обставин, реальної сутності людини та її думок про себе.
Поняття «комічний» походить від грецької «koikуs» - «веселий», «смішний» і від «komos» - весела ватага ряджених на сільському святі Діоніса у Стародавній Греції. Починаючи з Аристотеля, існує велика кількість праць про комічне, його сутність та джерело; виняткова складність його вичерпного пояснення обумовлена, по-перше, універсальністю комічного (все на світі можна розглядати «серйозно» і «комічно»), а по-друге, його надзвичайною динамічністю (Жан Поль Ріхтер), ігровою здатністю ховатися під маскою. Сутність комічного вбачали в «потворному» (Платон), в «самознищенні потворного» (німецький естетик-гегельянець К. Розенкранц), у вирішенні чогось важливого в «ніщо» (І. Кант), але частіше за все визначали формально, вбачаючи її в невідповідності (між дією і результатом, метою і засобами, поняттям і об'єктом, і т.д.). Мало задовольняючи в ролі універсальних формул, різні естетичні концепції комічного, однак, досить влучно визначали сутність того чи іншого різновиду комічного, а через неї й певну грань комічного в цілому [30].
Загальну природу комічного легше з'ясувати, якщо звернутися до етимології самого слова. Це відомий у всіх народів з незапам'ятних часів ігровий, святково веселий, колективно самодіяльний народний сміх, наприклад, у карнавальних іграх, сміх від радісної безтурботності надлишку сил і свободи духу - на противагу гнітючим турботам попередніх і майбутніх буднів, повсякденній серйозності і разом з тим він відроджує (в середні століття його називали risus paschalis, «великодній сміх» - після тривалих поневірянь і заборон великого поста). До цього «відроджуючого» сміху ми застосовуємо одне із загальних визначень комічного: «фантазування розуму якому надана повна свобода». На карнавальній площі, як і в приватному будинку за бенкетним столом, завжди і скрізь, де формується ігровий сміх «комоса», запановує двозначна атмосфера дійсності, яку змінила винахідлива фантазія. Всі елементи смішного образу взяті з життя, з реального предмета (особи), але їх співвідношення, розташування, масштаби і акценти перетворені творчою фантазією. За змістом сміх універсальний і амбівалентний [33].
Комізм має широке антропологічне значення. За словами І.В. Гете, ні в чому так не виявляється характер людей, як у тому, що вони знаходять смішним. Істина ця застосовна як до окремих індивідів, суспільства і цілих епох (те, що не здається смішним в одному культурно-історичному середовищі, починаючи зі звичаїв, одягу, занять, обрядів, форм розваг тощо, викликає сміх в іншому, і навпаки), а також до національного характеру, як це виявляється і в мистецтві (роль гумору, особливо ексцентричного, в англійській літературі, дотепності у французькій, сарказму в іспанському мистецтві). Найбільшим об'єктивним джерелом комічного є, зберігаючи «ігровий» характер, історія людського суспільства, зміна застарілих соціальних форм новими [15].
Єдиний об'єкт комічного - це людина (і людиноподібне у звірів, птахів і т.д.). Таким чином комічне стороннє архітектурі, а іншим мистецтвам властиво в різній мірі. Найбільш сприятливою для універсальної природи комічного є художня література, де на комічному заснований один з головних і найбільш ігровий вид драми - комедія [18].
Ю. Борєв, який називає комізм «прекрасною сестрою смішного», вважає, що «сміх і смішне - ширше комічного. Вони охоплюють і позаестетичні явища. Смішне не завжди комічне. Комічне - прекрасна сестра смішного. Комічне породжує «високе» [9, c. 28].
Тієї ж думки дотримується і А.Н. Лук: «...не все смішне комічне, але все комічне смішне ». Іншими словами, володіючи всіма ознаками смішного, комічне володіє ще додатковою ознакою. Це ознака суспільної значущості. «Комічне - це суспільно значуще смішне». Наведена думка має дві особливості. Перша відноситься до трактування сутності комічного: комічне не можна ототожнювати зі смішним взагалі. Друга особливість пов'язана з тезою про те, що «все комічне викликає сміх, однак не все, що викликає сміх, є комічним» [24, c.63-65].
У лінгвістиці розглядають структуру художнього концепту комізм, який визначають як ієрархічне упорядкування концептуальних ознак, що виокремлені з трьох вимірів знань про комічне: універсально-смислового, пов'язаного з архетипними знаннями, універсальними у загальній культурі людства, узагальнено-змістового, що відбиває конвенційні знання, які є звичними для культурної спільноти, й оцінно-образного, який відображає індивідуальні знання, своєрідність в осмисленні комічного. Позитивна чи негативна оцінка художнього концепту комізм втілюється в тексті через комічну тональність, яка створюється у результаті актуалізації складників концепту «комізм» - гумору й сатири. Складниками універсально-смислового виміру знань про комічне є два архетипи - сміх і маска. Гумор, сатира, іронія, сарказм постають змістовим мінімумом дослідження концепту в загальній культурі людства. Виходячи з того, що в основі комізму лежить двоїстість, невідповідність, інконгруентність, оцінно-образний вимір знань про художній концепт «комізм» представлено концептуальними оксиморонами, найбільш репрезентативними з яких є: об'єктивізм vs. суб'єктивізм, ілюзія vs. реальність, істинність vs. вимисел і т.д. [14]
Засоби і прийоми комічного у філологічній та естетичній літературі найчастіше включаються в один і той самий перелік, таким чином, засоби комічного розчиняються в його прийомах, лише іноді ці поняття розглядаються як рівноправні. Засоби комічного, поряд з мовними, охоплюють і інші засоби, що викликають сміх. До мовних засобів комічного відносять фонетичні, лексичні, фразеологічні та граматичні (морфологічні та синтаксичні). Прийоми комічного породжуються різними засобами і формуються, перш за все, в безпосередньому зв'язку з мовними засобами. [8]
Наведемо наступну узагальнену схему створення комічного, в тому числі в художній літературі: об'єктивний сміх (смішне) - засоби комічного (мовні засоби - фонетичні, лексичні,фразеологічні, граматичні засоби і немовні засоби) - форми комічного (гумор, іронія,сатира) - результат - сміх (комізм).
Прийоми комічного є об'єктом дослідження естетики, літературознавства та лінгвістики. Ця обставина пов'язана з тим, що прийоми мають широкі можливості формування та вдосконалення [9, c.7]. Прийоми комічного можуть бути пов'язані з сюжетом твору, характерами явищ і образів, можуть породжуватися їх поведінкою і діями, ситуацією; комізм можуть створювати одяг героя та деталі звичайних предметів.
Найбільш ґрунтовне пояснення засобів і прийомів комічного міститься в працях Ю. Борєва. Він виділяє такі прийоми як «метафоричність» та «уособлення». Розбираючи сатиричний вірш, де бюрократ зображений у вигляді дерев'яного придатка до столу і крісла, він справедливо відзначає, що осміяння досягається шляхом уподібнення бюрократа одному з елементів обстанови в кабінеті. «Уособлення» Ю. Борєв пояснює аналогічним чином. Також у свою класифікацію Ю.Борєв включає сатиричну гіперболізацію, яка розглядається як два різних засоби: перебільшення (гіпербола) і применшення, пом'якшення (евфемізм) [8].
Розрізняють такі види комічного як гумор, сатира, гротеск, іронія, карикатура, пародія і т.ін. Подібне виділення видів комічного виникає від змішання форм і прийомів комічного. Гротеск, карикатура, пародія входять до техніки гіперболи і в сукупності становлять прийом деформації явищ, характерів. Ось чому їх не можна вважати формами комічного. Вони однаковою мірою входять до складу сатири та гумору [24, c.116].
Багато авторів у своїх роботах ототожнюють гумор та іронію. Ми дотримуємося думки, що гумор, іронія та сатира - це різні види комічного.
1.2 Гумор, сатира та іронія як різновиди комічного
Гумор (англ. humour - моральний настрій, від лат. humour - рідина: згідно античному вченню про співвідношення чотирьох тілесних рідин, що визначає чотири темпераменти, або характери) - особливий вид комічного, ставлення свідомості до об'єкта, до окремих явищ і до світу в цілому, що поєднує зовні комічне трактування з внутрішньою серйозністю [30]. Етимологія слова містить сему «примхливий», «суб'єктивний», «особистісно обумовлений, відзначений відбитком «дивного» умонастрою [9]. На відміну від власне комічного трактування, гумор, рефлектуючи, налаштовує на більш вдумливе, серйозне ставлення до предмета сміху, на осягнення його правди, незважаючи на смішні дивні речі. У цьому гумор протилежний руйнівним видам сміху.
У цілому гумор прагне до складної оцінки, вільної від однобічних загальноприйнятих стереотипів. На більш серйозному рівні гумор відкриває за нікчемним піднесене, за безумним - мудрість, за примхливим - справжню природу речей, за смішним - сумне: «крізь видний світові сміх... незримі йому сльози» [33]. Жан Поль, перший теоретик гумору, уподібнює його птиці, яка летить до неба вгору хвостом, ніколи не втрачаючи уваги за землею, - образ, який матеріалізує обидва аспекти гумору.
Залежно від емоційного тону і культурного рівня гумор може бути добродушним, жорстоким, дружнім, грубим, сумним, зворушливим і таке інше [23]. «Текуча» природа гумору виявляє «протеічну» (Жан Поль) здатність приймати будь-які форми, що відповідають умонастрою будь-якої епохи, її історичній «вподобі», і виражається також в здатності поєднуватися з будь-якими іншими видами сміху: перехідні різновиди гумору іронічного, дотепного, сатиричного, забавного [18, c.55].
Гумор - загальнолюдський інтеркатегоріальний феномен, притаманний усім народам і всім літературам, однак у конкретному прояві він - переважно національний. У тому, як і на які теми жартують люди в різних країнах, виявляються загальні закони гумористичного світовідчуття. Проте загальне реалізується конкретними формами. Вони визначаються специфічними рисами національного характеру, соціальним і політичним устроєм певної країни, її історичним розвитком, культурними традиціями, ментальністю народу та іншими чинниками.
Американський гумор - і фольклорний, і літературний - явище також специфічне. Його характерні риси зумовлені значним чином історичним розвитком Сполучених Штатів, тими обставинами, в яких формувалась американська держава. І хоча в американській літературній традиції гумор розвивався повільно, коріння його історично сягає ще тих часів, коли до Америки прибули перші поселенці. На відміну від британського гумору з його консервативним змістом, обмеженим колом об'єктів висміювання, визначеним суспільними умовностями, стриманістю, замовчуванням (understatement), для американського гумору властиве перебільшення (overstatement), надмірність, тяжіння до гіперболи і гротеску, які швидко сприймались літературно-художнім жанром. Характерними рисами американського фольклорного гумору є показна хоробрість, відкритий виклик небезпекам і нестаткам повсякденного життя, комізм логічно абсурдного, коли оповідач видає вигадки за реальні факти, а також підкреслена грубість цих оповідей. Народним засобам і прийомам гумористичного зображення властива своєрідність, яскрава образність і експресивність [35].
Сатира (лат. satira, від більш раннього satura - суміш, всяка всячина) - це вид комічного; нещадне, нищівне переосмислення об'єкта зображення (і критики), яке завершується сміхом, відвертим або прихованим, «редукованим»; специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось мінливе, безглузде, внутрішньо неспроможне (змістовний аспект) за допомогою сміхових, викривально-висміювальних образів (формальний аспект) [9].
На відміну від прямого викриття, художня сатира ніби двосюжетна: комічний розвиток подій на першому плані зумовлюється певними драматичними або трагічними колізіями в «підтексті» [19, c.72].
Для власне сатири характерна негативна забарвленість обох сюжетів - видимого і прихованого, тоді як гумор сприймає їх в позитивних тонах, а іронія - це комбінація зовнішнього позитивного сюжету з внутрішнім негативним.
Сатира - суттєвий засіб суспільної боротьби; актуальне сприйняття сатири в цій якості - змінна величина, залежна від історичних, національних і соціальних обставин». Але чим всенародніше і універсальніше ідеал, в ім'я якого сатирик творить заперечувальний сміх, тим більш «живучою» є сатира, тим вище її здатність до відродження [18].
Естетичне «надзавдання» сатири - збуджувати і оживляти спогади про прекрасне (добро, істину, красу) ницістю, дурістю, пороком. За класичним визначенням Ф. Шиллера, який вперше розглянув сатиру як естетичну категорію, «... в сатирі дійсність як якась недосконалість протиставляється ідеалу, певній вищій реальності» [25,c. 56]. Але ідеал сатирика виражений через «антиідеал», тобто через кричущу сміхову відсутність його у предметі викриття. Безкомпромісність суджень про предмет осміяння, відверта тенденційність притаманна саме сатирі як способу вираження авторської індивідуальності, що прагне встановити неперехідний кордон між власним світом і предметом викриття, і «... силою суб'єктивних вигадок, блискавичних думок, вражаючих способів трактування розкласти все те, що хоче стати об'єктивним і придбати міцний образ дійсності...» [9].
У давньоримській літературі сатира слугувала викривально-глузливим жанром лірики, пізніше, зберігаючи риси ліризму, втратила жанрову визначеність, перетворилася на подобу літературного роду, що визначає специфіку багатьох жанрів: байки, епіграми, бурлеску, памфлету, фейлетону, сатиричного роману. Сатира - це негативне переосмислення обєкта зображення і критики, специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, що представляє її як неспіввідносну з ідеалом. Сатиричний сміх безжальний, гнівний, уїдливий, виникає тоді, коли ставлення автора до дійсності чи до деяких її аспектів вороже, або коли йдеться про соціально чужі автору явища і сили. Сатира орієнтована на заперечення обєкта висміювання, оскільки виникає з почуття презирства, обурення, гніву. Сатиричний сміх наступальний, він прагне знищити те, що стоїть на його шляху. Але, разом з тим, сатира - це не тільки нищівний сміх, але й подекуди організуючий, оскільки, знищуючи ті чи інші негативні сили, дає дорогу силам прогресивним [35].
Здійснюючи диференціацію понять гумор і сатира, вважаємо доцільним наголосити на відсутності чіткої межі між ними. Сатира перестає бути сатирою, якщо в ній відсутні компоненти гумору. І навпаки, гумору притаманний елемент сатири, тобто не заперечення, а критики того, над чим сміються [35].
Проте критика гумористична і критика сатирична суттєво відрізняються. Гумор - це критика, яка не заперечує свого обєкта, радше - це виявлення якихось слабинок, що не є небезпечними, що можуть існувати, не завдаючи особливої шкоди. Сатирична критика повністю заперечує обєкт зображення, оскільки ці обєкти небезпечні для людини і суспільства, і лежать у площині суспільної психології, в той час як обєкт гумору - предмет психології індивідуальної. Сатиричним творам властиве більш вільне, ніж гумористичним, ставлення до мовностилістичних форм викладу, що дає авторові змогу втрутитися в хід подій. Внаслідок такого вільного ставлення сатиричні образи набувають високого ступеня умовності, абстрактності, типовості, що не характерно для образів гумористичних. [35]
Іронія перекладається з грецької eironeia та буквально означає удавання. У різних областях знань комічне визначається по-різному. В естетиці іронія - вид комічного, ідейно-емоційна оцінка, елементарною моделлю або прообразом якої слугує структурно-експресивний принцип мовної, стилістичної іронії [9, c.28]. У стилістиці іронія виражає насмішку або лукавство, коли слово або вислів знаходяться в контексті мовного значення, протилежного буквальному сенсу або заперечує його, що ставить під сумнів [28].
Іронія є наруга і протиріччя під маскою схвалення і згоди. Цьому явищу навмисне приписують властивість, якої в ньому немає, але яке треба було очікувати. «Іноді, прикидаючись, говорять про належне, як про вже наявне в дійсності: в цьому полягає іронія» [20]. Іронія - це «... лукаве вдавання, коли людина прикидається простаком, що не знає того, що вона знає» [27, c.181]. Зазвичай іронію відносять до тропів, рідше - до стилістичних фігур. Натяк на удавання, «ключ» до іронії міститься зазвичай не в самому вираженні, а в контексті або інтонації, а іноді - лише в ситуації висловлювання. Іронія - це одне з найважливіших стилістичних засобів гумору, сатири, гротеску. Коли іронічна насмішка стає злим, їдким знущанням, її називають сарказмом.
Іронічне ставлення передбачає перевагу або поблажливість, скептицизм або насмішку, які нарочито заховані, але визначають собою стиль художнього або публіцистичного твору («Похвала глупоті» Еразма Роттердамського) або організацію образності (характеру, сюжету, всього твору, наприклад в «Чарівній горі» Т. Манна). Прихованість глузування, маска серйозності відрізняють іронію від гумору і особливо від сатири.
Деякі дослідники розглядають іронію в якості самостійної форми комічного. В силу своєї інтелектуальної зумовленності і критичної спрямованості іронія наближується до сатири, водночас між ними проводиться грань, і іронія розглядається як перехідна форма між сатирою і гумором. Згідно з цим положенням, об'єктом іронії є переважно невігластво, в той час як сатира має нищівний характер, створює нетерпимість до об'єкта сміху, суспільної несправедливості. «Іронія - засіб незворушної холодної критики» [34, c.47].
Сенс іронії в різні епохи істотно видозмінювався. Античності властива, наприклад, «сократівська іронія», що виражала філософський принцип сумніву і одночасно спосіб виявлення істини. Сократ прикидався однодумцем опонента, піддакував йому і непомітно доводив його погляд до абсурду, виявляючи обмеженість нібито очевидних для здорового глузду істин.
В античному театрі зустрічається і так звана трагічна іронія («іронія долі»), теоретично усвідомлена в новий час: герой упевнений в собі і не відає (на відміну від глядача), що саме його вчинки готують його власну загибель (класичний приклад - «Цар Едіп» Софокла, а пізніше - «Валленштейн» Ф. Шиллера). Таку «іронію долі» нерідко називають «об'єктивною іронією», а стосовно самої реальності - «іронією історії» [26].
Розгорнуте теоретичне обґрунтування і різноманітне художнє втілення іронія отримала в романтизмі (теорія - у Ф. Шлегеля, К.В.Ф. Зольгера; художня практика - Л. Тік, Е.Т.А. Гофман в Німеччині, Дж. Байрон в Англії, А. Мюссе у Франції). Романтична іронія підкреслює відносність будь-яких обмежувальних за змістом та значенням сторін життя - побутова відсталість, станова обмеженість, ідіотизм замкнутих в собі ремесел і професій - зображуються як щось добровільне, жартома прийняте на себе людьми.
Своєрідну концепцію «епічної іронії», як одного з основних принципів сучасного реалізму, розвинув Т. Манн, який, відштовхуючись від універсальності романтичної іронії, підкреслював, що іронія необхідна для епічного мистецтва як погляд з висоти свободи, спокою і об'єктивності, не затьмарений жодним моралізаторством [30].
Значення іронії все зростає в художній прозі взагалі і в англомовній зокрема. Справедливою з цього приводу є думка Д. Мюкке: «Для більшості серйозних письменників: поетів, романістів, драматургів, іронія зараз набагато рідше є стилістичним або драматичним прийомом, який вони можуть застосовувати на власний розсуд; набагато частіше це спосіб мислення, який непомітно виник як загальна тенденція нашого часу» [37]. Іронія часто звинувачується в пасивності, споглядальності, особливо в порівнянні з сатирою [17], але це звинувачення видається не цілком обгрунтованим. Звичайно, іронія менш агресивна, більш інтелектуальна, аналітична за своїм характером, але найчастіше вона анітрохи не менш критична, ніж сатира. Теза про те, що сатира завжди пропонує шляхи зміни світу, а іронія цього не робить, є досить сумнівною [40]. Обидві вони є художньою формою критичного, оцінного освоєння дійсності, і в цьому їх соціальна значимість. Різниця між ними полягає лише в способі вираження оцінно-критичного ставлення до світу. В цілому ж іронія може бути набагато результативнішою як засіб впливу, так як вона в змозі висловити набагато ширшу гаму почуттів, емоцій, вона менш прямолінійна, більш гнучка, ніж сатира.
Безперечною перевагою іронії нам представляється її багатоплановість, багатовимірність, що поєднується із зовнішньою ємністю, лаконічністю форми. Іронічний сенс, створюваний великою кількістю мовних засобів, може створювати найрізноманітніші асоціації, в тому числі й образні. В системі художнього тексту іронія наближується до метафори, що сполучає непоєднуване, і тим самим викликає хвилювання, що показує явища дійсності з найнесподіванішого ракурсу. Ця особливість іронії свідчить про наявність і в неї, і у метафори двох або більше площин сигніфікації. Це явище отримало назву «подвійного бачення» (double-vision) [37]. Основною характерною рисою, що зближує іронію з різними типами комічного, вважається наявність протиріччя між формою і змістом [8]. В якості моментів, які зближують її з сатирою, зазвичай виділяється те, що: 1) обидві вони, на відміну від гумору, висловлюють несхвалення і критику; 2) обидві мають яскраво виражений емоційний характер [17; 40].
Викладена точка зору на іронію як перехідний вид комічного від гумору до сатири, на жаль, досить міцно затвердилася в літературознавстві. Типовим є, наприклад, таке міркування: «У той час як терміни «гумор» і «сатира»... позначають певний підхід до явищ, що має на увазі, звичайно, в свою чергу і певні елементи світогляду і знаходить своє вираження в певному типі творчості (сатира і гумор), іронія залишається, по суті, одним із видів техніки комічного, яку використовує як сатира, так і гумористика. Вона залишається замаскованою насмішкою, де прихований сенс є запереченням буквального» [17, с.102]. На наш погляд, іронія відрізняється від сатири лише за однією ознакою, якою є спосіб прояву суб'єктивно-оцінної модальності - якщо сатира виявляє модальність відкрито, іронія робить це у прихованій формі.
Вироблений літературознавством підхід до іронії як техніки комічного безсумнівно вплинув на загальне розуміння іронії в системі зображальних засобів мови. У стилістиці іронія міцно затвердилася як стилістичний прийом, заснований на протиставленні прямих і переносних значень слова (тобто виключно на антифразисних відносинах) і нічим серед інших експресивних засобів мови (таких, наприклад, як гіпербола, літота, перифраз та інші) не виділяється [2]. Лише намічений підхід до іронії як способу світосприйняття підвів і літературознавців, і лінгвістів до необхідності розмежування двох понять: іронія як засіб, техніка, стилістичний прийом і іронія як результат - іронічний сенс, створений низкою однаковорівневих засобів мови [28].
Найбільш вдалим нам видається підхід до іронії, що грунтується передусім на розгляді іронії як повноправної форми комічного поряд із гумором та сатирою. Цей перший крок призводить до наступних: відмови трактування іронії лише як техніки створення комічного й утвердження особливого іронічного сенсу, створюваного так само, як і інші, в тому числі і сатиричний сенс, однаковорівневими мовними засобами. Найпоширенішою технікою створення цього сенсу залишається антифразис - вживання слів у протилежному сенсі.
Як нам видається, при дослідженні іронії як мовного явища необхідно зрозуміти той факт, що вона, як і метафора, знаходиться в центрі процесу номінації, і, власне, винесення тієї чи іншої в сферу виключно стилістичних досліджень представляється штучним. Розробка мовознавцями загальної теорії номінації значно розширила саме поняття номінації: «... до засобів номінації відносяться не тільки лексичні одиниці, а й будь-які, що не зазнали десемантизації елементи мовної системи, які слугують для позначення об'єктів зв'язків, якостей, відносин» [12, с.237]. Виділення трьох видів номінації: лексичної (через слово і словосполучення), пропозитивної (через пропозицію) і дискурсивної (через текст) дозволяє розглянути процес іменування в динаміці, побачити його специфіку на кожному конкретному мовному рівні. Що стосується іронії, то вона, ґрунтуючись на переосмисленні існуючих в мові номінативних засобів, поєднанні крайньої «економності» плану вираження з найбагатшим планом змісту, органічно вписується у коло проблем, які нині успішно вирішуються в області вторинної номінації [5].
Вторинна номінація як семіологіческой процес, нерозривно пов'язаний з комунікативною сферою мови, висуває на перший план завдання дослідження механізмів вторинної номінації, що, безсумнівно, вимагає також вивчення синтаксичної організації речення та процесу формування на цій основі його сенсу. Звернення до комунікативного аспекту мовних одиниць неминуче залучає до сфери дослідження найрізноманітніші контексти і тут концентрація однопорядкових синтаксичних одиниць, що представляють собою синтаксичну симетрію, порушує принцип автоматизму ланцюгового зв'язку синтаксичних одиниць, тим самим виділяючи їх у смисловому плані [1].
На основі аналізу фактичного матеріалу ми дійшли висновку, що є підстави вважати іронію повноправною формою комічного поряд із г
Гумор, іронія та сатира в художньому тексті на рівні його мовної структури курсовая работа. Иностранные языки и языкознание.
Реферат На Тему Восприятие Рекламы Как Социального Явления
Курсовая работа по теме Злочини проти життя особи та їх характеристика
Практическое задание по теме Сценарій до Дня Перемоги
Музыкальное Содержание Сочинение
Дипломная Работа Разделы
Курсовая Работа На Тему Ипотечное Кредитование Как Способ Решения Жилищной Проблемы
Контрольная работа по теме Системный анализ строительства электростанции в г. Новосибирске
Реферат: Spider Project - первая российская система управления профессионального уровня
Реферат по теме Авторитет и лидерство как проблема современного управления
Доклад: Проституция несовершеннолетних, как социально-педагогическая проблема в России
Коммуникативное Общение Реферат
Контрольная работа по теме Сетевые операционные системы
Реферат по теме Организация учебно-тренировочного процесса
Продвижение Курсовая Работа
Автоматизация парового котла ДКВР 20 - 13
Курсовая работа по теме Технологический подход решения социокультурных проблем
Конфликты В Общении Реферат
Животная Клетка Реферат
Реферат по теме Н.Ф.Катанов - первый хакасский учёный
Реферат: Молодежь и курение. Скачать бесплатно и без регистрации
Правовые основы ограничения монополизма в экономике Украины - Государство и право реферат
Буржуазне право в Європі - Государство и право реферат
Відповідальність аудитора - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа