Ґілберт Кіт Честертон. На захист копійчаних романів

Одним з найбільш показових прикладів того, наскільки недооцінюється життя простих людей, є приклад популярної літератури, величезну масу якої ми називаємо вульгарною. Звинувачувати пригодницький жанр у літературному невігластві – все одно що звинувачувати сучасний роман у хімічному, економічному чи астрономічній невігластві; але він не є вульгарним за своєю суттю – він є справжнім осердям мільйона палаючих уявою фантазій.

У минулі століття освічений клас ігнорував вульгарну літературу. Ігнорували, а тому, власне кажучи, не зневажали її. Просте незнання і байдужість не сприяє розвитку в людині гордині. Бо ж людина не йтиме вулицею, гордовито закручуючи вуса з думкою про свою вищість над якимсь різновидом глибоководних риб. У подібних потьомках вчені мужі давнини залишили весь підводний світ популярних творів.

Однак нині ми змінили цей принцип. Ми зневажаємо вульгарні твори, проте не ігноруємо їх. У нашому дослідженні дріб'язковості ми самі ризикуємо стати дріб'язковими. Є страшний закон Цирцеї, за яким, якщо душа надто демонстративно опускається, щоб дослідити щось, вона вже ніколи не підніметься догори. Немає жодного класу вульгарних видань, про які, на мою думку, є більш безглузді перебільшення та хибні уявлення, ніж про сучасну літературу для хлопчаків. Цей клас творів старий, як світ, і, мабуть, буде завжди. Вони не більше претендують на звання хорошої літератури, ніж щоденні розмови її читачів на звання вишуканого красномовства, або ж будинки, в яких вони мешкають, на звання піднесеної архітектури. Проте люди повинні розмовляти, у них повинні бути будинки і у них повинні бути історії. Проста людська потреба в якомусь ідеальному світі, в якому вигадані герої безперешкодно відіграють свою роль, нескінченно глибша і давніша, ніж правила високого мистецтва, і набагато важливіша.  Кожен з нас у дитинстві конструював такий невидимий драмтеатр, але нашим нянькам ніколи не спадало на думку виправити композицію, ретельно порівнявши її з Бальзаком. На Сході професійний оповідач ходить від села до села з маленьким килимом; і я щиро бажаю, щоб у когось вистачило моральної мужності розстелити цей килим і сісти на нього в цирку Ладгейт. Але навряд чи всі оповіді килимаря є маленькими перлинами оригінальної художньої майстерності. Література та белетристика – це дві абсолютно різні речі. Література – це розкіш, а белетристика – необхідність. Витвір мистецтва навряд чи може бути закоротким, адже його кульмінація – це його заслуга. Історія ніколи не може бути задовгою, бо її завершення викликає лише смуток, як останні пів пенні чи останній сірник. Отже, з підвищенням художньої свідомості більш амбітні твори стають коротшими і набувають рис імпресіонізму, тоді як справжній романтичний ширвжиток все ще відрізняється об'ємністю. Не було кінця баладам про Робіна Гуда, нема кінця і томам про Діка Дедшота та Дев'ятку Месників. Ці два герої свідомо задумані безсмертними.

Але замість того, щоб заснувати все обговорення на визнанні того очевидного факту, що молодь нижчих верств завжди мала і завжди повинна мати якесь безформне та нескінченне романтичне чтиво, а потім перейти до обґрунтування його корисності, ми пускаємося в розлогі міркування про згубний вплив «копійчаних романів» на непорочні юні душі та дивуємось тому, що хлопчики на побігеньках, про яких йде мова, не читають «Егоїста» і «Будівничого Сольнеса». Так вже повелося, особливо серед суддів, що половину злочинів метрополії приписують дешевим романам. Якщо якийсь чумазий пустун тікає з яблуком, суддя прозорливо вказує, що знання дитини про те, що яблука втамовують голод, простежуються в якихось цікавих літературних дослідах. Самі юнаки, коли каються, часто з великим жалем звинувачують романи, що цілком природно для молодих людей, яким притаманний неабиякий природній гумор. Якби я підробив заповіт і зумів викликати до себе співчуття, покликаючись на романи містера Джорджа Мура, я був би дуже задоволений собою. У всякому разі, у свідомості більшості людей міцно закарбувалося, що хлопчаки-розбишаки, на відміну від усіх інших членів суспільства, знаходять свої головні мотиви поведінки в друкованих книжках.

Тепер цілком зрозуміло, що це суддівське заперечення не має нічого спільного з літературними чеснотами. Погане написання історії не злочин. Пан Голл Кейн вільно ходить вулицями і не може бути ув'язнений за бездарність. Заперечення ґрунтується на теорії, що дух більшості історій для юнацтва є злочинним і низьким, оскільки апелює до користолюбства та жорстокості. Така суддівська теорія – маячня від початку до кінця.

Наскільки я можу судити, проблема дешевої літератури, яка продається в брудних книжкових кіосках у бідних районах, зводиться ось до чого: Увесь цей нескінченний потік вульгарної підліткової літератури присвячений пригодам – хаотичним, уривчастим і нескінченним. У ній немає жодної пристрасті, бо немає жодних людських характерів. Вона вічно рухається по протореним доріжках: середньовічний лицар, дуелянт XVIII століття та сучасний ковбой зображені нашвидкуруч і позбавлене будь-яких індивідуальних рис. Таке безлике оповідання здатне викликати не більше потрясіння, ніж споглядання візерунка на турецькому килимі.

Поміж цих історій є певна кількість таких, що співчутливо розповідають про пригоди грабіжників, розбійників і піратів, які показують у гідному і романтичному світлі злодіїв і вбивць на кшталт Діка Терпіна та Клода Дюваля. Тобто вони роблять те саме, що й «Айвенго», «Роб Рой» та «Діва озера» Скотта, «Корсар» Байрона, «Могила Роб Роя» Вордсворта, «Макейр» Стівенсона, «Залізний пірат» містера Макса Пембертона та тисячі інших творів, які систематично роздаються як призи та різдвяні подарунки. Проте ніхто не думає, що захоплення Локслі з «Айвенго» змусить хлопчика стріляти з лука по оленям в Річмонд-парку; як ніхто не вважає, що необережний вступ Вордсворта до поеми про Роба Роя зробить з нього шантажиста. Ми знаємо з власного досвіду, що бурхливе життя героїв пригодницької літератури викликає захват у молодих людей не тому, що схоже на їхнє життя, а тому, що воно відмінне від нього. Ми могли б збагнути, що, чим би не керувався хлопчик на побігеньках, який зачитується «Кривавою помстою», він читає цей роман зовсім не тому, що бажає крові своїх друзів і близьких.

У таких питаннях, як і в багатьох інших, ми повністю втрачаємо орієнтири, коли говоримо про «нижчі класи», маючи на увазі людство за винятком нас самих. Ця несерйозна романтична література не є чимось особливо плебейським – вона просто людська. Благодійник ніколи не забуває про класи та професії. Він каже з помірною гордістю: «Я запросив двадцять п’ять робітників на чай». Якби він сказав: «Я запросив двадцять п’ять сертифікованих бухгалтерів на чай», усі б зрозуміли гумор такої простої класифікації. Але саме це ми зробили з цією купою дурної писани: досліджували її, наче вона це нова жахлива хвороба, хоча насправді це лиш дурне та сміливе людське серце. Звичайні люди завжди будуть сентименталістами, бо сентименталіст – це просто людина, яка має почуття й не переймається пошуком нового способу їхнього вираження. У цих популярних виданнях немає нічого по-справжньому злого. Вони виражають оптимістичні та героїчні істини, на яких будується цивілізація; адже зрозуміло, що якщо цивілізація не будується на таких істинах, то вона взагалі не будується. Очевидно, що не може бути безпечним суспільство, в якому зауваження голови Верховного суду про те, що вбивство - це неправильно, розглядається як оригінальна і гостра епіграма.

Якби автори та видавці таких чудових творів, як «Дік Дедшот», раптом вирішили зробити набіг на освічений клас, записати імена кожного, кого застали б на університетській лекції, конфіскували б наші романи та закликали нас виправити своє життя, ми були б серйозно роздратовані. Але в них на це більше прав, ніж у нас; адже вони, зі своєю дурістю, нормальні, а ми – ні. Саме сучасна література освічених, а не неосвічених, є відкрито та агресивно злочинною. Книги, що пропагують розпусту та песимізм, від яких здригнувся б будь-який порядний хлопчик на побігеньках, лежать на наших журнальних столиках. Якби найнечепурніший власник найбруднішого книжкового кіоску в Вайтчепелі посмів виставити на продаж твори, що дійсно рекомендують полігамію чи самогубство, його товар був би конфіскований поліцією. Але ці речі – наші розкоші. І з такою абсурдною лицемірністю, яка майже не має історичних прецедентів, ми засуджуємо хлопців із нетрів за аморальність, у той самий час обговорюючи з сумнівними німецькими професорами, чи взагалі мораль має сенс. У той самий час, як ми проклинаємо дешеві книжки за те, що вони буцімто підбурюють до крадіжок, ми самі розглядаємо тезу, що вся власність – крадіжка. У той самий час, як ми несправедливо звинувачуємо їх у непристойності, ми радісно читаємо філософії, які прославляють непристойність. І в той час, як ми звинувачуємо їх у підбурюванні молоді до вбивств, ми спокійно обговорюємо, чи є сенс в житті взагалі.

Але ж саме ми є хворобливими винятками, саме ми є злочинним класом. Це має бути нашою великою втіхою. Величезна маса людства, з її величезною масою невибагливих книжок і порожніх слів, ніколи не сумнівалася і не сумніватиметься в тому, що мужність – це чеснота, що вірність – благородна, що дам, які потрапили в біду, варто рятувати, а переможених ворогів – щадити. Є велика кількість культурних людей, які сумніваються в цих життєвих максимах, так само як і велика кількість людей, які вважають себе принцом Вельським; і мені казали, що обидва класи людей є цікавими співрозмовниками. Але пересічний чоловік чи хлопчик щодня записує у ці великі кричущі щоденники своєї душі, які ми називаємо «копійчаними романами», простіше і краще Євангеліє, ніж будь-який з тих райдужних етичних парадоксів, які модні люди змінюють так само часто, як і свої капелюхи. Можливо, «застрелити підступного зрадника» – не надто глибока мораль, але принаймні це краще, ніж бути підступним зрадником, що є простим резюме багатьох сучасних систем, починаючи від пана д'Аннунціо й далі.  Доти, доки руйнівний вплив світської культури не торкнеться здорової і грубої плоті «дешевого чтива», його моральні принципи будуть непохитні. Копійчане чтиво завжди просякнуте життєвим оптимізмом. Бідняки, навіть раби, що згинаються під непосильним тягарем життя, бували легковажними, божевільними, жорстокими, але ніколи не втрачали надії. Це класовий привілей, як сигари. Їхня рушійна література завжди буде літературою «крові та грому», такою ж простою, як грім небесний і кров людська.