Громадянські свободи як складова частина соціалістичності (пропозиція до дискусії)

Соціалістичність, узята в її кінцевій, повній формі, всупереч усім тим висловлюванням буржуазних вождів, є неможливою для свого просування та побудови без повного та цілковитого забезпечення громадянських свобод. Тому що соціалізм, будучи першою стадією суспільно-економічної формації майбутнього, яка передбачає повну економічну, і, відповідно, політичну свободу, не може в жодному разі бути прихильним до тих або інших авторитарних елементів, які, по суті справи, є буржуазними та анти-робітничими. Будь-яке ж обмеження громадянських прав і свобод трудового народу є просто неприпустимою обставиною як за самого соціалізму, так і на нашому шляху до нього. Однак, аналізуючи історичний процес, є цілком зрозумілим і очевидним і результат цієї авторитарності, що криється в монопольному статусі відірваного від народу партійного апарату.

Класики іноді вживали поняття соціалізму як державно-монополістичного капіталізму, що був обернутий на користь усього трудового народу. Тобто основним значенням народності чи пролетарськості цього державно-монополістичного капіталізму є ключова обставина саме оберненості на користь народу. А це проявляється не тільки в економічному сенсі, а й у не меншому ступені в сенсі політичному. Тому що без свободи для трудового народу соціалізм є аж ніяк немислимим. Однак, вдаючись у міркування про неминучу монопольність держави, ми неодмінно дійдемо висновку про усю небезпеку закабалення робітників від імені пролетарського держапарату, який на ділі є обуржуазною гниллю бюрократизму, що вийшов із паразитів у т.зв «партії-авангарду», відірваної за тими чи іншими обставинами від широких мас трудового народу.

Виходячи з цього, цілком можливо та цілком доречно припустити нагальну обставину реанімації буржуазності, що зрештою спричинена саме відірваністю партійного апарату від народу. Саме ця відірваність бюрократичного апарату та непідконтрольність його широкій робітничій массі неодмінно спричиняє в даній ситуації паразитичне поневолення базових громадянських прав і свобод. І, відповідно, зародження паразитарної бюрократичної касти, яка веде за собою та просуває процес обуржуазнювання колись цілком пролетарської держави. Відштовхуючись від цього припущення і продовжуючи потік наших думок, ми доходимо до цілком очевидного висновку, що соціалізму, навіть в його самій початковій фазі, без широкої робітничої демократії не існує і, обмежуючи громадянські свободи, він дискваліфікує самого ж себе.

Однак, заглиблюючись у суть справи, ми знаходимо ту обставину, що й сама по собі демократія, як «влада народу», не може обійтися без соціалізму. Маємо зазначити, що весь наявний у світі парламентаризм, уся подібна лушпайка буржуазного демократизму являє собою ніщо інше ніж ліберальне дещо, що поїдає принципи базової та справжньої демократичності.

Мова йде саме про робітничу (пролетарську) демократію, яка рахує голоси не за суспільним статусом, що закріплюється капіталістичним способом виробництва, а, навпаки, рахує голоси на виборах, виходячи з ідеалів соціальної справедливості та повної суспільної рівноправності всіх трудящих громадян.

Підводячи дані міркування до свого очевидного висновку, для нас є ясною та однозначною ситуація тотожності істинної демократії в її первісному розумінні до демократії робітничої, пролетарської, соціалістичної.