Ґійом Фай: Атомна бомба французької нової правиці. Частина I

Ґійом Фай – дуже не проста особистість (доктор політичних наук, філософ, есеїст, журналіст, політичний теоретик, письменник та одночасно провокативний розбишака-жартівник), й подекуди на перший погляд незрозуміла та суперечлива, яскрава і провокативна, навіть геніальна, й тому варта уваги попри свої геополітичні марення та помилки.

Фай не був ані консерватором, ані реакціонером, не був прихильником інтегрального традиціоналізму та їх головних метрів Еволи й Ґенона, хоча першого цінував і вважав цікавим: «Еволу вважаю надзвичайно цікавим, але, на противагу до більшості його читачів, найбільше мене захоплюють його аналіз "Повстання проти сучасного світу", його політичні та соціологічні тексти, наприклад "Верхи на тигрі". Але щоб зрозуміти його езотеричні твори, для цього я особисто, на мою думку, не достатньо інтелігентний»[1], а про другого відзивався максимально негативно і вважав, що той писав якусь езотеричну дурню; також він був проти політизування язичництва та не виявляв інтересу до відродження старих культів.

 Він утілював інтелектуальний та полемічний напрямок, приклад практичного ніцшеанства, який не бачить жодного інтересу в існуванні у світі, окрім як для його дослідження, і не бачить жодного інтересу в його дослідженні, окрім як для того, щоби цей світ змінювати. Нудного консерваторства, поклоніння минулому досвіду, самовдоволеної ерудиції, страху змін, пошуку особистої популярності, моралізаторствам суворого активіста тощо ніколи не було місця в цьому ракетному духу.

Фай виступав за збереження самобутності (біологічної та культурної) європейських народів, і не боявся як Лярош (тобто Ален де Бенуа) звинувачень у расизмі, не було в нього «о боже да ви що, я не расист» (збереження репутації чистого інтелектуала це не про нього) й відкрито виступав проти філометисації, адже це на його думку засіб етноциду, знищення нашого гермену, тобто біологічних коренів європейських народів та цивілізації, ядро їх етнічної основи, на якому тримається все.

Й на вдміну від більшості інтелектуалів, які вороже ставилися до науки й техніки та сучасності, Ґійом ніколи не був технофобом, а з самого початку стояв на футуристичних, гіперсучасних позиціях. Для нього наука й техніка – засіб волі до мутності фаустівської душі, який розвивається для збільшення можливостей для дії та панування. Він вважає їх нейтральними, тобто вони не можуть бути носіями якоїсь ідеології; остання може лише взяти їх на своє озброєння, позаяк це зброя, засіб, і вона не може бути шкідливою сама по собі; вони шкідливі коли слугують логіці ринку, ідеології загального «добробуту» меркантилістського суспільства. Наука й техніка – елемент європейських традицій, який з’явився зі школою Піфагора, а не є протилежністю Традиції. «Наука й техніка не "сучасні", і не "матеріалістичні" за своєю суттю, вони одночасно традиційні й футуристичні».

***

Життя своє Фай проживав по-діонісійські, дуже яскраво, воно було сповненим політичних провокацій, міцного алкоголю, сексу, палких ідей, навіть часто-густо доведених до надмірності; як чудово написав італієць Альфонсо Пісітеллі перефразовуючи стару приказку, що його життя було сповнене «сексу, наркотиків і нової правиці»; а Костянтин фон Гофмейстер про самого нього згадав ось так: «Ґійом Фай не був ані ангелом, ані святим. Він був запеклим пияком і курцем, активним учасником порнофільмів і бабієм. Він був французьким поетом-символістом у дусі Рембо та Поля Верлена. Він був буквально одержимий буйним і несамовитим духом французьких символістів, завжди відкриваючи нові істини, формулюючи фундаментальні аксіоми й роблячи прогнози, які, як сподіваються всі справжні європейці, одного разу збудуться. Підпалюючи свічку з обох кінців, як колишні абсентеїсти, майже галюцинаційні видіння Фая мають таку ж елегантність і красу, як і апокаліптичні пророцтва Шарля Бодлера, але в той час, як останні однаково песимістичні щодо краху сучасності, перший беззаперечно сповнений оптимістичної радості від майбутнього подолання. Фай приймає епоху шаленого прогресу і вважає, що створення химер у лабораторіях було б чудовим дійством, на яке можна було б подивитися».

Певна річ, що такий спосіб життя на повну катушку з часом дав про себе знати, він захворів на рак, який і відібрав його життя. Але, попри свою хворобу, він не припиняв політичної боротьби, продовжував будувати плани з тим же запальним фаустівським духом, який пробудився ще в юності й супроводжував його і в найенергійніші гресистські роки, і до останньої хвилини життя.

Через конфлікт Фая з Бенуа та недооцінювання його завзятої праці, він порвав з ҐРЕСЕ, і на деякий час відійшов від політичної активності, йому приходилося заробляти на хліб працювавши на радіо, писати сценарії, а також навіть певний час працювати касиром в супермаркеті.

Нульова політкоректість

Ґійом Фай не боявся цензури, політкоректність викликала в нього лише сміх, як і обережність у висловлюваннях та боязнь за свою репутацію деяких представників «нової правиці», адже він культивував пристрасть до зламу незграбної цензури й політкоректності: «Хочу додати, що це нормально, коли наші ідеї потрапляють в конфлікт з цензурою. Цензура була завжди, всюди та в найрізноманітніших формах. Важливо вміти її обходити й не потрапляти при цьому у розставлені пастки. Одночасно треба бути мужнім, існують речі, які треба говорити чітко і ясно. Не можна робити так, як французькі «нові праві» навколо Алена де Бенуа, які зі страху, що паризька інтелігенція їх бойкотуватиме, переймають погляди та ідеї крайніх лівих, тобто, наприклад, комунітаризм, підтримка імміграції та багатокультурного суспільства тощо».[2]

Ще аж в одній зі своїх перших праць, яку в середовищі нової правиці навіть ті, хто ненавидить Фая згадують з повагаю, – «Система вбивства народів» 1981 року – він вже тоді відкрито й сміливо заявляв, що глобалізація відкриває скриньку Пандори всіх зол, а в «Нових ідеологічних викликах» виступав проти багаторасового суспільства, й говорив, що саме воно породжує расизм й міжетнічні конфлікти та ненависть, тому справжніми расистами є саме антирасисти та прихильники створення плавильного котла багаторасового суспільства, і в «Колонізації Європи» (за яку отримав штраф у розмірі 50 тисяч французьких франків!) він повторює своє категоричне «ні» етнічному заміщенню Європи та створенню в Європі густо ісламізованих районів. Ось що він сам розповів про судовий процес через цю його книгу в інтерв’ю:

«Це дуже цікава справа. Цей процес свідчить, що в Європі більше немає позитивного права, що ми повертаємося до права, яке можна було б схарактеризувати як інквізиторське або суб’єктивне: судять не за вчинки, а за погляди.

  Цей процес був спричинений опублікуванням моєї книги «Колонізація Європи». Чиновників шокувало те, що я імміграцію називаю колонізацією. У цій книзі немає ніякого розпалювання расової ненависті, ми просто мусимо захищатися, тому що на нас нападають.

  Коли з’явилася книга, мене цитували перед Каді. Метою процесу є фінансово зруйнувати мого видавця за допомогою надзвичайно великого штрафу, нагнати на мене страху й завадити мені писати далі. Головний обвинувач закидає мені розпалювання расової ненависті, 178 сторінок з 300 підпадають під це обвинувачення. Мій адвокат заперечив, що з юридичної точки зору необхідна наявність дії, тобто фактичного складу злочину: я краду, якщо я в когось щось дійсно забираю; я розпалюю расову ненависть, якщо я закликаю моїх читачів взяти в руки ножа, вийти на вулицю та вбивати всіх іммігрантів, які їм зустрічаються. Відповідь судді на це заперечення: «Вся справа в загальній атмосфері, яка огортає читача під час читання цієї книги, по ній можна чітко відчути, що Ви ненавидите». І це було сказано в залі суду перед 200 слухачами. Вона продовжила: «Зрештою, вже у вступному слові є скандальне речення». Це речення сказав Олександр Солженіцин в інтерв’ю одній газеті. Мій адвокат пізніше висловив припущення, що ця суддя, мабуть навіть не знала, хто такий Олександр Солженіцин, а якщо навіть так, то не знала, чи він заборонений, чи ні. Це речення звучить так: «Якщо перо не гостре як кинджал, то воно ні до чого не годиться». За допомогою цієї цитати я хотів висловити думку, що якщо в книзі речі не називаються своїми іменами, то вона нічого не варта. Вона знову за своє: «Ви ж бачите, коли Ви цитуєте інших авторів, то тут же з’являється кинджал, це доводить Ваше потенційне насильство. Іншими словами, Ви нашіптуєте своїм читачам, щоб вони вбивали людей!».

  Я мав, щоправда, двох свідків захисту: африканця та араба. Тоді суддя заявила, що я справді дію по-диявольськи. Свідки сказали, що те, що я подаю у своїй книзі, не змальовує навіть половини істинної ситуації. Отже, моєму видавцеві й мені було присуджено штраф у розмірі 50 тис. французьких франків, проти вироку я подав касаційну скаргу і, якщо буде необхідно, подаватиму скаргу у французький касаційний суд. Що б не сталося, я не платитиму та не припинятиму свою роботу».

  А у своїй одній з основних праць «На порозі війни», – написаній після подій 11 вересня – він оголошує, певна річ зі свідомим перебільшенням(?) про настання гоббсівського періоду війни всіх проти всіх, масового міжетнічного конфлікту в Європі, тобто громадянської расової війни й т.д.

21 сторіччя він називав сторіччям штормів і катастроф, та пророкував конвергенцію катастроф, яка посіє світовий хаос та знищить сучасний світовий порядок породивши  нову археофутуристичну епоху й нове середньовіччя.

Трикстер-провокатор

Також Фай був майстром провокації та жартів, як от до прикладу, щоб довести жалюгідність сучасного мистецтва й митців, яких цікавить лише власна «прогресивність» й у своїй «творчості» вони лише знову й знову повторюються, а їхні мазки пальцями вважаються шедеврами, як ті графіті, створені розумово відсталими дітьми, також вважали «шедевром. для Echo des Savanes, Фай розписав перед судовим клерком кілька полотен мазками, які смутно нагадують фалоси, витративши по хвилині на кожну картину... Потім їх продали захопленим зіркам шоу-бізнесу в престижній галереї на Rue de Seine.[3]

Але от часто-густо він перегинав палку, але його витівки були цікаві, як от наприклад одного разу він написав, що ми повинні припинити звинувачувати євреїв у всіх бідах світу й покласти край запереченню Голокосту…. А ще він написав цілу книгу про таке от, чим сам собі виніс вирок, адже ніхто не второпав й усі від нього відвернулися, навіть найближчі товариші як от П’єр Віаль…. Що тут говорити, коли одна людина викликала одночасно звинувачення і в антисіонізмі, й у філосемітизмі?; насправді ж йому було не властиве ані перше, ані останнє.

Ще через кілька місяців після смерті Гійома (помер він надвечір 6 березня 2019 року від раку в 16-му окрузі Парижа) такий собі Патріс Саж, який також був членом ҐРЕСЕ на початку 1980-х років, перш ніж повернутися до християнства, опублікував статтю в традиціоналістському католицькому журналі Le Sel de la terre під назвою «La mort chrétienne de Guillaume Faye» (Християнська смерть Ґійома Фая). Згідно з цією сумнівною статтею, Фай, будучи важко хворим, побажав зустрітися зі священиком наприкінці 2018 року, потім буцім прийняв таїнство покаяння в січні 2019 року, а за вісім днів до смерті отримав миропомазання. Але це дуже смішно, можливо таке й могло бути, але суто як останній жарт, позаяк Філіпа Байє говорить[4], що це дуже неймовірна заява, яку він порівнює з несподіваною спробою відновлення католицької правиці.

***

Ґійом Фай дуже цікава й неоднозначна персона, як і його ідеї, тому, щоб краще зрозуміти його інтелектуальну еволюцію, треба мати добре уявлення про французьку нову правицю, ҐРЕСЕ та його учать там. Тому в наступних частинах перед тим як детально розкрити біографію Фая, розповім детальніше про нову правицю, ҐРЕСЕ й клуб орлож й т.д.

Примітки

[1] Бесіда з Ґійомом Файом записана під час літньої Синерґон-академії

[2] Інтерв’ю академії синерґон.

[3] L'Archéofuturisme, Paris, L'Æncre, 1998.

[4] Philippe Baillet, Pour l'honneur d'un camarade : Guillaume Faye (1949-2019), par-delà censure et récupération, Budapest, Le Tocsin blanc, 2020.

Античний