Гарантії реалізації прав людини: національний та зарубіжний досвід - Государство и право научная работа

Главная

Государство и право
Гарантії реалізації прав людини: національний та зарубіжний досвід

Історія виникнення та нормативного закріплення гарантій реалізації прав людини. Сучасні досягнення науки в сфері конституційного права. Види гарантій реалізації прав людини в Україні та зарубіжних країнах. Шляхи вдосконалення норм законодавства.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Також слід відмітити, що за період незалежності в Україні захищено низку дисертацій, які містять науковий аналіз окремих аспектів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Разом з цим, вони не вирішують всю складну проблему, а скоріше створюють підґрунтя для подальшого її дослідження. Таким чином, теорія конституційного права потребує вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному теоретичному дослідженні гарантій реалізації прав людини в Україні та зарубіжних країнах. Зазначені обставини обумовили вибір теми дослідження та свідчать про її актуальність із теоретичної та практичної точок зору.
Мета роботи полягає у розв'язанні наукового завдання з позицій сучасних досягнень науки конституційного права щодо конкретизації положень про гарантії реалізації прав людини в Україні, а також у розробці на основі аналізу позитивного зарубіжного досвіду пропозицій для вдосконалення відповідних норм законодавства України, а також діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення прав людини.
Для досягнення цієї мети необхідно розв'язати такі завдання:
- дослідити ґенезу виникнення та розвитку гарантій реалізації прав людини;
- розкрити зміст поняття та конкретизувати види гарантій реалізації прав людини в нашій державі;
- висвітлити зарубіжний досвід вирішення актуальних питань гарантій механізму забезпечення прав людини;
- сформулювати пропозиції, спрямовані на вирішення актуальних питань гарантій механізму забезпечення прав людини, зокрема, діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення прав людини.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації гарантій прав людини в Україні та деяких зарубіжних країнах.
Предметом дослідження: є гарантії реалізації прав людини в Україні та зарубіжних країнах.
Методи дослідження . За методологічну основу дослідження взято основні положення філософії, загальної теорії права. Застосування методу структурно-системного аналізу дозволило провести наскрізне дослідження конституційного законодавства щодо гарантій реалізації прав людини в Україні. Історико-правовий метод використовувався для дослідження виникнення та нормативного закріплення гарантій реалізації прав людини. Формально-логічний метод забезпечив дослідження поняття та видів гарантій реалізації прав людини в Україні.
Наукове підґрунтя у виконаній науковій роботі складають наукові праці вітчизняних та зарубіжних конституціоналістів, присвячені як загальним проблемам механізму забезпечення прав людини, так і проблемам гарантій реалізації прав людини.
Нормативною базою дослідження є : Конституція України, Закони України, Конституції зарубіжних країн, Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, наказ МВС України від 01.09.2009 р. № 404 «Про забезпечення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України»; вказівка МВС України від 31.08.2006 р. №894 «Про організацію діяльності постійно діючих мобільних груп з моніторингу забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності ОВС»; вказівка МВС України від 29.04.2011 № 405 «Про облік порушень прав людини в діяльності ОВС».
Основні результати наукового дослідження. В роботі дістало подальшого розвитку: дослідження гарантій реалізації прав людини; теоретичне обґрунтування положення про те, що ключову роль в державі у питанні забезпеченні прав людини відіграють органи внутрішніх справ.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у науковій роботі теоретичні положення, висновки й пропозиції можуть бути впроваджені у науково-дослідну роботу - для подальших наукових розробок проблем гарантій реалізації прав людини в Україні; у правозастосовчу діяльність - для удосконалення діяльності правоохоронних органів щодо забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності; у навчальний процес - при викладанні курсу «Конституційне право України», а також «Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності».
Публікації . Основні положення та результати наукової роботи були викладені в науковій статті, опублікованій у виданні, визначеному ВАК України як фахове з юридичних наук.
Структура роботи . Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 30 сторінок, з яких основний текст - 26 сторінок, список використаних джерел (31 найменування) - 4 сторінки.
1. Історія виникнення та нормативного закріплення гарантій прав людини
конституційне право законодавство гарантія
Гарантії прав людини регулюються нормами не тільки національного, але й міжнародного права. Специфіка розвитку міжнародних гарантій полягає в тому, що їхні норми створюються шляхом погодження позицій з того чи іншого питання багатьма державами світу. Жодна держава, незалежно від її впливу на світову громадськість, розмір території та чисельність населення, не може самостійно створити норми міжнародного права або нав'язати своє законодавство міжнародній спільноті.
У процесі створення норм міжнародного права відбувається, як правило, зіткнення різних точок зору, пошук взаємовигідних рішень і компромісів. Ці норми в кінцевому підсумку фіксують загальну позицію держав з того чи іншого питання. Досягається ця позиція шляхом компромісів [23; с. 472].
У міжнародних відносинах беруть участь держави з різним суспільним ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади, класовою і національною структурою, історичними традиціями. Всі ці чинники так чи інакше впливають на формування не тільки національного, але й на розвиток міжнародного права. Адже кожна держава прагне до того, щоб її інтереси були максимально відображені в нормах права. Більш того, часто безпосереднє, а то й вирішальне значення при виробленні принципів і норм міжнародного права має саме внутрішнє право держави. Учасники міжнародних відносин, як правило, не можуть піти на укладання угод і прийняття таких норм, які б суперечили їх конституціям та іншим національним основоположним законодавчим актам і закріпленим принципам їх економічного і політичного ладу, правам і гарантіям громадян.
Правові гарантії в концентрованому вигляді відображають політичний і економічний курс держави. Саме тому національне право багато в чому визначає позицію держави на зовнішньополітичний арені і, відповідно, розвиток міжнародного права [13; c. 176]
Вплив національного права на розвиток різних галузей міжнародного права неоднорідний. Особливо значний він при створенні норм і принципів міжнародного права, які відносяться до прав людини [24; c.181]. Саме тут яскраво виявляється «первинність» законодавства країни. Практично всі міжнародні норми з прав людини, які закріплюють перелік основних гарантій прав, були «запозичені» із внутрішнього права держав. Процес цей був дуже тривалим і відзначався складністю та суперечливістю.
Поняття, зміст і обсяг правових гарантій у різні історичні епохи були різними. Ще зовсім недавно, майже до початку XX ст., правові гарантії регулювалися виключно нормами внутрішньодержавного права. Пояснювалося це тим, що держави - учасниці міжнародних відносин вважали, що ці питання належать до їх внутрішньої юрисдикції. Загальновизнаною нормою вважалося те, що взаємовідносини між державою та її громадянами розглядалися як внутрішні справи кожної держави. Старе міжнародне право не втручалося в цей процес. Але в той же час вважалося правомірним застосування сили в «гуманних» цілях, аж до розв'язання війни в односторонньому порядку, для захисту життя і майна своїх громадян, котрі перебувають на території іншої держави, а також інтересів національних та інших меншин. Право на «гуманітарну» інтервенцію ґрунтувалося на думці про те, що кожна держава немовби має міжнародний обов'язок гарантувати основні права і свободи, де б вони не порушувалися. Виходячи з цього, у працях багатьох вчених з'явилися теоретичні обґрунтування політики втручання у внутрішні справи інших держав під виглядом захисту і забезпечення таких прав, як право на життя, свободу совісті і віросповідання тощо. Наприклад, голландський юрист Гуго Гроцій, посилаючись саме на те, що кожній людині, незалежно від її належності до тієї чи іншої держави, належать певні права і свободи, виправдовував так звані справедливі війні заради захисту чужих підданих, якщо щодо них чиниться беззаконня. Ця точка зору поділялася більшістю юристів-міжнародників ХVІІІ-ХІХ ст. І лише окремі з них, як, наприклад, професор А. Гефтер, відстоювали думку про те, що якщо держава зневажає права та свободи своїх громадян, то потрібно припинити з нею будь-які відносини, але не втручатися силою зброї в її внутрішні справи.
Деякі прибічники теорії «гуманітарної» інтервенції, серед яких Ф.Мартене, М.О. Захаров, вважали, що її застосування є правомірним лише по відношенню до «нецивілізованих» держав.
Доктрина втручання у внутрішні справи інших держав з метою захисту прав і свобод громадян широко використовувалося в тогочасній практиці міжнародних відносин. Вона була одним із численних «обґрунтувань» для поневолення так званих «нецивілізованих» народів, боротьби європейських держав за перерозподіл уже поділеного світу. «Право на втручання» офіційно закріплювалося в багатьох міжнародних договорах і угодах. Але, як свідчить зовнішньоекономічна практика держав XIX ст., в дійсності інтервенція в цей час відбувалася не з гуманною метою, а відображала інтереси конкретних держав, які її здійснювали [21; с.181].
Після Першої світової війни і утворення Ліги Націй право держав на інтервенцію піддається певним обмеженням. Згідно зі Статутом Ліги Націй, який спочатку був підписаний 44 державами, розпочинати війну можна було лише за наявності обставин, зафіксованих в цьому документі. У випадку порушення державами-членами Ліги Націй її Статуту передбачалися санкції.
У межах Ліги Націй було укладено цілу низку угод, спрямованих на боротьбу з рабством, торгівлею людьми, розроблено спеціальні міжнародно-правові заходи для захисту релігійних, етнічних і мовних меншин. В угодах держави брали на себе обов'язок надавати особам, які належали до меншин за расою, релігією і мовою, ті ж права, що й своїм громадянам. Але договори про меншини не мали універсального характеру, а створювали певний спеціальний режим лише для незначної кількості малих держав. Держави ж, які займали провідні позиції в Лізі Націй, не брали ніяких обов'язків про надання меншинам, які проживали на їх територіях, тих же прав, що і своїм громадянам. Вони виступали лише в ролі гарантів створеної системи і не були пов'язані будь-якими зобов'язаннями перед Лігою Націй. Тому деякі держави - члени Ліги Націй розцінювали договори про меншини як нерівноправність, що несумісна з суверенітетом держав і дає привід для втручання в їх внутрішні справи. Та й сам Статут Ліги Націй не вміщував ніяких постанов про обов'язки держав - членів Ліги Націй дотримуватися права меншин або здійснювати міжнародне співробітництво з розвитку поваги до прав людини та забезпечення хоча б елементарних особистих, політичних, економічних, соціальних прав. Члени Ліги Націй брали на себе лише обов'язок «докладати зусиль» по забезпеченню «справедливих і гуманних умов праці» [7; с.8].
Держави - члени Ліги Націй навіть не ставили перед собою завдання з розробки універсального міжнародного документа, який включав би положення про поважання і дотримування найпростіших і найпоширеніших прав і свобод людини.
У період, який передував утворенню Організації Об'єднаних Націй (далі -ООН), між обмеженою групою держав були укладені перші міжнародні угоди, в яких так чи інакше врегульовувалися деякі питання, пов'язані із забезпеченням прав та свобод людей. До них належали договори і конвенції, що містили положення про боротьбу з рабством і работоргівлею, про ліквідацію торгівлі жінками і дітьми, про захист релігійних, етнічних і мовних меншин, а також ряд прав людини у період збройних конфліктів. Метою цих угод було не створення всебічної системи міжнародного захисту прав людини, а лише забезпечення деяких прав особи. Відповідно до принципу суверенної рівності права людини в той період розглядались міжнародним співтовариством як такі, що є виключно внутрішньою юрисдикцією держав і які підлягають врегулюванню національним законодавством.
Недоліки такого міжнародного регулювання прав і свобод людини гостро виявилися в ході Другої світової війни, її результати і досвід яскраво продемонстрували взаємозалежність між підтримкою миру і безпеки у світі та дотриманням основних прав і свобод людини.
На порядок денний було поставлене питання про необхідність створення такої світової організації, яка здатна була б не тільки забезпечити підтримку миру та безпеки у всьому світі, а й дотримання прав і свобод людини. Нею стала Організація Об'єднаних Націй, створена 26 червня 1945 р.
Створення ООН і прийняття її Статуту започаткували якісно новий етап міждержавних відносин у сфері прав і свобод людини. Статут ООН став першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором, яким було закладено засади співробітництва держав щодо прав людини. Згідно з ним перед ООН ставилося завдання здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочувати і розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Але цим положенням Статут не обмежується. Наступні його статті (п. «с» ст. 55) зобов'язують міжнародне співтовариство дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації. Основні права і свободи мають поважатися всюди, як на територіях незалежних суверенних держав, так і на колоніальних територіях. Статуту цьому відношенні не допускав жодних винятків [22; c.252]
Більшість сучасних юристів-міжнародників, аналізуючи положення Статуту ООН про права людини, вважають, що вони покладають на держави юридичні обов'язки у цій сфері. Але одразу ж після прийняття цього фундаментального договору і в період «холодної війни» ця позиція була і далеко не одностайна. Багато західних юристів дотримувалися думки, що стосовно прав і свобод та їх дотримання Статут ООН формулює лише цілі, які мають бути досягнуті. Подібної точки зору дотримувався у післявоєнний період і Держдепартамент США, який заявляв, що Статут ООН не покладає юридичних обов'язків гарантувати дотримування певних прав людини чи основних свобод без відмінності раси, статі, мови і релігії. Суперечливу позицію з цього питання займав колишній Радянський Союз, який, визнаючи юридичну обов'язковість положень Статуту ООН, абсолютизував поняття державного суверенітету і вважав, що регулювання прав людини повністю відноситься до внутрішньої компетенції держав. Сьогодні суперечливих думок стосовно прав і свобод людини не висловлюється. Загальне визнання одержав факт, що Статут ООН вперше в міжнародних відносинах закріпив принцип поваги прав людини і зобов'язав держави дотримуватися основних прав і свобод [16; с.714].
Ще при розробці Статуту ООН було багато пропозицій, спрямованих на те, щоб у цьому документі дати перелік основних гарантій прав і свобод (стандартів), які повинні були підлягати загальному визнанню і дотриманню [26; с. 342]. Але ці пропозиції не були прийняті, а передані на обговорення компетентних органів ООН з перспективою розробки Міжнародного Білля про права людини.
Висновок до першого питання . Проаналізувавши вище наведене можна дійти висновку про те, що поняття, зміст і обсяг правових гарантій у кожну історичну епоху були різними та пройшли досить складний етап розвитку, поки було сформовано сучасні правові гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
2. Поняття та види г аранті й реалізації прав людини в Україн і та деяких зарубіжних країнах
Якщо проаналізувати вітчизняний науковий доробок з окресленої тематики, можна встановити наступне. Проголошення особистих прав і свобод людини та громадянина є важливою, але не єдиною ознакою правопорядку у суспільстві. Необхідно також створити відповідні умови для реалізації прав і свобод, що повинні забезпечуватися надійною системою їхніх гарантій.
Для гарантування можливості користуватися всіма правами та свободами людини і громадянина держава повинна забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод, створити відповідний механізм їх гарантування [28, с. 3]. Основним елементом цієї системи є гарантії, які являють собою цілу низку конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективне здійснення громадянами своїх прав і свобод, їх охорона та захист від правопорушення [9, с.155]. Їх головне призначення полягає в забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони та захисту суб'єктивних прав і свобод.
Роль і значення гарантій прав і свобод особи визначається тим, що вони є важливими чинниками в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють умови для реальної можливості здійснення прав і свобод особи [27, с.3]. Система гарантій прав і свобод особи є досить складною та розгалуженою. За змістом і видами гарантії права і свободи особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії, а до спеціальних - правові гарантії прав і свобод особи. О. Ф. Фрицький зазначає, що правові гарантії - це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина могла скористатися особистими правами і свободами [28, с. 536].
На думку О.Ф. Скакун, під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини і громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних та юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист [12, с. 202].
Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.
Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:
а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.
У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:
-- економічні, які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;
-- політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів держави тощо;
-- організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;
б) спеціальні гарантії, які визначаються як система юридичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державно-владної загальнообов'язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є: оскарження у суді рішень органів держави та посадових осіб; право на відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави; право на правову допомогу; можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов'язків; принцип презумпції невинуватості людини; можливість обмеження конституційних прав та свобод [12, с. 202].
II. За характером гарантії класифікують на:
а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;
б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;
в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;
г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.
III. За ступенем поширеності гарантії класифікують на:
а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:
-- державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;
-- судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ, пов'язаних з правами та свободами людини і громадянина;
-- право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами;
б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій [7, с.2; 12, с. 202].
IV. За суб'єктами, що реалізують гарантії, розрізняють:
-- гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно законами визначає зміст прав і свобод людини та громадянина та гарантії цих прав;
-- гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина;
-- гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;
-- судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи;
-- гарантії омбудсмана, котрий вживає заходів до запобігання порушенням прав та свобод;
-- гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених законом;
-- адвокатські гарантії щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ;
-- гарантії політичних партій та громадських організацій, які захищають права та свободи громадян, що у них об'єднуються;
-- гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які на відповідній території забезпечують дотримання прав і свобод громадян;
-- гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.
V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:
а) загальні гарантії, які закріплені конституційно та поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;
б) родові, що сприяють захисту інтересів певних категорій громадян. Як правило, закріплюються певними нормативними актами. Так, гарантії правового та соціального захисту працівників міліції передбачені Законом України «Про міліцію»[11, с. 7];
в) галузеві, які гарантують права та свободи суб'єктів у певній сфері діяльності та закріплені галузевим законодавством (наприклад, норми ЦК України, що вміщають гарантії прав власника);
г) індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи у конкретних життєвих обставинах на основі закону.
а) контрольні гарантії, що забезпечують можливість виявити порушення прав особи та підвищити ефективність поновлення порушених інтересів;
б) процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації;
в) організаційно-технічні гарантії забезпечують реалізацію правового статусу шляхом використання засобів техніки та зв'язку (наприклад, діяльність ТУ як засобу гарантування свободи інформації) [12, с. 202].
Також одним із різновидів правових гарантій прав і свобод людини та громадянина є гарантія їхнього судового захисту (ст. 55 Конституції України) [1; с.44].
Для відновлення та захисту своїх прав і свобод людина може звернутися до суду особисто або через свого представника. Потрібно зазначити, що в державі існують також і спеціальні правоохоронні органи (МВС, СБУ, прокуратура та інші), на які покладено обов'язок виявляти порушення прав і свобод людини, охороняти їх від порушень, запобігати правопорушенням, припиняти злочинні діяння проти прав і свобод людини та громадянина, а також відновлювати порушені права людини [17].
Наразі в Україні немає реально діючих правових гарантій реалізації права засуджених на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав та законних інтересів. Це виражається в тому, що ні кримінально-виконавче, ні кримінально-процесуальне законодавство не містять спеціальних норм, які б з урахуванням особливостей правового та фактичного статусу особи, засудженої до позбавлення волі, встановлювали порядок подання до суду та розгляду судом скарг засуджених осіб на рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень [19, с.32].
Кримінально-виконавчий кодекс не містить чіткої та детальної процедури подання та розгляду скарг засуджених. Крім того, у ньому не передбачено правових гарантій забезпечення принципу рівності сторін. Про декларативність права на звернення засудженого до суду свідчить той факт, що, відповідно кореспонденція, яку отримують і відправляють засуджені до суду, підлягає перегляду адміністрацією місць позбавлення волі, на що вказує системний спосіб тлумачення ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України [2]. Отже, створюється ситуація, коли звернення до прокуратури не підлягають перегляду, а звернення до суду підлягають.
На даний час Верховна Рада України розглядає новий Кримінально-процесуальний кодекс, де пропонує запровадити такі реалії, як застава замість арешту. Не стосуватиметься це лише насильницьких злочинів. Також запроваджується домашній арешт. Запроваджується таке поняття, як угода між обвинуваченим і потерпілим, а також між обвинуваченим і слідчим: якщо обвинувачений погоджується на співпрацю зі слідством, то укладаючи угоду зі слідчим, обвинувачений отримує пом'якшення покарання. Також запроваджується скорочення строків розслідування до двох місяців, а якщо казати про тяжкі злочини - то до року. Скорочуються строки і тримання під вартою - це буде не більше шести місяців, а стосовно тяжких злочинів - не більше дев'яти місяців. Запроваджується також суд присяжних, так як це зараз є у всій Західній Європі - Англії, Франції, Німеччині, Швеції, - так буде і в Україні. Суд присяжних складатиметься в Україні із двох суддів та трьох присяжних. Також, щоб уникнути тиску на свідків, тиску на обвинувачуваних та підозрюваних, щоб уникнути знущання над людьми, щодо яких ведеться слідство, законопроектом пропонується наступна новація [18].
Для забезпечення узгодженості норм законодавства України з міжнародними нормами необхідно здійснити аналіз чинного законодавства та законопроектів на відповідність стратегічним і тактичним цілям інтеграції України у світове співтовариство, аналіз позитивного чи негативного впливу запровадження в Україні міжнародних норм, визначення умов, пріоритетів та термінів запровадження міжнародних норм у вітчизняне правове поле.
Останніми роками проблема прав людини стала предметом серйозного наукового аналізу. Але реальних, суттєвих зрушень, незважаючи на те, що українська влада весь час говорить про права людини, немає [17].
Щодо Європи, то слід вказати наступне. Права людини (що об'єктивно пов'язані з власністю) є надбанням саме європейської цивілізації. Для Сходу характерний інший світогляд. Окрема людина розглядається як частина цілого - колективу, природи тощо. І саме останнє є, виражаючись категорією К. Маркса «базисом», який і визначає поведінку особи. Тобто можна говорити умовно про колективні права (а не про права індивіда) або про необхідність підпорядкування людини закономірностям функціонування природи. Хоча вказане і не виключає наявність в особи свободи. Але сама свобода розглядається по-іншому. Тому принцип правового поліцентризму дозволяє нам зробити такий висновок. За умови переважання колективної чи державної форми власності, коли людина розглядається як складова (причому неосновна) вищого організму - колективу чи природи загалом - саме останній визначає правила поведінки в суспільстві і, відповідно, створює спеціальні інституції, які забезпечують реалізацію норм в поведінці суб'єктів, застосовуючи в разі потреби примус. Тому для втілення юридичних приписів необхідно створити відповідний механізм. Отже, схематично це можна відобразити таким чином: закріплення правил поведінки (прав людини) у відповідних нормах - визначення процедури реалізації - створення відповідних інституцій - нагляд і контроль. Якщо відсутній один з елементів ланцюжка - зрозуміло, що він не може функціонувати. Права залишаються, навіть якщо вони формально визначені, нереалізованими. Подібна ситуація була характерна і для Радянської цивілізації. Залишилось таке положення і в державах на пострадянському просторі [17].
Однак, для Заходу, така ситуація є неможливою (на сучасному етапі розвитку). Ключовим елементом в такому суспільстві є індивід і, відповідно, його можливості діяти відповідним чином (права). Основним завданням держави стає максимальне сприяння особі у реалізації її можливостей. Для виконання цього завдання людина передає державі частину своє свободи. Виконуючи це призначення держава воліє отримати все більше повноважень і може перетворитися на поліцейську [14, с. 75]. Гарантією недопущення такого стану, гарантією свободи (прав) людини є постійна правова активність особи:
«Коли влада порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є найсвятішим правом і невідкладним обов'яз
Гарантії реалізації прав людини: національний та зарубіжний досвід научная работа. Государство и право.
Курсовая работа: Банковская система России на современном этапе
Сочинение Федеральная Раздробленность На Руси Кратко
Отчет По Практике На Тему Практика В Школе
Контрольная Работа Время Преобразований
Курсовая работа по теме Экономическая эффективность производства молочной продукции ОАО 'Городской молочный завод'
Реферат: Ремонт электродвигателей
Реферат по теме Смысл жизни как философская проблема
Реферат: Статистико-экономический анализ производительности труда в сельско-хозяйственных предприятиях
Реферат Политический Портрет Путина
Курсовая Работа На Тему Издержки Производства И Себестоимость Сельскохозяйственной Продукции
Дипломная работа: Договор аренды и его виды
Общение С Пациентом И Его Родственниками Реферат
Контрольная работа по теме Розробка маршруту подорожі по заданих пунктах
Отчет по практике по теме Архангельское отделение Сберегательного банка
Культура И Религия 4 Класс Орксэ Реферат
Дипломная Работа На Тему Безопасность
Доклады На Тему Джордано Бруно
Реферат по теме Способи перетворення креслення
Дипломная работа по теме Характеристика энергетической отрасли России
Реферат по теме Проблема формування середнього класу в Україні
Форми бухгалтерської звітності - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа
Анализ календарных связей по архивным метеоданным Санкт-Петербурга - География и экономическая география курсовая работа
Австралійський союз - География и экономическая география реферат