FABUNUS. Розділ 5

Старійшини пішли планувати як відбивати атаку. Натовп стояв в нерішучості. Коти щойно заснували тут новий дім, як вже знову треба збирати речі та вирушати кудись. А куди? Тут хоч була їх земля, їх країна, а там що? Гори та пустелі, невідомість. А якщо їх наздоженуть в шляху? Що тоді?

Натовп почав гомоніти, все гучніше та гучніше було чутно незадоволених і це розповзалось як чума. Вони залишились без відповідей. Без майбутнього.

Мявроза стояв та дивився. Дивився на котів, на наростаючу бійку. На те, що йому довірили. Цілий народ. Вірніше, та його частка, яка залишилась вільною. І тепер він повинен її повести вперед. Він, звичайний кіт, який до війни був звичайним скарбником, потім став посередником, між старійшинами та селом. Бігав, вирішував дрібні проблеми, вислуховував скарги та побажання робочих. І тепер майбутній новий та єдиний старійшина. Це забагато для звичайного клерка.

Гучний різкий крик повернув Мявроза до реальності. Від щільного натовпу біля будинку старійшини не залишилось і сліду. Всі розійшлись як можна далі від центру площі. На ній залишились кілька сторожових, які скрутили якогось кота та тримали його. Біля нього валявся ніж. Закривавлений ніж. Мявроза не зрозумів звідки кров і чому сторожі тримали селянина, поки не розгледів між ними ще когось. То було тіло в калюжі крові. Вбивство. Сталося вбивство. Коти почали панікувати та зайнялася бійка. І ніхто їх не зупинив. Нема кому. Старійшини пішли, залишивши його, Мяврозу. А він не був головним. Не був, та доведеться стати.

Кіт поправив свої окуляри, набрався рішучості та промовив до натовпу:

Любі друзі, зараз складні часи. Я все розумію. Відчай, страх. Я все це розділяю разом з вами. Але ми повинні піти далі. Повинні зараз піти і знов збирати свої речі на довгу подорож. Я також не обирав такого життя. Ніхто з нас, але ми повинні. Заради тих хто загинув за нас. Хто ще захистить і допоможе. Тому, коти Єдиного села, йдіть та готуйтесь до переїзду. Детальніші накази поступлять пізніше.

-       Чого ми маєм тебе слухати, брудна облізла кицька?! – вбивця намагався вирватись.

-       Тому що Старійшини назначили мене наступником їх влади. Не я вирвався на це місце, ви самі все чули. А цього, - Мявроза кинув погляд на затриманого, - цього в яму. Нема серед нас місця насиллю та вбивствам.

_ _ _ _ _ _ _ _ _

Я сидів та дивився в ліс. Вітерець колихав листя на деревах, навіюючи спокій. Спокій якого мене не вистачає. Кілька листочків зірвались з гілки та полетіли в мій бік, майже досягнувши землі, вони зупинились, повисли та почали складати вже відому мені мордочку.

-       Ну як ти? Зробив свій вибір у цій дуууууже цікавій ситуації? – Чешир тепер не був зеленими листочками, а цілком нахабною мордою.

-       Я за…залишусь.

-       Що, що? Мої вушка вже не такі молоді, як може здатись. Кажи гучніше.

-       Я залишусь та спробую проникнути до лав карткового майстра, хто б він не був, - тяжко видихнув я останні звуки.

-       Ой лишенько, ой які гарні новини для моїх старих вушок, - Чешир радісно облетів навколо мене, застрибнувши на плече та почав муркотіти.

-       Але ти зможеш мені допомогти повернутись додому?

-       Повернути тебе, направити, дати нову долю. Все це настільки схожі слова, якщо подумати, що я навіть не знаю які обрати. Обрати мені чи тобі?

-       Ти ніколи мені не відповіси прямо?

-       А ти починаєш розуміти, а то я вже було втратив надію, - Чешир зівнув та звернувся калачиком.

-       Ха. Ну звісно. – я почухав вже сплячого кота за вушком та продовжив дивитись в ліс.

_ _ _ _ _ _ _ _ _

-       Я… не піду.

-       Шо ти там промявкнул, сину? – Сказав батько, котрий розізлився від слів свого сина.

-       Я кажу, що залишусь та допоможу іншим в цій битві, - молодий кіт підійшов до батька, взяв його руку та встав на одне коліно, - прошу, батьку, відпустіть мене. У вас моя маленька сестричка, її треба захистити або я ніколи собі не смогу пробачити, якщо щось станеться. Будь ласка.

Коти були в своїй хатинці. Навколо були розкидані мішечки з речима, щось ще не встигли скласти. Мати сім’ї пішла з маленькою донькою побігати за пташками, щоб “Чоловіки могли поговорити”.

- Але ж…

- Так, я помру, я це розумію, але вона, - кіт-син подивився на картину їх сім'ї, де вусаті були в повному складі. Мати, батько, син та маленьке кошеня, яке ще навіть не відкрило очі, але вже посміхалось чарівнику-майстру, що малював цю картину. Маленька Мурка заслуговувала на захист, на захист від тої небезпеки яку породив цей світлий, здавалось б, світ, - вона повинна жити.

- Добре…добре, синку, встань, - батько-кіт підняв сина та подивився на нього у світлі сонця, яке вже не здавалось таким яскравим, як раніше, - який ти вже великий кіт, йди до мене.

Батько з сином обійнялися. Вони вклали всю силу своїх лапок та всю свою любов у ці останні обійми, а по жорстким товстим вусам кота-батька лились сльози. Сльози, які він сину не покаже.

_ _ _ _ _ _ _ _ _

- Все йде собаці під хвіст!

П'ятеро Старійшин були у себе в шатрі самі та вже не стримувались на мявкання. Вже пролунало стільки нецензурних слів та шипіння, що не кожний собачий кудлатий виродок зміг б повторити.

- Ми промявкали цю війну! А я давно вам це казав, а ви не слухали. Довірились тому голому Чеширу як тоді, так і зараз. Нічого вас ваші дев'ять життів не навчили. – вимовив бордовий старійшина

Старійшини розмахували лапами та своїми балахонами під час сварки, запиваючи це м'ятною настійкою. Тепер вони могли не робити статусний вигляд, а побути просто сварливими котами. В останній раз.

- Але ти забув, що саме Чешир привів нас сюди, що він врятував твою дупу з під залізного чобота ката, тому не вимявкуй тут, - старійшина в срібній мантії знов поглажував свої вусики.

- А ще він привів нам людину. Людину! Найтупіших створінь у цьому світі. Згадайте хоч Королеву. Ну повна дурепа. Повнісінька, а щось там керує, страчує. Мяв, де ми живемо… Тепер від рук людини залежить наша доля. Налийте мені ще, я вас благаю, не витримую. – казав кіт у зеленій мантії

Старійшини випили ще по бокалу м'яти, закусили цю справу травинкою, та продовжили.

- Але ми самі не можемо це зробити, тому потрібна його допомога. Наша магія просто ніщо проти карткового майстра і вивчити нам не під силу його брудні трюки. Тому треба хтось зі сторони. – Казав синій старійшина собі під ніс

- Я це розумію, але, але. Налийте ще…

- Будьмо. ­­­ - сказав кіт , скинувши свою жовту мантію

Гучне мявкотіння лунало в селі ще до опівночі. Хоч Старійшини й не думали, що їх чують, але всі знали хто так лається.

_ _ _ _ _ _ _ _ _

- Капітане, наш розвідник прибув до табору!

Картка, яку назвали капітаном, сиділа в військовому штабі в таборі карток Майстра перед купую мап місцевості. Серед інших його виділяли тільки погони, намальовані олівцем по верхніх кутах.

- А ну, веди його сюди в штаб.

В штаб, який знаходився в найбільшому наметі табору, завели брудну картку. Вона була пом'ята, скомкана та нижній кут був відірваний. Одразу видно, з польового завдання прийшов.

- Капітане, дозвольте доповісти. Я був біля селища котів і бачив, що там коїться.

- Ну?

- Коти збирають речі. Вони, певно, дізналися про нас та вирішили тікати. Вибачте, що не наздогнали того недобитка з кишками назовні.

- Трясця, ви навіть не можете наздогнати напівмертву кішку! Ні на що не здатні. Геть з моїх очей. І приведи себе до ладу, скоро виступаємо.

Капітан встав зі свого столу та пішов на вулицю. Доведеться виступати зараз, поки коти не драпанули. Наказ був зрозумілий, взяти котів якнайбільше живими. Треба раби на плантаціях. Звісно, когось заріжуть заради забави, над кимось познущаються, але все ж. Треба вирушати.

Капітан окинув оком своє військо. Кілька тисяч натренованих сильних бойових карток. Рішучих перед скорою перемогою. Це останній бій. Більше не залишилось котів поза владою Його Могутності Карткового Майстра. Це буде кінець війни на цьому фронті. До перемоги!

- Солдати! Піднімаємо зброю, вирушаємо у бій!

_ _ _ _ _ _ _ _ _

 Я чув все. Крики бою, крики болю. Благання про пощаду та хруст кісток миттю пізніше. Я відчував дим та чув як горить бамбук. Ззовні було пекло. І це пекло наближалося до мене.

Коти мене зв'язали та посадили в якийсь будиночок, чекати свого часу. Часу, коли військо ворога дійде до мене. Сподіваюсь не вб'ють. Сподіваюсь виживу. Цей план дуже ризикований.

Бій все наближався. Свист мечей та падіння мертвих тіл були вже поряд. Зараз все вирішиться. Ще трохи. І нащо я погодився, який бовдур йде на таке самогубство? Чим я тільки думав? Двері вилетіли з петель та в світлі пекельного полум'я позаду я побачив солдатів. Знову картки, але якісь інші. Не можу зрозуміти в чому саме інші.

- О, людина, рідкий сьогодні екземпляр? Що ти тут робиш, недоумок?

- Та ти не бачиш, в нього кляп в роті, йолоп? Як він тобі відповість? – один з солдатів підійшов до мене та вийняв ганчірку в мене з рота, - Відповідай на питання, сучий потрох.

- Я…Я… вибачте, не вбивайте! Я… - я мав казати завчений текст, але серце вискакувало з грудей настільки, що перекрило горло, з якого я мав видавати хоч якійсь звуки, щоб вижити.

- Кажи, а не тут тебе й прихлопнемо, - в ту ж мить до мене приставили клинок. Холодний, гострий. Дуже гострий. І надто близько.

- Не поспішай. Ти ж пам'ятаєш наказ щодо людинок? Так яким чином ти тут опинився?

- Я…Мене схопили коти. Я не зміг втекти. Казали що пустять мене на шкіру і будуть точити об мене кігті. Я чесно нічого не знаю. Благаю, врятуйте! – тяжко було хоча б щось казати з мечем біля горла.

- Гм. Ну добре. П'ятірко, Трійко, віднесіть цей шмат лайна до капітана. Він вирішить що з ним робити.

- Так точно.

В наступну мить мені прилетіло чоботом по голові та я знепритомнів

Яма. Вона була глибокою, з отвором нагорі, через який здавалося, що світ зовні зовсім не відчував страждань, що відбуваються внизу. Стіни були покриті слизькою глиною, а на дні лежали голі тіла, змучені холодом і відчаєм. Тільки нещасні крики заповнювали цю темряву, а сліпець у кутку безперервно повторював молитви, намагаючись зберегти розум у цьому жахітті. Люди, яких кидали в яму, стикалися з жорстокими умовами. Вони стояли, притискаючись одне до одного, намагаючись зберегти тепло, але жоден із них не міг уникнути крижаних обливів. Кожна порція води, що падала зверху, викликала крики та стогін. Вони знають, що це частина їх покарання - нагадування про безпорадність перед силою Карткового Майстра. Облив водою. Тільки обсохли , а може ще й не встигли обсохнути і знову облив. І так протягом всього дня. Конкретного часу для цього не було, так солдати грались з нами. Кожен день витягували з ями по 10 людей. Ці обливи і приниження багатьох руйнували зсередини і вони самі лізли по тонкій мотузці. Відповідали на всі питання карток і присягались на служіння та покірність. Картковий майстер не зупинився на картковій армії, він збирав і людей, чи знали про це коти, коли відправляли мене сюди? Далі цих людей кудись вели, на якісь випробовування. І більше нікого з них я не бачив. Я поповз по мотузці на третій день. Мене опитали, як і всіх, я розповів те саме, що й в ту ніч. Провели мене і інших 9 людей до цієї кімнати очікування де нас одягнули і де ми провели всю ніч. Ну і далі ти все знаєш, Чешир , бо вночі ти вже увійшов в мою голову.

Цікаві в тебе були дні. Ну але зрадій, тепер я з тобою і не дам зійти з розуму від самотності.

Хоч я і не бачу цього кота, але відчуваю, що в нього як і завжди посмішка на всю морду.

Зрадіти? Та ти напевно жартуєш. Ти як набридливий комар, який завжди пищить біля вуха не даючи спокою. Голова болить від того відчуття, наче це не ти мені в голову заліз, а в мене шиза розігралась від трьох днів в тій ямі.

Ох, не переймайся ти так, скоро до цього звикнеш…напевно. Я тут, аби тобі допомогти в змаганнях, котрі на тебе чекають. Хоча ти й можеш вважати мене своїм непрошеним гостем, я тобі точно потрібен.

Що взагалі за змагання? Ти дізнався щось по те, що буде, поки я в ямі сидів?

Дізнався. І ти вже скоро дізнаєшся.

Після слів Чешира до кімнати зайшли карткові солдати. Мене і ще 9 людей провели до великої будівлі з чистого білого мармуру, з великими колонами. Ця будівля всім своїм видом нагадувала якийсь грецький храм, але як Чешир би сказав, не шукай істину в зовнішньому вигляді. Якось так напевно. Мені здається я починаю все краще розуміти цього котяру. Всередині “храму” була ігрова зала схожа на казино. Вмить мені стало погано від спогадів з минулого.

Солдати сказали поділитись на 2 групи по 5 людей і вказали на два ігрових стола. Нас дуже сильно торопили з прийняттям рішення, тому всі вмить розбіглись по ігровим столам. По 4 людини за один і за другий.

- Обирай куди ти хочеш першим. А я піду за той стіл, що залишиться. Хочу щоб за мене все вирішила доля.

Зі мною заговорив хлопець мого віку, може трохи навіть молодший, який так само як і я не спішив обирати

- Добре. – відповів йому я

- ДАВАЙТЕ ШВИДШЕ І БЕЗ РОЗМОВ. – Солдати втрачали терпіння. Треба обирати.

Добренько, що ми маємо, Чешире. Я розглядав два гобелена. Котрі висіли над ігровими столами. На першому написано “Дурень”, а на другому “Покер”

Так значить вибір стоїть між картковими іграми. Схоже на те, що я нарешті можу показати свої навички в цьому світі.