Goodbye.

Майк залишається в Гоукінсі, пишучи книги, історії для підлітків та дорослих. Його фентезі книги знаходять своїх любителей, а також дають можливість жити спокійне життя.

Його друзі часто йому пишуть, хтось навіть приїжджає, наприклад Дастін, чия мати ще живе тут, а також навідує могилу Едді, або Макс і Лукас, адже сім'я Сінклейр теж іще тут живе.

Звісно Майк - теж вагома причина приїжджати, але наприклад Вілл приїжджав лиш один раз.

Загалом, і сам Майк часто не має часу на щось більше, ніж випити чаю, адже письменник.

Але кожен друг також пише йому листи. Хтось частіше, хтось рідше, вони розповідають як у них справи, на цьому базується те, що він буде писати про героїв в книгах.

Хтось відправляє фото.

Мацк розклав усе по папкам, підписав і часто перечитує. Він дуже радий за друзів, але найбільше за Вілла.

Той розповідає чудові історії з його нового життя. Він дійсно щасливий, переживши це все.

Майк відчуває вечорами, що єдиний хто застряг тут, і він не певний, чи це тому що Од померла, чи тому що це загалом ніколи не відпускало його.

Поряд з фото з Од вже є фото його друзів. Навіть фото Джойс з Хоппером, котрі прислав Вілл, фото Еріки, котра випустилась зі школи, поряд фото Дерека і Холлі на їх випускному, а також їх фото з якоїсь прогулянки, фото Стіва, Джонатана, Робін і Ненсі, коли вони 'вперше зустрілись після виїзду з Гоукінса'. Також у нього є декілька фото групи друзів Холлі, коли вони грали ПіД, а також коли зробили собі костюми своїх персонажів.

Він це все зберігає і справді радіє. Та сам застряг тут. У спогадах, у їх та своїх історіях.

Та і один з днів, однакових наче, в його двері постукали гості, котрих ніхто ніколи не чекав.

За дверима стояв Джонатан, дивився пустими очами, допоки Майк не роздивився в них біль, котра його лякала.

Наступне, що він пам'ятає це лише момент, коли Джойс забрала руку з його плеча і він поглянув їй в очі.

Вона тут, бліда, витирає сльози, але знаходить для нього час.

«Ти точно хочеш залишитись один?»

Майк кивнув, повернувши погляд в землю.. Джойс зжала його плече, і пішла, знов витираючи сльози.

Через довгих десять хвилин він залишився один перед холодною могилою з свіжою землею.

В руках Віллера був лист. Відкритий, прочитаний, ледве не розірваний, але єдине, що залишилось від його Вілла Баєрса.

Те зізнання, котре певне давно горіло в середині юного художника, але він все далі писав, як щасливо живе із своїм хлопцем в Нью Йорку.

«Я пробачаю тобі твою брехню, Вілле. Але ти міг не брехати.»

Руки Майка тряслись, він глянув навколо. Усі дійсно пішли, він бачив як їдуть машини геть одна за одною, адже вечір пам'яті Вільяма буде завтра, Джойс не готова робити щось сьогодні.

Лиш машина Ненсі стояла на місці, він бачив як сестра стоїть з Джонатаном, як вони точно дивляться за ним.

Він повернув погляд на землю, після чого підняв його до усмішки, котра навік залишиться тут - на надгробку.

—Ти виявився більшим письменником ніж я, пишучи ті листи. Ти розповідав про щасливе життя, я читав і радів за тебе, я закохався у тебе через листи і фото не знаючи, що ти брешеш і руйнуєш себе увесь цей час. Я декілька раз питав чи варто приїхати, а варто було взяти і приїхати, не слухаючи твої відмовки як ти зайнятий. Я пробачаю тобі листи, Баєрсе, твою брехню, та ніколи не пробачу твою смерть.

Майк подивився на небо, після чого швидко витер з обличчя сльози. Окуляри заважали йому і він їх зняв, вронив, та вже не хотів піднімати.

—Я сумував і ти вирішив зустріти мене так.— прошепотів Майк, відчуваючи як задихається ,нарешті давши емоціям волю,—Мені шкода, що я не був поряд. Мені шкода, що ти вважав, що я не допоможу, що я не прийду, що ці проблеми не варті моєї уваги мені шкода, Вілле. Дуже шкода..

Майк присів, ховаючи обличчя в руках, не взмозі перестати плакати. Він хотів би кричати, але не було сил. Він опустився на коліна і після зовсім осів на землю, йому було байдуже на костюм, він просто плакав там.

Ненсі зробила крок, щоб підійти, але Джонатан не дав.

«Дай йому побути одному.»

Ненсі відчула біль від цих слів, адже завжди давала йому побути одному і тепер навіть не знає як той почувається. Вона нічого не знає про брата, навіть як він був усі ці роки.

Тож вона все одно пішла, сівши поряд з братом і міцно обійнявши. Коли він схопився в неї руками і ще більше розплакався, вона погладжуючи його по спині була рада, що не послухала друга. Майк тримався за неї як за єдине, що в нього зараз є.

Йому не варто бути на одинці, бо він і так залишився самотнім.