ГЕОПОЛІТИЧНІ ТА РУСИНОЗНАВЧІ РОЗДУМИ, АБО ЧОМУ РУСИНИ НЕ СТАЛИ ДЕРЖАВОТВОРЧОЮ НАЦІЄЮ. Макара М.П.
rusynРУСНАЦЬКИЙ СВІТ, науково-популярний збірник, Випуск 4, 2008,
Дослідники - історики й етнологи сходяться в тому, що процес суспільно-політичного розвитку русинів, тобто “слов’янського населення в Карпатах” вперше був порушений приходом угрів (угорців) наприкінці IX ст. Про це свідчать авторитетні джерела, як “Повість минулих літ”, “Gestia Hungarorum". Ці свідчення встигли обрости чималою кількістю легенд, гіпотез, припущень, художніх творів і навіть антирусинських спекуляцій.
Цілком солідаризуючися з цією думкою про перше порушення суспільно-політичного розвитку русинів, мимоволі задумуєшся над питанням подальших порушень цього малодослідженого процесу. Напрошується припущення, що наступним, другим, порушенням цього процесу слід вважати другу хвилю азійського наїзду - мон- голо-татарську навалу (1240-1241 рр.) та пізніші набіги кочівників. Спустошення краю, винищення тутешньої людності привело до його поступового заселення пришельцями з різних земель Сходу і Заходу, які, вперемішку із залишками аборигенів і розчинившись серед них, на праслов'янській і давньоруській мовно-культурній основі витворили свою, локальну самобутню мову, матеріальну і духовну культуру в чомусь схожу, в чомусь - відмінну від сусідніх слов’янських і неслов’янських народів Верхнього Потисся.
Ця культура, як і ментальність народу, формувалася в особливо складних геополітичних і полікультурних умовах. Крім того, порівняно динамічніший державотворчий і відповідно господарсько-соціальний розвиток сусідніх народів, експансійна політика
іноземців прирекли русинські землі до периферійного становища у складі всіх державних утворень, які калейдоскопічно змінювалися, і поступово перетворитися у найвідсталіший куток Центральної Європи. Проте й це не змогло остаточно витіснити чи асимілювати корінне населення.
На наше переконання, наступне, третє, порушення хоч і млявого, патріархального, але поступового розвитку русинської спільноти відбулося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли корінна людність внаслідок вимушеної еміграції втратила майже третину своєї популяції - найбільш мобільної, працездатної частини населення.
Перша світова війна і наступне за рішенням Паризької мирної конференції розчленування “русинської етнічної території на південь від Карпат” та розподіл її поміж новоутвореними державами (Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Югославія) стали початком кінця подальшого етнонаціонального, соціально-економічного, політичного і культурного розвитку корінного центральноєвропейського слов’янського народу.
Внаслідок роздроблення русинської території русини в новоутворених державах опинились у становищі етнічних меншин, їхні землі стали сировинними придатками. Нав’язані чужі політичні режими призупинили еволюційний розвиток. Замість формування власного самодостатнього господарського, державницького, культурного організму, русинам у кожній з панівних держав довелося боротися за виживання як етносу проти великодержавницької політики асиміляції.
Незважаючи на певні досягнення міжвоєнного розвитку у сфері демократизації політичного життя, освіти і культури, формальної автономії і навіть кількагодинної “державної самостійності”, подолати загальне відставання русинів ні загалом, ні в окремих країнах, де проживають русини, не вдалося.
Друга світова війна та пов’язані з нею події і наслідки, а саме: нова угорська окупація, визволення і т.зв. “возз’єднання”, скороспішна радянізація і радикальні перетворення в усіх сферах життя, остаточно надломили перспективу еволюційного розвитку закарпатських русинів, позбавили їх рис європейськості, прилучили до непритаманної їм євразійської цивілізації під прикриттям привабливих революційних гасел. Майже піввіковий радянський спосіб життя в умовах іншокультурної політичної атмосфери значною мірою обумовив втрату носіями своєї регіональної й оригінальної самобутності у різних сферах життя і діяльності. Цьому сприяла привнесена система освіти, нав’язувана культура і побут.
Водночас природне і вимушене інтегрування краю до нових економічних і політичних відносин, в т.ч. і потужний промисловий, освітній розвиток, щоправда не стільки в локальних, скільки в загальносоюзних інтересах, призвело до неконтрольованого перенаселення заїзджим елементом. Пристосовництво до способу життя і культури політично домінуючих українського та російського етносів упродовж другої половини XX ст. призвело до маргіналізації кількох поколінь тутешнього населення, до розмивання і втрати ним етнонаціональної ідентичності.
Цьому сприяла цілеспрямована етнона-ніональна політика правлячого режиму, завданням якої було не збереження і розвиток малих народів, а їх “зближення і злиття”, тобто поступове зникнення. Якщо така політика відчутно послабила природний етнополітичний й етнокультурний розвиток великих, численних народів, то нечисленним етнічним спільнотам тільки чудом вдалося вижити. На щастя, не справдилося передбачення Едмунда Егана (ще на зламі ХІХ-ХХ ст.) про те, що незабаром настане день, коли з цієї землі зникне останній русин. Феномен русинства полягає в тому, що воно виявилося незнищенним.
Наприкінці 80-х - на початку 90-х років розпочався тяжкий, зате незворотний процес відродження русинства. Однак сталося так, що невирішсність русинського питання в умовах української незалежності, що проявилося в офіційному невизнанні русинів самодостатнім етносом і русинської національності корінного народу в Карпатах, набрала надто заполітизованого, антинаукового, протиправного, по суті, антинародного характеру. Нерозуміння Києвом справжніх мотивів руху русинів за свою етнічну ідентифікацію виводило їх домагання за рамки правового поля, що стало предметом внутрішнього напруження і уваги міжнародних правозахисних організацій.
Одною з причин такої ситуації є занадто слаба обізнаність українського політикуму з історією, етногеографією, етногенезом русинів. З цього приводу насмілюся висловити деякі міркування.
По-перше, коли говорять про “підкарпатських”, “карпатських” чи “закарпатських” русинів, то часто зводять справу лише до тих русинів, які проживають у Закарпатській області України. Це хибне уявлення або свідома підміна понять. Адже після розвалу Австро-Угорської монархії самовизначення русинів, яке розпочалося ще в середині XIX ст., охопило всю етнічну територію, заселену русинами, на заході - від Старої Любовні під Татрами, на сході - до Ясіня під Говерлою.
У третій главі Сен-Жерменського договору про майбутню долю землі нашого народу держави-переможниці у Першій світовій війні чітко визначили: “Русинська територія південніше від Карпат”. Отже, йдеться про всю територію Верхнього Потисся. а не обскубану рішеннями Версальської системи мирних договорів.
Карпаторусинські політичні діячі вдома і за кордоном, зокрема у США, відстоюючи ідею державного облаштування свого краю, мали на увазі всю етнічну територію русинів. Так, 12 листопада 1918 р. у рішенні конгресу Американської Народної Ради угрорусинів, яка представляла близько півмільйона русинів-емігрантів (м. Скрентон, штат Пенсільванія), було записано: “Угро-Русь, сохранявучи в майширшуй мірі свої права як держава, на федеративних принципах соєдиниться з Чехословацьков демократичнов республіков при условійи, ош составнов частьов нашої дсржавы стануть усі угро-русинські области: Спіш, Шаріш, Земплин, Абов, Боршод, Унг, Берег, Угоча, Мараморош”[1].
Незалежно від волі американських русинів Хустський з’їзд (21 січня 1919 р.) ухвалив “з’єднати комітати: Мараморош, Угоча, Берег, Земплин, Шариш, Спіш, Абауй-Торни з Україною”[2]. Як бачимо, орієнтація щодо прилучення краю в учасників обох форумів була різною, але спільним було розуміння русинської територіальної цілісності.
Справу етнічного русинсгва в ретроспективі чи тепер ми розглядаємо не тільки в локально-адміністративних межах сучасної Закарпатської області України, а всієї історичної Підкарпатської Русі, тобто етнічної території русинів південніше Карпат, якою вона була до кінця Першої світової війни. Тому надто обмежено і фальшиво звучить твердження антирусинів, що русини Закарпаття є всього-навсього “найзахіднішою гілкою українського етносу, а русинська мова - найзахіднішою говіркою української мови”. Дійшло до того, що навіть у русинських публікаціях трапляється, коли русинську мову називають “українською (карпаторусинською)” чи “народною українською мовою русинів”[3]... Через те думається, що якби Йосифу Сталіну в 1945-му прийшло би в голову, крім сучасного Закарпаття, “возз’єднати” і територію Східної Словаччини з Пряшевом чи Воєводину в Сербії, в Югославії - з Руським Керестуром, то знайшлися б теоретики, які “обґрунтували” би цей акт як “завершення об’єднання всіх земель в єдиній українській державі”.
Тоді, у повоєнні роки, коли СРСР своєю воєнно-політичною могутністю завершував розширення своєї власної території і почав розгортати свою гегемонію на країни Центральної Європи, московському керівництву не складало великих труднощів зігнорувати свободолюбиві прагнення маленького слов’янського народу. Москві потрібна була територія за Карпатами, а не тутешнє населення - зневажене, розчавлене імперською машиною і навіть свого імені позбавлене. За принципом: “нєт народа - нєт проблем”. Все це можна пояснити природою тоталітарного режиму. По-перше, постає питання, яка була потреба в перейменуванні підкарпатських етнічних русинів у закарпатських українців, якщо русини ні в момент їх “возз’єднання”, ні тепер не відмовляються жити в складі держави Україна як законослухняні громадяни. При цьому етнічно вони хочуть залишатися, як і їх батьки, - русинами. Наша незалежність ніяк не спроможеться повернути русинам етнонім “русин”, відібраний сталінщиною. Для націонал-патріотів така проста річ - непосяжна. Вони виставляють єдиний “аргумент”, мовляв, етнонім “русин” застарів, бо ж є модерний - “українець”. Якби вони ще могли навести хоч одну правову норму, за якою не можна, чи не рекомендується, вже не кажучи, що забороняється, називатися (самоідентифікуватися) традиційними і ніколи не застарілими (якщо ми походимо від Русі) русинами. Але ж в українському законодавстві такої норми просто немає. Невже може постраждати чи щось утратити багатомільйонне і потужне українство, якщо якийсь мільйон громадян України називатиметься русинами?
З розвалом Радянського Союзу в українському політикумі верх взяли націонал-шовіністські сили, які заходилися формувати (більше базікати) якусь віртуальну моноетнічну націю і державу (“Україна для українців”). На цьому шляху вони чимало словом і ділом зробили, аби знівелювати, під себе підігнати близький народ, що не може змиритися з сумною перспективою свого зникнення.
По-друге. Доля русинської етнічної території та її жителів завжди вирішувалася у далеких столицях метрополій (Відні, Будапешті, Празі, Москві). Та найважчого, на мою думку, удару по процесу природного етногенезу (національного становлення) русинів завдали рішення Паризької мирної конференції, які по живому розрізали, розчленували живий організм русинської природної gео і etno території і розділили її між новоутвореними після Першої світової війни центральноєвропейськими державами. Незважаючи на 14 вільсоновських пунктів і принцип “самовизначення націй”, русини, як, до речі, і українці, у себе вдома були позбавлені перспективи стати єдиним самодостатнім територіальним, етнічним, економічним, духовно-культурним, політичним, вже не кажучи, державним утворенням.
Тому, якщо нині десь у глибині русинської душі ще жевріє вуглик автономізму, то це не більше, як підсвідоме відображення втрачених ілюзій. Не забуваймо, що починаючи з кінця 1918 р. всі наступні державно-політичні режими (крім СРСР) дурили підкарпатських русинів адміністративно-територіальною автономією. Чи не гіркий історичний досвід недолугого зацентралізованого управління краєм із вищеназваних столиць (Київ - не виняток) спонукав закарпатців 1 грудня 1991 р. проголосувати за незалежність України і одночасно за придуману кравчуковими радниками “спеціальну самоврядну територію”?
Як показує історичний досвід, прагнення до власної державності притаманне не лише численним етносам, які претендують на державотворчу, титульну, панівну націю. Прагнення стати “теж великою” демонструють і менші спільноти, в тому числі і за рахунок ще менших за себе. Прикладом тому може послужити прагнення наших сусідів угорців створити “Велику Угорщину”. Причому всілякими, далеко не ангельськими шляхами: адміністративними заходами, шкільною, мовною, кадровою політикою неухильно намагалися мадяризувати своїх менших сусідів - русинів та інших слов’ян, що проживали у рамках дежави. У великій мірі їм це вже вдалося. Залишилося одне село Комлоушка, де вже тільки Службу Божу відправляють по-русинськи. Угорці як нація формувалися за рахунок асимільованих слов’ян: тих же русинів, словаків, сербів, хорватів та інших. У сусідній Словаччині кількість русинського населення, яке зазнало на собі експериментування насильницькими то зросійщенням, то українізацією, теж катастрофічно зменшується. словакізується. Чи скоро відродиться русинсько-лемківська спільнота в Польщі? Що чекає румунських русинів?
Для чого нині, на початку XXI століття, понад тридцятимільйонному (третій за кількістю в Європі) українському етносу поглинати менш як мільйонну русинську етнічну спільноту? Яка в тому потреба для спорідненого, близького, але іншого слов'янського етносу? Поправити свою демографічну ситуацію? Так для цього потрібно зовсім інше - створити нормальні умови життя народові. Він сам про себе подбає. І про свій родовід.
Чого так бояться русинів псевдонауковці та “найсвідоміші” ідеологи українства? Чому вони так не бажають на етнічній карті незалежної України бачити цей справді центральноєвропейський (географічно, історико-політично, духовно-культурно) народ? Русини з України, тобто зі своєї рідної землі, нікуди не збираються тікати. І це при тому, що не русини прийшли до України. а Україна, як держава, прийшла до них.
По-третє. Різні державні утворення - метрополії, які в різний час володіли різними частинами русинської землі, внаслідок географічного її розташування, проводили щодо неї відповідну геополітику, тобто перетворювали її у віддалену, глуху, “забуту Богом і людьми" провінцію з неминучими наслідками, що з цього випливали: хронічне відставання від розвинутих промислових і культурних центрів, відсутність економічної самодостатності, соціальна запущеність. Панівні держави перетворювали їх у сировинний придаток і ринок дешевої робочої сили, а кремлівські політики - в геостратсгічний плацдарм для здійснення військово-політичних операцій проти інших держав (1956-й - Угорщина, 1968-й - Чехо- словаччина).
Щодо русинської державності, то кожна зі столиць панівних націй по відношенню до всіх русинських земель або тільки для “своєї” частини про людське око розробляла проекти і навіть формально проголошувала територіальну автономію: Руська Крайна (1918 р., Будапешт), Підкарпатська Русь (1919 р., Прага), Карпатська Україна (1939 р., Берлін), Закарпатська Україна (1944 р., Москва-Київ), подаровані відповідно Будапештом, Прагою, Берліном, Москвою. Серед науковців-політологів немає однозначної оцінки політико-правового статусу цих утворень.
Але факт залишається фактом, що жодна з теперішніх областей України чогось подібного у своїй історії не мала. Тому серед українських політиків наявне відверте нерозуміння прагнень української частини карпатських русинів до своєї етнічної самоідентифікації, що негайно розцінюється як етнічний і навіть політичний сепаратизм і т.і. Ця хронічна й невиліковна хвороба виявилася не тільки серед українських, але й частини словацьких, угорських, румунських етнологів та етнополітиків.
По-четверте. Розмови про те, що карпатські русини нібито виношують якусь потаємну ідею, тобто замишляють на своїх історичних землях, що нині належать різним державам, сформувати якесь окреме русинське державне утворення, - видаються сміхотворними. Такі натяки надибуємо в антирусинських публікаціях[4]. Більш злісне і наклепницьке припущення придумати важко. Автори подібних звинувачень ніяк не зрозуміють, що русини, маючи гіркий історичний досвід, не про це мріють, бо добре усвідомлюють, що, як кажуть, поїзд давно пішов. Крім того, асиміляція русинів у країнах їх проживання так далеко зайшла, що повернення до початку XX ст., коли було втрачено шанс на створення власної державності, - це авантюра, не можлива навіть теоретично.
Часи змінилися. Європа і світ живуть не перекроюванням державних кордонів чи приведенням їх у відповідність з етнічним розселенням, а реальним забезпеченням національним меншинам й етнічним групам належних умов життя і розвитку - не гірших, ніж у материнських державах, своїх етнічних батьківщинах. Цю реальність розуміють ідеологи русинського руху і широка громадськість. Зате не розуміють українські горе-патріоти.
Побоювання національного сепаратизму в Україні, Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині і на Балканах позбавлене будь-якого підґрунтя. Абсурдом є і те, що ніби русини можуть порушити територіальну цілісність якоїсь країни. Вкотре повторюємо, що мета сучасного русинського руху зводиться до вимог про створення оптимальних умов для збереження, відродження і подальшого розвитку русинської етнічної спільноти у кожній з країн, де вони проживають.
По-п’яте. Інтеграційні процеси; що відбуваються на континенті, а також тенденції до європейської регіоналізації - економічної, культурної і т.д. при добрій волі керівництва держав Центрально-європейського регіону і загальноєвропейських структур обіцяють цілком можливе подолання соціально-економічної відсталості всього Карпатського ареалу, який включає, в основному, життєвий простір русинського народу. Його невідкладний господарський і соціальний розвиток можливий лише при спільних зусиллях усіх сусідніх держав, інтереси яких сходяться в Карпатському прикордонні.
Досягання спільної мети зусиллями таких міжнародних утворень, як Карпатський єврорегіон, про який багато чуємо, але реально відчутної користі не спостерігаємо, - неможливе. Його діяльність виявилася малоефективною. Тільки чудо може реалізувати геостратегічну задачу - об’єднати зусилля європейських, а може й інших міжнародних потуг для перетворення карпато-русинського краю у майбутню перлину Європи, де зможуть нарешті нормально жити його аборигени і милуватися його красотами гості.
Помріяти про таку долю русинської землі в Карпатах (Українських, Польських, Словацьких, Румунських) дозволяє хоча би те, що Україна дедалі твердіше орієнтується на європейський вибір, що вселяє надію на очищення від азіатчини в усіх проявах. Русинська земля може стати і привабливим оазисом Європи, як візитна картка демократичного заможного життя давнього і молодого народу - карпатських русинів.
Тепер, коли зроблено перший крок на зустріч довгорічним прагненням русинів (рішення Закарпатської обласної ради від 07.03.2007 р.), потрібно визначити нові головні завдання русинського національновизвольного руху. Насамперед конче потрібно подолати внутрішні непорозуміння і чвари, чим позначилися минулі роки.
В ході нинішньої адміністративної реформи, в т. ч. децентралізації управління,: можна значно більше домогтися - через місцеві органи самоврядування та виконавчої влади послідовно добиватися в нашому краї, який як прикордонний і далі залишається депресивним регіоном, розв’язання насамперед проблем соціально-економічного порядку. Русинам нині небайдуже, в чиїх руках опинилися багатства краю, хто і для чого продовжує знищувати природу - насамперед ліси - життєвий простір корінного народу, чому забруднюється довкілля, дичавіє земля.
Безробіття і бідність деградують і принижують трудівника. Як уникнути політичної дискримінації, як при нинішній виборчій системі забезпечити справедливе представництво русинів в органах влади всіх рівнів, як припинити масову еміграцію та передчасне вимирання корінного населення?
На новому етапі національно-визвольного руху русинські організації вже не зможуть обмежитися тільки культурницько-просвітницькою діяльністю. На черзі дня соціально-класова боротьба за гідне життя трудящих усіх національностей краю. Очевидно, найближчим часом русинським організаціям доведеться сформувати потужне об’єднання для участі у виборчих кампаніях та інших політичних процесах.
Нинішній етап русинського народного руху характерний тим, що в результаті неодноразових спроб, довгих пошуків і помилок, викристалізувалися головні напрями відродженської діяльності. Настала її своєрідна спеціалізація. Наприклад, стала знаменням постійна із неперевершеним знанням справи пропаганда по радіо призабутих русинських народних звичаїв і обрядів. В повну силу зі сцени та сторінок книжок зазвучала автентична народна русинська співанка. Невтомно і кваліфіковано розвивається русинське хорове мистецтво. Гідно розвивається русинська історична, лінгвістична, енциклопедична наука: складаються словники, граматики, випускаються підручники. Розширюється, не без труднощів, шкільництво, книгодрукування. Дедалі кваліфікованіше готуються і проводяться масові свята-фестивалі. Жертовно розвивається і розповсюджується русинська преса. Молодшає русинська література. Русинство утверджується з високих трибун парламенту, обласної і місцевих рад, в доповідях дослідників на наукових конференціях і “круглих столах”, на сторінках періодичних і фахових видань.
Крок за кроком, словом і ділом, поступово і неухильно об’єднаними силами русини домагаються своєї мети. Важливим результатом такої діяльності стало те, що поступово зникають всілякі непорозуміння, недовіра між русинськими організаціями. Приклад взаємної толерантності демонструють русинські духовники ~ православні і греко-католицькі священики. Є вагомі сподівання, що з часом на задній план відійдуть такі явища, як “вождізм", інспірована боротьба за лідерство. Вселяє надію той факт, що нині склався потужний тандем двох загально визнаних лідерів - керівників двох численних асоціацій. Навколо них продовжує гуртуватися широкий загал людей, готових відкинути власні амбіції і присвятити себе благородній справі - торжеству русинської ідеї.
Випробовується на міцність і теперішня організаційна структура. Однак загроза розколів, непорозумінь остаточно не зникла. Крихкість єдності може бути порушена політиканством, спробами політичних сил підпорядкувати русинський рух. Нині доводиться протистояти і зовнішнім натискам, через відсутність стійкої вертикалі “верхи-низи”, слабку основу низових осередків, в’яле залучення до руху молодого покоління, а також недостатню історико-правову обізнаність прихильників русинства. Вже не кажучи про його противників.
Р.S. Отже, поки матеріали четвертого випуску “Руснацького світа” готувалися до друку, у русинському русі сталися важливі події, котрі свідчать, що боротьба підкарпатських русинів вийшла на новий якісний етап свого розвитку сама по собі. Зникла тінь поділу на “мукачувських” і “ужгородських” русинів. Цілком толерантно порозумілися дві асоціації русинських організацій - Сойм Підкарпатських русинів і Народна Рада Русинів Закарпаття. їх лідери о. Д. Сидор і Є. Жупан в тісному контакті очолили створення Європейського Конгресу Підкарпатських Русинів (ЄКПР).
Цьому передували форуми у Сваляві (15.12.2007 р.), у Мукачеві (05.04.2008 р.). Справу довершив міжнародний (07.06.2008 р.).
На форумах були прийняті резонансні документи: Декларація Сойму Підкарпатських русинів, Декларація Форуму русинської громадськості краю і спільна Декларація обох асоціацій. Ці документи привернули увагу широкого загалу. У них виражені домагання русинського народу - його доля і сподівання.
7-го червня в Мукачеві з тріумфом пройшов Перший Європейський конгрес підкарпатських русинів (організатори НРПР і Сойм ПР), який став установчим для створення нової міжнародної асоціації - Європейського Конгресу Підкарпатських Русинів (ЄКПР).
На конгресі були прийняті важливі документи: Меморандум за підсумками обговорення “русинського питання”, Статут Європейського Конгресу Підкарпатських Русинів, а також обрані керівні органи ЄКПР. Усі документи витримані в дусі українського законодавства і норм міжнародного права.
Документи, прийняті на Першому Конгресі ЄКПР, публікуються у четвертому випуску “Руснацького світу”.
МАКАРА М.П.
[1] Поп Д. Історія Підкарпатської Руси. - Ужгород, 2005,-С. 154.
[2] * Болдижар М., Москі П. Державно-правовий статус Закарпаття (Підкарпатської Русі) в складі Чехословаччини. - Ужгород, 2007. - С.28.
[3] ® Кралипький А. Кому мила єсть отчина. - Ужгород. 1998.-С.15.
[4] Медеши Л. Руснацтво у першим плане // Руснак. - 2006. -№ 5.-С. 12-13.
РУСНАЦЬКИЙ СВІТ, науково-популярний збірник, Випуск 4, 2008, (РУСИНСЬКЕ НАУКОВО-ОСВІТНЄ ТОВАРИСТВО НАУКОВИЙ ЦЕНТР РУСИНІСТИКИ)