Ґабрієле Адінольфі: Європа й/або Захід

Без правильних критеріїв людина втрачає орієнтири, а разом з ними й здоровий глузд З певного часу в певному середовищі, званому ідентаріями, заведено протиставляти Європу й Захід. Частково це виправдано. Якщо врахувати, що Захід — це місце заходу сонця, а не золотого світанку; що він є нецентральною точкою, тоді як Європу слід розуміти як центр; що він значною мірою американізований, тобто пронизаний хворобливістю придатка.

Так, але тільки якщо взяти до уваги, що західний елемент є невіднятною частиною Європи. Як чудово пояснили видатні уми й душі, серед яких Фрідріх Ніцше, Адріано Ромуальді, Домінік Веннер.

Тому що й історія, і мислення, і метафізика, і антропологія, й структура арійського світу дуже сильно відрізняються — за характером, естетикою, концепцією, існуванням — від Сходу й Півдня. Коротко кажучи, велика гра відбувається між Заходом, що розуміється як занепадницька хвороба, яка душить Європу, та відродженою Європою, яка набуває своїх західних рис, відмежовуючись від хворобливої Європи по той бік Атлантичного океану.

Якщо у вас немає чітких ідей, якщо ви потураєте концептуальним ярликам, які нікуди не ведуть, — все робите не так, як треба.

Ніде не написано, що на Заході має панувати американський зашморг, тож кожен, у кого на противагу Заходу з'являється антиєвропейська позиція, робить непрощенну помилку. Навіть говорячи про “цю” Європу, не можна не ставити її в центр свого вибору, працюючи для її революціонізації. Так само невірно, що якщо основне управління світовою системою все ще залишається західним, то проблема полягає в тому, що злий Захід пригнічує таких собі “руссоїстських” мудреців, які є носіями чеснот, що знаходяться під загрозою зникнення. Бо, відверто кажучи, їх небагато, і всі передбачувані альтернативні моделі, які могли б сформувати цей розпливчастий “багатополярний світ”, є доволі логічними, за винятком хіба що найближчих до нас, як-от японська та частково індійська.

Якщо виходити з фундаментального припущення, що цивілізація — це Космос, який звільняється від первісного Хаосу, тобто, якщо ми повернемося до героїчного циклу, завдяки якому олімпійський дух і мужність звільнилися від хтонічної кастрації та одноманітного вбрання, від ненависті до форми й свободи, ми повинні спиратися на вісь, яка породила нашу цивілізацію з усіма її характеристиками, починаючи від трифункціональності й завершуючи естетичним і архітектурним покликанням, що не піддаються абстракціонізму. Про ідею поліса та імперії, а також про специфіку, чітко окреслену футуристами в “Мистецтві, Еросі та війні”.

Все, що веде до одноманітності, поневолення, неорганічності й руйнування, має бути відкинуте: тобто атомізований індивідуалізм, який є одночасно причиною і наслідком антиієрархічного колективізму — комуністичної сутності капіталізму. Також не можна розв'язати питання, кажучи, що рак знаходиться тут або є його породженням. Неправда, проблема в нашій європейській млявості: вади сьогоднішньої західної системи є спільними для всіх, і не слід забувати, що в безперервному історичному забрудненні найгірші зразки західництва мають неабиякий компонент малоазійськості. Парадоксально, але, переробляючи себе як центр, Європа повинна відновити деякі зі своїх західних компонентів, збалансувавши взаємини з тими, що дісталися їй у спадок від південного сходу.

Тут Родо́с, тут стрибай

Проблема тут, але не проблема інших, а наша проблема. Тут ми повинні діяти: Hic et Nunc. Неправильно наполягати на — антиарійському — пошуку Абсолютного Зла й визначати себе через заперечення. Навіть якщо ми замикаємося на одній лише Америці й вирішуємо, за допомогою психічного процесу, який потрібно трохи вилікувати, що ми будемо собою тільки тоді, коли американці зникнуть, а не інакше, це спрощення, нехай навіть прийнятне, але неточне, оперуючи бінарною логікою та істеричною недоумкуватістю вигнанців, що відстали від часу, негайно призводить до звеличення екзотичних моделей. Котрі так само занепадницькі, якщо не більше, ніж західницькі Таких же злих і владних, якщо не більш ніж західні, але з більшою грубістю, меншою дбайливістю, майже завжди з меншою місткістю і придатністю для життя і більшою масовізацією та поневоленням.

Імбецильність — іншого терміну я не знаходжу — у бінарній позиції проти нібито Абсолютного Зла, яке нібито має бути серед нас, призводить до вболівання за його ворогів (часто уявних чи словесних, бо всі вони взаємопов'язані) і спонукає вимкнути мозок та змусити замовкнути совість.

Так ми виправдовуємо російську різанину, її безсиле повторення жорстокого, дурного, брехливого й сліпого імперіалізму, аж до того, що зраджуємо в собі почуття справедливості та приналежності, а також самі прерогативи, такі європейські, — духу лицарства. Таким чином, прикриваючись культурними відмінностями й відмовою від нав'язування західної моделі, ми не тільки не толеруємо, але навіть звеличуємо культури, які вішають або відрубують голови за сексуальні злочини (як гетеро, так і гомо) і нав'язують жінкам те, що не для західної людини чи західника, а для здорового індоєвропейця є неприйнятними звичаями та практиками.

Домовилися: ми не будемо вимагати, щоб вони зняли паранджу або хіджаб: якщо вони не можуть, то це їхні проблеми. І що далі? Інфібуляція — це практика, яку, якщо ми приймаємо культурний релятивізм, ми повинні прийняти. Як і рабство, якому ми поклали край — у 20-му сторіччі! — на Африканському Розі. Ми також повинні прийняти, але тільки в певних межах, ненав'язування наших звичаїв будь-де: не забуваймо, однак, що існують культури, які топлять новонароджених дівчаток або ховають близнюків живцем, або які на самих кордонах Європи практикують канібалізм (за останні тридцять років газети повідомляли щонайменше про сім випадків з тих частин, де, на думку деяких схиблених звичаєм, сьогодні захищали б Традицію).

Це все добре, але щоб через нашу нездатність взятися за себе ми почали вболівати за екзотичні зразки, близькі до хтонічної безформності, вираження Кроноса, що пожирає своїх дітей, і далекі від Олімпу, просто ні! Європа або розчинення! Отож, Європа.