Geek recommends: Bladerunner 2049

Напевно, кожен фанат сай-фаю та кіноман дивився «Того, що біжить по лезу» Рідлі Скотта, або принаймні чув про цей фільм. Ця культова стрічка поклала початок кіберпанку у кіно, вона досі вважається чи не найкращою науково-фантастичною кінокартиною. Але сьогодні я хочу розказати про сіквел Bladerunner’а, який, на мою думку, несправедливо обділяють увагою.

«Той, що біжить по лезу 2049» - робота канадського режисера Дені Вільньова. Варто зауважити, що цей фільм є одночасно і продовженням стрічки Скотта, і окремою історією. Тож можу рекомендувати його як фанатам першої частини, так і глядачам, незнайомим з нею. Сьогодні я розгляну цей фільм саме як самостійну роботу. 

У найкращих традиціях жанру фільм переносить нас у високотехнологічний світ майбутнього, що стикнувся з екологічною кризою. Людство виживає лише завдяки синтетичній їжі, зате створює реплікантів – вирощених у «пробірці» біороботів зі штучними спогадами. Із моменту подій першої частини пройшло 30 років, і на зміну першим реплікантам прийшли сильніші та слухняніші репліканти другого покоління. Перше покоління, натомість, розшукують та ліквідують.

Саме цим і займається наш головний герой Кей – реплікант, що працює у поліції. Під час одного з завдань йому трапляється неймовірна знахідка – скелет жінки-репліканта, що змогла народити дитину. Тепер головний герой повинен знайти її, і якомога швидше. 

Одразу скажу, якщо ви хочете побачити велику кількість екшн-сцен чи неймовірно закручений детективний  сюжет, то фільм навряд чи вам сподобається. «Той, що біжить по лезу 2049» - це майже три години неквапливих глибоких діалогів, постійно напружених саундтреків Ганса Циммера та різноманітних панорам світу майбутнього.

Проте неймовірно прекрасний візуал не дасть занудьгувати жодному кіноману. Кожна локація – неоново-кричуще місто, безнадійно сірі бідні райони та сюрреалістична жовта пустеля – має свою ретельно підібрану унікальну кольорову гамму, що відповідає настрою подій, які в ній відбуваються. Від цих яскравих, ідеально побудованих кадрів просто-таки перехоплює подих!

Однак гарна картинка – далеко не єдине, за що я люблю цей фільм.

«Я завжди захоплювався тим, як життя організовує себе з хаосу, хаос стає поезією, захоплювався спонтанністю життя, і я намагаюся створити простір для цих речей на знімальному майданчику» 

- так сказав Дені Вільньов в одному зі своїх інтерв’ю. Це можна побачити у всіх його фільмах, але у цій стрічці це особливо помітно. І візуал – лише один з інструментів для досягнення цього ефекту, він створює неповторну меланхолійну атмосферу Bladerunner’а, що слугує провідником для ідей режисера.

Про що ж цей фільм? Точно не про розслідування, погоні і сутички з використанням комп’ютерної графіки, і навіть не про загрозу екологічної катастрофи чи новітніх технологій. Ця історія про те, що саме ті риси, які більш за все у собі ненавидимо, роблять нас людьми; про пошуки та створення власної ідентичності, роль спогадів для нашої особистості. У переживаннях та митарствах головного героя можна впізнати кожного з нас, наше очікування знаків від долі та пошук призначення для виправдання нашого існування.

Ця кінокартина підійде тим, хто полюбляє філософську екзистенційну драму у дусі творів Сартра та Камю, або ж тим, хто хоче відійти від "традиційного" пригодницького сай-фаю та поринути у щось психологічне та глибоке. Та й навіть якщо обидва випадки - це не про тебе, дай цьому фільму шанс, бо він на це однозначно заслуговує.