Гончарство
Наукове товариство студентів| Авторка: Кірічок Марія
Гончарство є одним із найдавніших ремісничих занять людства, коріння якого сягає часів неоліту. Воно залишалося одним із ключових традиційних промислів українців аж до другої половини XX століття. Гончарі ліпили не тільки горщики та не обмежували себе і свою творчу уяву виключно посудом, хоч, беззаперечно, він переважав. Гончарі також створювали дитячі іграшки, кахлі і… димарі.
«Коли Фінляндію називають царством гранітів і озер, то Україну по справедливости можна величати країною каолінів і глин. На Україні нема губернії, в котрій не було б каолінів, нема повіту, в котрому не було б глини», - писав про українські поклади глини вчений XX століття Богдан Лисін.
Основним матеріалом для гончарства була глина. На території України було і є багато різновидів глини, які відрізняються своїм кольором та властивостями. До прикладу, в селі Опішня, що на Полтавщині, налічується близько 100 видів глин, серед яких, щоправда, лише 10 придатні для виготовлення керамічних виробів. Однак важлива не кількість, а якість! Своєму розквіту гончарство в Україні завдячує наявності великих покладів високоякісних червоних, червоно-бурих і світло-сірих глин.

Гончарство було дуже шанованим заняттям. На авторитет професії гончара впливала не лише велика потреба в його праці (він фактично забезпечував людей найнеобхіднішими речами для побуту), а й ототожнення його роботи з божественною. Появу людей на землі в українських казках нерідко пояснювали як результат «творчості» Бога, який виліпив людей з глини. Тож уміння вправлятися з нею і створювати різноманітні предмети робило з гончара творця. Український письменник XIX століття Михайло Руданський записав таке свідчення у своєму рідному селі Хомутинцях Вінницького повіту: «Чоловіка, кажуть, виліпив Господь з глини; дав йому зовсім свою святую постать. На біду, тільки зоставалася іше жменя глини. Де її подіти! Господь і приліпив межи ногами, а з тої глини і зробилось грішне тіло, та й згубило чоловіка».
Подібний сюжет про Бога як першого гончара зустрічається не тільки в українському фольклорі, а й в інших давніх народів по всьому світу. До прикладу, в єгипетській міфології Хнум, бог-горщечник, виліпив людину на гончарному крузі та її душу - ка, а греки ж вірили, що люди були створені Прометеєм із води і землі (земля і глина ототожнювалися). Схожі легенди досі побутують у суспільствах, де зберігся традиційний уклад. Одним із таких прикладів є плем’я догонів у Західній Африці. Згідно з їхніми віруваннями, світ і перша людська пара були створені верховним божеством Амма з глини.
Подібні асоціації знайшли місце не тільки в усній народній творчості, а й у творах високоосвічених людей, зокрема й Климентія Зіновіїва, який був не тільки ченцем, а й одним із перших етнографів. Його збірник кінця XVII - початку XVIII століття містить «Слово віршовоє похвалноє [о гончарях]»:
Первый на світі гончар рємєсник труждатєл:
сам Господь Бог, Адама и Євы создатєл
Которыи дал людєм всі хытрости уміти:
и всяку прємудрост хотящым разумєти.
Прєто мощно гончарство святым дєлом назват
понєваж Бог Адама зволил з глины создат.
І гончарям чловєка мощно б з глины зробит:
тылко ж нєвозможно зробивши душі вліпит…
На практиці пошану до гончарського ремесла підмітив етнограф Михайло Русов у м. Глинську Роменського повіту в XIX столітті: «В церкві або в церемоніальних процесіях попереду всіх мають право стояти тільки цех «калачний» (хлібники) і цех гончарний, перший справа, а другий зліва», а за ними йшли всі інші. На питання, чому так, місцеві відповідали: «що то хліб, а то земля, як те, так і друге складає все в житті».
Українські гончарі не мали єдиного патрона, принаймні історичні джерела такого не фіксують. Як до своїх покровителів майстри зверталися до Юрія Змієборця, апостолів Петра і Павла, Святого Миколая та Богородиці, про що свідчать цехова атрибутика й український фольклор (казки, перекази).
Гончарство закривало побутові, особисті й господарські потреби населення. Гончарі виготовляли широкий спектр виробів, серед яких можна виділити чотири основні групи: посуд, будівельні матеріали (цегла і черепиця), кахлі та дитячі іграшки (свистунці, брязкальця, ляльки).

Найбільш розвиненою гончарна галузь була у виробництві глиняного начиння для приготування, споживання та зберігання продуктів харчування. Асортимент посуду був різноманітним за формою і призначенням: макітри, горщики, борщівники, чавунці, друшляки, мазнички, миски, кухлики, двійнятка, бабушники, пасківники, гусятниці (для запікання м’яса) тощо.


Відповідно до типу товарів гончарі поділялися за фаховою спеціалізацією: посудники (і навіть горщечники, коржачники, мисочники), черепичники, цегельники, кахлярі тощо. Така спеціалізація пояснюється не тільки професійною майстерністю, а й властивостями місцевих глин. До прикладу, гончарі Городища виготовляли лише той посуд, який не ставився в піч, тому що їхня глина не витримувала високих температур.
Крім цього, гончарі займалися створенням глиняних люльок, каганців, кадильниць, вазонів для квітів і багатьох інших малих за розмірами господарських або особистих речей. Також на замовлення деякі майстри виготовляли глиняні димарі, глиняні покришки для вуликів - покрівці, глиняні труби для водогонів. Та навіть таким довгим списком глиняних виробів їхній асортимент не закінчувався, тому що гончарі намагалися бути гнучкими. Вони відстежували попит ринку й намагалися підлаштуватися. Так на міських ринках у 1920-х роках з’явилися глиняні скарбнички, цукорниці й маслянки.
Процес виготовлення керамічних виробів займав багато часу. Гончар контролював увесь виробничий процес - від видобування глини і підготовки сировини для роботи до фінального етапу випікання й декорування готового виробу. Попри деякі відмінності залежно від конкретної спеціалізації, процес виробництва поділявся на такі етапи:
Добування сировини тривало з пізньої осені до ранньої весни, за винятком усіх днів, коли важка праця вважалася гріхом, а також поминальних днів від Дмитрія (26 жовтня) до Михайла (8 листопада). Способи одержання глини різнилися залежно від локальних особливостей залягання породи. Якщо глина залягала близько до поверхні землі, то її добували наземним способом, якщо ж ні - то підземним.

Природна обробка починалася одразу після її видобутку. Гончарі надавали перевагу різним технологіям: «виморожуванню» («дозріванню» глини за рахунок морозу), «вивітрюванню/літуванню» (ферментації глини за допомогою вітру) та «відмулюванню» (очищенню глини від усіляких домішок за допомогою води).
Механічну обробку проводили у приміщенні, готуючи її до подальшої роботи. Спершу глину клали в спеціально викопану яму - «глеєвище», а потім робили з неї пластичний матеріал. Способи різнилися: витоптування - змішування різних сортів глини шляхом тривалого топтання ногами; збивання - те саме, але за допомогою спеціальних дерев’яних інструментів («довбні», «чекухи», «довбишки», «киянки» тощо); стругання - стругання глини спеціальним інструментом (стругом, кіскою, сталевим дротом або старою косою); викочування - фінальний підготовчий етап, коли глину розминали вручну невеликими порціями, аби позбутися домішок.


Після завершення всіх підготовчих процесів гончар приступав до етапу виготовлення. Перед початком роботи він молився і лише після того брався за глину. Основними інструментами гончарів-посудників на цьому етапі були гончарний круг та ніж і/або дріт. Інші ж використовували спеціальні форми або ліпили вручну.

Наступним етапом було сушіння, адже глиняні вироби необхідно було позбавити вологи. Зазвичай їх сушили на спеціальних дерев’яних полицях, установлених під дахом хати або майстерні ремісника. Якщо ж виріб був великого розміру, тоді його виносили на вулицю. Цей процес займав декілька днів, а також включав у себе додаткові дії, такі, як «ворочання» (перевертання для рівномірного випаровування вологи) і «гладка» (загладжування поверхні для усунення дефектів).

Після сушіння можна було переходити до декорування. Тут також існувало безліч технік та способів оздоблення керамічного виробу, серед яких гравіювання, розпис, обробка поливою (глазурування повністю, частково, по краях), лощення (полірування поверхні), ритування (процарапування орнаменту гострим інструментом), фляндрування (розпис рідкою глиною, ангобами або поливою), рельєфне ліплення, штампування, ангобування (покриття виробу фарбами на основі рідкої глини) тощо. Кожному виду посуду був притаманний свій орнамент. Наприклад, горщики, макітри, тикви, ринки оздоблювалися геометричним орнаментом і ніколи - рослинним. Єдиним винятком були глечики, які використовували в обрядах.



Випалювання було завершальним і дуже відповідальним етапом роботи, який відбувався у спеціальній печі - горні. Для її розпалювання реміснику потрібно було підготувати велику кількість дров різного виду і розмірів. Розпалювали піч сухими короткими дровами, а допалювали - довгими. Процес випалювання тривав приблизно один-півтора дня. Після нього виріб був готовий до використання або продажу.


Середньостатистичний робочий день гончара тривав від зорі до зорі - не менше ніж 10 годин на добу, а інколи доводилося навіть обідати на робочому місці. Оскільки влітку світловий день був довший, майстрам із глини доводилося працювати більше. І далеко не завжди кінцевий результат відповідав очікуванням майстра. Сушіння і випалювання - два надзвичайно критичних етапи в роботі гончара, де помилка коштувала дуже дорого, адже все довелося б починати спочатку.
Джерела та література:
1) Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. Київ : Молодь, 1993. 408 с.
2) Литвинчук Н. В. Україна, держава: ремесла та промисли. Електронна бібліотека | Інститут історії України. Київ, 2018. Т. 1. URL: https://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=1.%204.%202.
3) Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. Київ : Наук. думка, 1971. 391 с.
4) Лисін Б. Глини і глиняна промисловість на Україні. Цегла, черепиця, звончак для шляхів, труби, фарфор, фаянс, цемент, шкло. Київ : Праця, 1918. 128 с.
5) Лупаїна Т. Опішне: народження із глини. Ukraїner. URL: https://www.ukrainer.net/ostvytsia-ladomyriia/.