Глава 3

         Накахара не встиг розплющити очі, як вчорашній день віддався різким болем в голові та неприємним дзенькотом у вухах. Хлопець повільно сів, торкаючись долонею обличчя і шумно видихаючи. Спогади про закінчення заходу, а також того, що відбулось після, проносились в голові обривками, поки він збирав думки докупи.

      Поступово пазл склався в неприємну картинку: після закінчення роботи він поспішив зникнути з очей організаторів та персоналу в найближчому барі, який ще був йому по кишені, проте і там не обійшлось без проблем. В пам’яті фрагментами відтворювалась бійка, яка сталась на фоні різкої жаги до справедливості через ситуацію, яка його навіть не стосувалась напряму.

      Типовий п’яниця почав чіплятись до бармена, щоб той налив алкоголь безплатно, а коли бажане не вдалось отримати, почав погрожувати. Саме тоді втрутився Чюя, без того переповнений розпачем і злістю. Йому ще пощастило, оскільки ні бармен, ні незнайомець, якого в принципі доволі швидко відправили в нокаут декількома ударами, не викликали поліцію.

— Чорт забирай… — Пропустивши пасма крізь пальці, він підняв хмурий погляд на годинник, намагаючись відігнати думки про бійку, — скоро має прийти Тачі… Довбане парі.

      Єдине, чому він зараз більш-менш був радий, так це візиту друга, який ще від початку казав, що прийде навідати та дізнатись як в, зі слів самого Мічізо, «талановитого фотографа» просуваються справи. В Чюї було близько години, щоб привести себе до ладу.

      Поки він займався рутинними справами, в думках час від часу спливало обличчя лицаря, що вчора його врятував від чергового скандалу. Сам хлопець схарактеризував би його як заноза в дупі, що запхала ніс не у свої справи, ніби він сам був не здатен себе захистити.

— Як же ж тебе там звали…

      Сівши за барну стійку, на якому він завжди залишав ноутбук, Накахара поставив чашку кави поруч з мишкою.

— Шуджі… Ні… — Стукаючи пальцями по дерев’яній поверхні, він тихо цикнув, — як же ж тебе назвали з таким личком, гад.

      Дзвінок у двері став його порятунком, це дало можливість відкласти на деякий час безрезультатне перебирання імен.

— Йо! Як тут мій геніальний друг фотограф поживає?

      Чюї було важко пригадати, коли він востаннє бачив Тачіхару без настрою. Здавалось, що в їх дуеті саме він був депресивною хмаркою, яка пленталась за життєрадісним сонечком.

— Не кричи, й так голова тріщить, — пропустивши парубка у квартиру, він одразу пішов готувати для того чай.

— Сподіваюсь, вчора все настільки пройшло успішно, що ти пішов святкувати, — стиліст влаштувався на стільчику за барною стійкою, поклавши пакет біля ноутбука.

— Майже.

— Що… Знову?..

— Ну, в цей раз скандал мене дивним чудом оминув. Хоча показуватись на очі організаторам не сильно хотілось.

      Мічізо нахмурився, підперши голову рукою і вивчаючи поглядом спину співрозмовника. Йому здавалось, що принаймні на благодійному заході в Чюї мало б все вийти, але й там не обійшлось без курйозів.

      Шукаючи привід змінити тему, він тільки зараз насмілився зазирнути в відкритий ноутбук.

— Ґуґлиш хто на тебе вчора наїхав?

— Навпаки, намагаюсь пригадати, хто мене героїчно-о врятував.

      В голосі фотографа були помітні саркастичні нотки, через що Тачі не стримав тихого смішка.

— Він що, залицявся?

— Спитав тільки як звати, та і все. А, ще сказав якусь дурню, але це не так важливо, — поставивши перед другом чай, він сів поруч з тим, тільки зараз помітивши пакет, — що це?

— О, це тобі за гарно виконану роботу!

— Ти навіть не бачив фото.

— От зараз і покажеш, там же ж точно має бути твій принц?

— Який ще в біса принц, — закотивши очі, хлопець згорнув браузер, відкриваючи теку з фотографіями, — я не фотографував його окремо чи з кимось, але десь на задньому плані точно має маячити.

— Пам’ятаєш хоч як виглядає?

— Гм-м… Наче модель… Високий, вродливий, навіть занадто, аж викручує від його оцієї посмішки, так би й…

— Не певен, що я хочу чути продовження.

         Пирхнувши зі сміху, Мічізо зосередився на фотографіях. В якийсь момент він нахмурився, підперши голову рукою.

«Чому йому так не везе? Це був не той захід, де треба було викладатися аж на всю, але навіть так він зробив якісні знімки...»

— О, здається він.

         Зупинившись на одному з фото, Накахара наблизив хлопця, що стояв на задньому плані, який чи то сміявся, чи то просто посміхався і вів з кимось світську бесіду.

— Га... ГА?! ВІН?!

         Від такої несподіванки Мічізо ледь не впав зі стільчика, вдаривши по дерев’яній поверхні кулаком. Різко розвернувшись до друга, він вхопив того за комір, притягнувши ближче і почавши трусити.

— Чюя-я-я! Ти знаєш хто це?!

— Якби знав, то одразу тобі б ска... Перестань мене трясти! — Відчувши, як його вже укачує від різких рухів, Накахара несвідомо запрокинув голову.

— Ой, вибач... Так от, кхм, — зумівши себе опанувати, Тачіхара ткнув в екран, вказуючи на незнайомця, — Дадзай Осаму – відома японська модель! Він мав би бути ще закордоном, невже повернувся?..

— Закордоном? Чергова шишка, яка несподіванка, — пирхнувши, Чюя закотив очі та прибрав палець друга від монітора, — не тикай пальцями в екран, бо я випадково капну гострим соусом на твої дорогі речі.

— Гей! Він не просто шишка, Чюя, тебе буквально врятував геній.

— Боже... Дай вгадаю, ти його божевільний фанат?

— Нічого не божевільний! Скоріш... Скромний поціновувач, — швиденько діставши мобільник, хлопець знайшов сторінку моделі, — взагалі-то це ти маєш краще знатись на відомих моделях. Ось, глянь.

         Всунувши другу мобільник, Тачіхара підпер голову рукою, поки Чюя уважно розглядав кожну фотографію, то збільшуючи, то навпаки віддаляючи. Він звертав увагу на поставу, обличчя, на те, як падало світло і які прийоми могли бути застосовані на тій чи іншій світлині.

— Добре, він щось знає в моделінгу, далі?

— Боже, Чюя... — Вдаривши себе долонею по обличчю, стиліст важко зітхнув, — забули! Ти кажеш, що він тебе врятував від скандалу?

— Так, до мене причепилась якась божевільна, почала волати, я тільки хотів її послати, а він вліз...

— Чюя, ти мав би його в першу чергу фотографувати та пропонувати свої послуги!

— До біса!

         «А потім я дивуюсь, чому тобі не щастить...»

         Поглянувши на годинник, Мічізо різко підвівся.

— Ходімо прогуляємося!

— Що на тебе найшло сьогодні? Ти активніший ніж зазвичай.

— Ходімо-о-о... Потусуємось в нашому улюбленому місці.

         Вирішивши, що йому й так нічого губити, Накахара зітхнув, закривши ноутбук.

— Дай мені десять хвилин.

         Фотограф перевдягнувся в щось пристойніше, склавши собі невеличку сумку в "дорогу", куди якраз і помістилися пакунок зі смаколиками від Тачіхари й стара цифрова камера. Останню Накахара поклав більше по звичці ніж по власному бажанню.

— Пішли.

***

         Хлопці сиділи на даху покинутої чотириповерхової будівлі, яка раніша являла собою школу. З цим місцем в них було пов'язано багато спогадів, одним з таких якраз є їхнє знайомство. Розпиваючи содову й куштуючи чипси, вони могли дозволити собі посидіти в тиші, насолоджуючись заходом сонця.

— Не зробиш фото?

— Гм? З чого б це?

— Я бачив ти брав з собою камеру.

— А... Звичка, — важко видихнувши, хлопець дістав маленьку камеру, хмуро розглядаючи ту, — схоже, наше парі на цьому і скінчиться.

         Трохи відхилившись назад, Чюя приклав камеру до обличчя, роблячи знімок будівель, над якими розкинулось помаранчево-рожеве небо.

— Ти ж розумієш, що тобі не обов'язково кидати фото?..

— Дурня це все, якби дійсно щось вмів, то не був би в такій дупі як зараз. Тим паче...

         Розмову перервав дзвінок на телефон Чюї.

— Хто ще... — Цокнувши, Накахара глянув на незнайомий номер, —  журналісти? Та божевільна? Тільки цього не вистачало.

— Візьми слухавку!

— З чог...

— Бери кому кажу!

         Вирішивши, що він й так нічого не втрачає, Накахара підняв незнайомий номер.

— Вітаю, ви Накахара Чюя?

— Так...

         Тачіхара сів ближче, приклавши вухо до мобільника. Якби Чюя не намагався його зараз прогнати, він все одно бажав почути розмову хоч таким чином.

— Вітаю, мене звати Доппо Кунікіда, представник Морес, хотіли б запросити вас завтра до нас.

— Що? Це жарт такий?..

— Ні, головний редактор зацікавився вашою кандидатурою на роль фотографа для обкладинки нового випуску, тому він хотів би поспілкуватися з вами особисто, — чоловік на іншому кінці слухавки витримав коротку павзу, продовживши, коли відповідь не була озвучена, — так що, ви зможете завтра прийти опів на двадцяту?

— Т-так...

— Чудово, коли прибудете, назвіть ваше ім'я на рецепшені й вас проведуть до переговорної. Гарного дня.

— Гаразд... Гарного дня?..

         Мічізо в якийсь момент затиснув собі рота руками, щоб не пискнути з радощів. Вони з кілька хвилин сиділи мовчки, поки з телефону лунали гудки.

         Різко підірвавшись, хлопці застрибали на місці, схопившись за лікті одне одного.

— Морес! Подзвонили тобі!

— Так, Морес! Стоп, Морес... — Чюя відсторонився, звівши брови на переніссі, — я не відправляв туди резюме, я взагалі туди нічого не відправляв... Як вони про мене дізнались?

— Яка різниця?! Чюя, ти мрієш туди потрапити з самого початку кар'єри!

— Так, але це надто підозріло! З моєю репутацією вони б мене з ідеальним резюме і портфоліо не мали б слухати, а тут їх представник дзвонить і запрошує на розмову з головним редактором...

— Але якщо не сходиш, то не дізнаєшся, дійсно вони, чи ні! А потім будеш жалкувати все життя! — Тачі сяяв зараз яскравіше за Чюю, який досі сумнівався в правдивості почутого, — хочеш піду завтра з тобою? Буду чекати під будівлею! Якщо тобі одразу на вході покажуть на двері, то ми нічого не втратимо. Підемо в якийсь бар і нап'ємось, а потім... А потім щось придумаємо!

— Напитись ледве не з самого рання? Ха, ще цього в мене не було, — прикривши очі, Чюя роздумував над словами друга, знаходячи крихту надії, — гаразд, спробуємо, але якщо це розводняк - випивка з тебе.

— Домовились!

***

         Чюя прийшов з Тачіхарою за десять хвилин до призначеного часу, стиліст, як і обіцяв, лишився під будівлею. Хлопець настільки переживав за друга, що схрещеними були не тільки пальці рук, але й ніг.

— Вітаю... Я Накахара Чюя, мені сказали прийти сьогодні і...

— Секундочку, — дівчина щось швидко наклацала на клавіатурі, уважно поглянувши на гостя, а після на екран монітора.

— Якщо це якась помилка, то я піду, — сковтнувши, Чюя відвів погляд, відчувши, як вся впевненість лишилась разом з Тачіхарою.

— Ні, вам дійсно назначено на сьогодні, прошу за мною.

         «Га? То вони дійсно хочуть розглянути мою кандидатуру?..»

— Сюди, будь ласка, — дівчина коротко вклонилась, показавши на двері, — я повідомлю головного редактора. Почекайте трохи.

— Без проблем...

         Чюя, як йому і сказали, увійшов до переговорної, зайнявши стільчик й з обережністю оглядаючись.

         «В який момент має вискочити чоловік з камерою і сказати, що це все розіграш? Але тут дійсно класно... Бляха, я б спав в них на килимку, якби можна було.»

— Перепрошую, що змусив чекати.

         За розгляданням всього, що попадалось на очі, Чюя не помітив, як до кімнати увійшли. Він різко підірвався, вклонившись на дев’яносто градусів, вітаючи чоловіка.

— Вітаю!

— Пусте, це зайве, —  Морі одразу зайняв місце, запрошуючи Чюю знов сісти, — не проти, якщо я буду звертатись на "ти"?

— Ні!

         Накахара старався тримати себе в руках, проте погляд видавав його з головою. Він був надто зачарований людиною, що сиділа перед ним, бо Огай буквально був одним з його кумирів, який суттєво повпливав його життя.

— Чудово, я Морі Огай, головний редактор Морес, — зціпивши руки в замок, він посміхнувся, — переходячи одразу до справи, ти вже знаєш, що тебе розглядають як фотографа для обкладинки нового випуску журналу, ювілейного випуску.

— Так... Тільки я не розумію, — згадавши, що він взагалі тут забув, Накахара нахмурився, — чому саме мене?

— Скажімо так, тебе порекомендувала людина, чия думка достатньо впливова, щоб дослухатись. До речі про це… Ми маємо на нього зачекати, щоб перейти до найцікавішого.

— Найцікавішого?..

— Перепрошую!

         Саме в цей момент увірвався Дадзай, що впав на стілець і сповз по ньому, важко дихаючи.

— Затори... Це жах просто.

— Ти?!

— О, ти прийшов!