Глава 2

           Дорогою до готелю Ацуші намагався переконати підопічного, що святкувань на сьогодні вистачить й після важкого дня треба навпаки відпочивати. Накаджіма настільки захопився, що не помітив, як їх розмова на спокійних тонах поступово перетворювалась на справжній балаган.

— Ну Ацуші-і-і… Клянусь, гучно не буде!

— Ви завжди так кажете, а потім я ходжу просити вибачення!

— Добре-добре… Пити не буду, але!..

           Таксист, що вимушено слухав усю їх суперечку від початку, подумував вийти на ходу.

— Прошу, припиніть!

           Не витримавши, водій все ж таки вліз в розмову і, схоже, це подіяло. Менеджер одразу ж замовк та сидів немов приклеєний до крісла, поки Осаму все ще намагався привернути увагу недоречними жартами. Згодом, після невдалих спроб та жартів про куниць з папугами, вже й він їхав мовчки, тільки от незадоволено зиркав.

           Для таксиста тиша стала справжнім порятунком, нарешті була змогла видихнути та спокійно доїхати до місця призначення. Це, звісно, не скасовувало того, що на вихідні заплановано похід до храму, щоб помолитись за власну вдачу.

— Приїхали.

— Дякую, ось, візьміть! — Швидко витягнувши потрібну суму, Накаджіма сунув гроші в загрубілі руки водія і вилетів з автівки.

— Дякую за поїздку, — широко усміхнувшись, модель поспішила за хлопцем. Варто було машині від’їхати, як він невдоволено фиркнув, — боже, ну що за зануди мене оточують!

— Пане Дадзай, ми справді шумно себе поводили… Добре, що нас взагалі довезли.

— Пф-ф…

           Це все, що помічник почув у відповідь. Зірці було простіше відмахнутись та в тиші зайти в готель, ніж щось пояснювати. Тим паче душу гріла думка про події, які стануться незабаром, це також підкріплялось спогадами про ситуації з молодиком на благодійному заході.

— П-пане… — Помічник, спостерігаючи за загадковою посмішкою парубка, нервово ковтнув очікуючи чогось поганого.

— Га? Ти щось хотів? — Прийшовши до тями, модель нарешті звернула увагу на помічника.

— Ви впевнені, що звертатись до пана Морі – гарна ідея? Мені здавалось, що ви…

— Ні за яких обставин не стану працювати з цим стариганем й перспектива стати безсмертним звучить більш спокусливо?

— Приблизно це я і подумав…

— Як тобі це пояснити… От скажи, тебе не зацікавив той хлопець, за якого я заступився?

           На щастя, вночі вони заїхали в готель, тому не витрачали час на реєстрацію зараз, лиш привітались з персоналом на рецепції. А декількох хвилин, що вони витратили на шлях до ліфта, помічнику цілком вистачило, щоб швидко дати Дадзаю негативну відповідь.

— Якщо чесно, не дуже… Так, схожий на іноземця, загалом... Це й усе.

           Ні зовнішньо, ні якимось особливими прикметами фотограф не зацікавив Накаджіму, навпаки здавався середньостатистичною людиною, яка мала таке саме життя, як і у всіх.

           Хоч це було не зовсім те, що очікував Осаму, він все ж таки розсміявся. Натиснувши сріблясту кнопку з цифрою «7» на панелі такого ж кольору, парубок повернувся до одного з дзеркал задля того, аби поправити зачіску. Вони перебували в дорогому готелі Японії, тому не було дивним, що в ліфті були встановлені дзеркала і кожен охочий міг помилуватись собою.

— Ах, Ацуші-Ацуші… Цей, як ти сказав, «схожий на іноземця» не такий простий, як здається на перший погляд, принаймні руки в нього з правильного місця ростуть, — нахилившись трохи вперед, Дадзай заправив пасмо волосся за вухо, зацікавлено подивившись на відображення співрозмовника.

— Припустимо, що ви праві, тоді навіщо залучати пана Морі?

           Короткий звуковий сигнал сповістив не тільки про прибуття, а й ненадовго відірвав від розмови, змушуючи перш за все покинути ліфт.

— Так про що ми там… Точно! Ти й уявити собі не можеш, яка роль відведена пану Морі, — крокуючи та ледве не підстрибуючи від щастя, модель зупинилася біля потрібної двері, — в мене для тебе важливе доручення! Я б хотів, щоб ти знайшов інформацію про Накахару Чюю та його портфоліо.

— Але ж!..

— Ніяких але! Я вірю, що ти впораєшся, Ацуші, — підбадьорливо поплескавши хлопця по плечу, Осаму вже хотів втекти у номер, але менеджер встиг схопити його за руку.

— Добре, я виконаю завдання, але мусите пообіцяти, що потім розкажете все, що ви придумали!

— Звичайно-звичайно, обіцяю!

           Немов на зло, підопічний чкурнув за двері номера, не давши Накаджімі й шансу насварити його як слід та вкотре прочитати «дуже важливі настанови».

На прохання він міг приблизно уявити, що ж такого придумав хлопець, хоч це досі бентежило.

«Пан Дадзай хоче рекомендувати того хлопця як фотографа пану Морі при зустрічі?.. Він же ж не збожеволів, поки був закордоном? Наче ніяких ознак не було...»

           Чим більше менеджер починав про це думати, тим сильніше починав хвилюватись. В один момент він різко випрямився та, вдаривши себе кулаком в груди, вигукнув:

— Я маю вірити в пана Дадзая та в його ідеї! І допомогти з усім, про що він попросить!

— Ой ! — Невідомі, що проходили повз, вигукнули в один голос, відсахнувшись від Ацуші, як від прокаженого.

           Тільки зараз хлопець побачив парочку, що йшла у свій номер, але через таку неочікувану хвилинку самомотивації, були вимушені розвернутись й піти в протилежному напрямку, перешіптуючись про неналежний контроль безпеки.

— Вибачте! — Вклонившись, Накаджіма почервонів до кінчиків вух, — краще піду в номер…

           Швидко крокуючи до свого номера, менеджер повторював собі під ніс тихе: «Як же соромно», бажаючи як найшвидше сховатись. Кулею влетівши до кімнати, парубок сперся на двері, з полегшенням видихаючи.

— Тепер можна братись до роботи…

           Поки не було надто пізно і думки про казус в коридорі не з’ їли остаточно, Ацуші витягнув ноутбук з валізи, зручно розташувався за столиком в номері.

           В першу чергу хлопець вирішив перевірити соц.мережі заходу, в надії, що організатори могли лишити посилання на фотографа в якомусь з нещодавніх постів. Відкриваючи сторінку за сторінкою, Накаджіма вже й не вірив, що знайти інформацію буде так просто.

           «Дивно, вони відмічали початківців, але немає посилання на того рудого фотографа … Можливо, це пов’язано з тим, що поки світлини з вечора не викладали в мережу, але чого тоді інших «представили»?»

— Доведеться йти складнішим шляхом, — затиснувши перенісся, парубок пожалкував, що не зберіг контактній книжці номер організатора від якого і поступило запрошення на благодійний захід.

           Покрутивши історію викликів до приблизної дати, коли був дзвінок, Накаджіма зітхнув, набравши приблизно потрібний номер. Долоні змокріли перш ніж він усвідомив наскільки хвилювався, в голові одразу почали крутитись варіанти вибачень, поки нарешті не почулось заповітне:

— Алло?

— Алло! Вітаю! Вас турбує менеджер Дадзая Осаму, Накаджіма Ацуші, ви запрошували його на благодійний захід.

— Так-так, пам’ятаю, щось сталось?

— Я хотів спитатись, чи могли б ви дати контакти одного з фотографів, який був у вас на заході? Рудий хлопець, невисокого зросту, в нього ще сталась сварка з однією з гостей, звати Накахара Чюя.

— Ох, він …

           Якщо до цього Ацуші лиш здалось, що напружився не він один від цієї розмови, то зараз, при згадці «скандаліста», точно міг сказати як сильно співрозмовник не хотів підіймати цю тему.

— …Розумієте, в нього не дуже хороша репутація, ми самі спочатку вважали, що це лиш чутки чи непорозуміння, через що і вирішили дати йому шанс, але скандал довів… Він справді проблемна особистість.

— Дякую за вашу турботу та застереження, проте я все ж таки хотів би отримати його контакти та, по можливості, портфоліо.

— Гаразд… Я попередив, надішліть вашу пошту, за декілька годин відправлю.

           Організатор кинув слухавку перш ніж Накаджіма встиг подякувати та попрощатись.

— Ну хоч одна проблема вирішена… Залишився лист пану Морі.

           Провівши близько години над формулюванням та оформленням листу, менеджер просидів приблизно стільки ж над редагуванням, поки результат не влаштовував на всі сто відсотків.

— І… Відправити! — Відкинувшись на спинку стільчика, Накаджіма потягнувся, розминаючи плечі та шию, — дочекаюсь листа від організатора і лягатиму спати…

 «Можливо, прикрию очі лиш на хвильку…»

           Ацуші посміхнувся сам собі, спершись головою об власну руку. Варто йому було заплющити очі, як розплющив їх, коли на годиннику вже була восьма.

           Телефон біля нього неприємно пілікнув, змушуючи господаря звернути увагу на сповіщення, що прийшло буквально тільки що. Ледве наклацавши пін-код на екрані, Накаджіма розкрив листа, пробурмотівши в голос початок:

— Вас вітає «Морес»… Бла-бла… Раді повідомити, що готові… — Примружившись, хлопець зблід, відчуваючи, як весь сон зняло рукою, — прийняти Вас об одинадцятій тридцять?! Треба негайно розбудити пана Дадзая!

           «Ні-ні-ні, чому так швидко?! Зазвичай листи можуть обробляти тижнями! А тут!.. Так швидко! Боже, а портфоліо?!»

                                                                          ***

            Осаму виглядав не тільки злим, але й ображеним, він йшов зі схрещеними на грудях руками, роздувши щоки й нагадуючи зараз жабу. Хоча навіть для жаб роздутись до таких масштабів було б чимось нездоровим… 

Накаджіма плентався позаду, обвішаний сумкою поштаркою й поясною, при цьому всьому тягнучи ще дві валізи, одна з яких належала зірці.

— Ну пане Дадза-а-ай… Я не винен, що вони надіслали листа з самого ранку…

— Це не скасовує того, що ти залетів до мене в номер з адміністратором готелю! Вилив на мене відро холодної, ні, крижаної води! А потім ще щось кричав, розмахуючи руками як навіжений! Де це бачене таке?!

— Якби ви не лягли за годину до світанку, можливо, виспались би … Й звідки взялось відро? Це була лиш склянка!..

— Ах ! Тобто я ще брехло?!

— Ні, я не це мав на увазі!..

— Я все зрозумів, піду сам до старого!

            Дадзай увійшов до висотки, декілька поверхів якої були насправді головним офісом «Морес», лишаючи свого помічника з багажем позаду.

— Боже…

           Ацуші ледь не завивав від того, як все з самого ранку пішло шкереберть. Насправді все б обійшлось, якби Осаму взяв до уваги його прохання, а втім, це вже була б зовсім інша історія з щасливим кінцем для менеджера.

— Теж мені… Пф… Подумаєш ліг пізно? Зовсім не пізно! Просто годинник не працював як слід, от і засидівся… Чого я взагалі про це думаю?

            Бурмочучи під ніс, Дадзай навіть не помітив, як минув шлях. Він зупинився біля стійки реєстрації, люб’язно посміхнувшись дівчині й ігноруючи кремезного охоронця поруч.

— Вітаю, я Дадзай Осаму, в мене зустріч з Морі Огаем.

— Секундочку… — Працівниця клацнула декілька разів по клавіатурі, пробігаючись очима по інформації, яку вивело на екрані, — так, є, прошу, пройдіть за мною.

            Модель кивнула, пішовши за «гідом».

            Важко було не оцінити масштаб офісу і кількість людей, що метушливо бігали туди-сюди по коридорах, оминаючи відвідувача як звичайнісіньку перешкоду.

           «Роки йдуть, а тут нічого не міняється…»

— Прошу, зачекайте, будь ласка, зараз редактор прийде. Бажаєте кави, чаю?

— Чорний чай, без цукру.

            Посмішка з обличчя парубка зникла в той самий момент, коли дівчина вийшла з зали для переговорів, лишаючи його на якісь лічені хвилини самого. Він неквапливо обійшов стіл, завівши руки за стіл і, через скляні стіни, розглядаючи працівників.

— Довго чекаєш?

— Вже вмираю від нудьги, сказали прийти на одинадцяту тридцять, а вже одинадцять сорок. Можете втрати дуже цінні кадри, якщо будете так затримуватись… — Усміхнувшись, Осаму розвернувся до чоловіка, що зайшов хвилину тому разом зі секретаркою. В ту ж секунду він нахмурився, виглядаючи холодніше. — …Пане Морі.

—   Ох, вибач-вибач, довелось вирішити дуже делікатні справи, щоб наша зустріч не зірвалась.

           Вони обоє сіли за стіл, коли адміністраторка повернулась з чаєм для моделі. Тільки-но вона хотіла запитати, чи не бажає чогось Огай, її випередили:

— Ні, дякую, ви вільні, — редактор зціпив руки в замок, уважно поглянувши на молодшого, — перейдемо одразу до суті… Ти згоден на зйомку для обкладинки, проте маєш якусь умову… Все правильно?

— Саме-е так.

— Ну то що це за умова?

— Не переживайте, нічого такого, всього лиш маю до вас прохання, — Дадзай навмисно зробив павзу, спостерігаючи за тим, як напружився його співрозмовник, — вибір фотографа за мною. Я вже маю гідного претендента на цю роль!

— Що?..

            Лиш кліпнувши, чоловік підняв погляд на жінку, що стояла поруч, немов сподіваючись на погіршення слуху з віком, однак, ні. Секретарка зітхнула, хитаючи головою з натяком, що босу не почулось.

— Ну що ж ви так одразу, пане Морі! Ви навіть не глянули й оком на портфоліо, ба більше, на нього самого!

— Ну чого тоді ти сам?..

— Це неважливо, просто затвердіть його кандидатуру, а далі все піде як по маслу!

            Огай відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як в нього починала боліти голова від однієї тільки думки про такий ризик.

— Нумо-о! Просто погляньте!

            Осаму, не гаючи часу, відкрив резюме й портфоліо на телефоні, яке йому одразу перекинув менеджер після ранкового холодного душу.

            Сунувши мобільник, він діловито заклав руки, задираючи носа, немов одним тільки подихом винайшов машину часу чи ліки проти якоїсь невиліковної хвороби.

— Гаразд…

            В Морі не було іншого вибору, окрім як підіграти зірці, щоб втримати його після усіх відмов, які надходили на пошту. Він вирішив спочатку ознайомитись з фотографіями, щоб у разі повного провалу не гаяти часи.

            Хоч на початку чоловік був налаштований скептично до такої пропозиції, втім після детального перегляду близько десятка кадрів, він вже й сам почав задумуватись про те, щоб найняти цього чудо-фотографа. Не розумів тільки, як повз нього пройшов такий самородок, допоки не відкрив резюме, що було підготовлене в іншому вікні.

— Накахара Чюя?.. — Піднявши брову, редактор підняв погляд на модель.

— Так!

— Це не той, що засвітився в декількох великих скандалах з іншими журналами?

— Ну-у-у… Можливо? Яка, в біса, різниця! Талановита людина, просто не фартова.

— Дадзай … — Видихнувши, він повернув гаджет власнику, — Морес – найвідоміший журнал, що існує в Японії й ризикувати власною репутацією…

— Тоді я відмовляюсь від фотосесії, — не давши старшому навіть закінчити, Осаму підвівся з місця.

— Зажди-зажди, не поспішай так, можливо, ми можемо запросити іншого фотографа? Того, з ким ти вже раніше працював, наприклад…

— У вас все? Я пішов, — Дадзай зупинився біля дверей, трохи повільніше поклавши долоню на ручку дверей і стримавши хитру посмішку.

— Господи, гаразд! Проте, перед тим, як я допущу цю людину до місця зйомки обкладинки… Нехай виконає пробне завдання.

— От і чудово! — Розвернувшись, модель плеснула з радощів в долоні, задоволено поглянувши на присутніх, — хочу побачити це особисто, якщо ви не проти.

— Не маю жодних заперечень, пізніше твоєму менеджеру відправлять час та місце, нехай ще надішле контактні дані цьо… Накахари.

— Я передам, радий, що ми домовились!

            Модель доволі швидко полишила компанію головного редактора та секретарки, полишивши їх в змішаних почуттях.

— Пане… Ви впевнені, що це слушна ідея?.. — Жінка нарешті заговорила, досі відчуваючи неприємний осад від розмови боса з вискочкою, — це не коштує того, аби так ризикувати.

— Пані Озакі, моє рішення остаточне, подивимось, що цей фотограф покаже під час тестового завдання, можливо, Дадзай й сам побачить, наскільки помиляється в ньому…

            В голові чоловіка зараз крутилась думка про те, як Осаму міг зв’язатись з кимось, хто мав погану репутацію?.. В той самий час, він не міг заперечувати, що парубок мав гарну інтуїцію й, можливо, все дійсно було не так просто, як здавалось на перший погляд.

                                                                          ***

            Накаджіма сидів на лавочці біля будівлі, підшукуючи безпечніший маршрут до дому моделі. Готель був прикриттям, щоб фанати у разі чого не дізнались адреси. Попри невдоволення Дадзая, поки що, такі заходи безпеки діяли.

— Ацуші-і-і! Вдалось!

           Осаму підлетів ззаду, схопивши менеджера за плечі, чим й змусив того підлетіти з сумками.

— Справді?! Ви все ж таки рекомендували того фотографа ?!

— Так!

— І що, пан Морі дійсно погодився?!

— Ну, майже, лишилось невеличке випробування, але ж вдалось!

— А якщо провалить?!

— Ну-у-у-у-у… — Хлопець розвів руками, відводячи погляд, — просто відмовлюсь від співпраці з «Морес»?

— Пане Дадзай!

— Та все здасть! Чюя точно покаже старому де раки зимують.

— Ви вже почали його неформально називати?!

— Ну Чюї ж тут немає? Нічого страшного не буде, взагалі, чого ти такий напружений? Поїхали краще додому!

— Божечки…

            «Дійсно… Чого я нервуюсь? Якщо той фотограф просто завалить завдання, а він скоріш за все завалить, бо потрапити до «Морес» важко, то пан Дадзай заспокоїться і все повернеться на свої місця… Точно, скоріш за все так і буде! Більше не доведеться про це переживати, все закінчиться на цьому…»