FABUNUS

Я підійшов до старих дерев'яних дверей, рука торкнулася прохолодної поверхні і я подивився на мишу.

- Чого дивишся? Обрав цю? Ну то входь вже. – Пропищала миша

Витримавши мить нерішучості, я натиснув. Двері відчинилися зі скрипом, я вдихнув запах вологого лісу, переді мною постала стежка, що вела крізь густий ліс. Повітря було насичене запахом котячої м’яти, а навколо чулося м’яке шелестіння листя. Я пройшов кілька кроків, поки не побачив маленькі хатинки, збудовані з дерева та обвиті виноградними лозами. Раптом з однієї хатинки, наче відчувши мене вибіг кіт і став на задні лапи як людина. Ну, цим мене не здивуєш, Чешир взагалі в повітрі літав...Цей кіт був у маленькій жилетці, а на носі — крихітні окуляри. Кіт уважно подивився на мене й промовив:

- О, ну нарешті прийшов! Пан Чешир попереджав, що хтось знайде дорогу сюди

Я розгублено зупинився

- Вибачте, а що це за місце? Де я? - запитав я, ще не відійшовши від того наскільки швидко локація з печери де мене ледь не зжерли мої ж думки, змінилась на цей тихий ліс.

- Ну як де? Пан Чешир не казав? – Тепер розгубленим здавався цей кіт. – В селищі котів. Це місце, на землях Герцогині , котре сховане бар’єром лісу від поглядів інших, місце де вільні коти, котрі не підкорилися картковому майстру живуть помстою. - відповів кіт, тепер вже серйозніше. Він зняв окуляри і протер їх, немовби намагаючись роздивитися мене краще. - І я сподіваюсь, що Ви саме той гість, якого ми чекали, - кіт вперся в мене поглядом, чекаючи на реакцію і, майже непомітно поворушив вушком, після чого мене повільно оточили коти в броні та списами. Що, знов?

- Я не шпигун, якщо ви про це. Чешир сам мене врятував… напевно. – дідько, цього всього точно в книзі не було, все змінилось з часів того як тут була Аліса? Стривайте, а хіба це не її світ, де вона робила що хотіла як уві сні? Може я так також можу? Я витягнув руку вперед до котів в броні. – Опустіть зброю!

Коти опустили зброю. Спрацювало? Подумав я. Але за мить вони її підняли знову і ледь не валялись на підлозі від сміху.

- Він точно не шпигун. – сказав хтось з натовпу ледь стримаючи нявкання.

- Добре, досить. Опустити зброю. - Кіт ще декілька секунд вивчав мене, після чого надів окуляри, повернувся та пішов, лапкою даючи знак, щоб я слідкував за ним.

-       І не бійтесь так, від вас просто тхне страхом, містер…

-       Морган.

-       Містер Морган… яке чудернацьке ім’я. В нас дітлахи можуть прийняти вас за трусливу мишу і наскочити на вас зненацька. З’їсти не з’їдять, але обличчя пошкрябати можуть, - кіт в окулярах показав на групу дітлахів, що бавилися з м’ячем, коли ми проходили поряд, вони почали принюхуватися до повітря, потім, коли бачили мене, в їх очах з’являвся подив. Один навіть підбіг та ткнув в мене своєю маленькою лапкою.

-       Йорке, це не миша, - мій супровідник звернувся до кошеняти, - а якби і вона, ми вже не полюємо на них.

-       Ну дядьку…

-       Не можна. Йди грайся, поки перерва. Скоро до роботи.

-       Гаразд…Кошеня сумно пішло до своїх друзів. Але щойно перед ним пролетів м’яч, він тот час перемінився та кинувся за здобиччю.

-       Робота? У вас діти працюють? – поцікавився я, щоб не йти в мовчанні.

-       А як же? Зараз війна, а нас мало. Тому вимушені йти на такі кроки. Зазвичай кошенята не виконують тяжку роботу. Вони збирають гілля, ягідки та гриби. Ще допомагають на полях м’яти. Але недовго, бо впадають в транс.

-       В транс?

-       Потім дізнаєшся, якщо старійшини не виженуть тебе з села.

Ми йшли крізь село, напевно по головній вулиці. Домівки котів були не як в мультиках подібного плану. Кругленьки та з вушками. Ні. Вони були всі неправильної форми, викладенні з величезного листя та скріпленого щось схожого на бамбук. Навколо вирувало життя. Звичайне життя. Ну якщо не зважати на те, що то були коти. Крізь були розкидані лавочки, прилавки з бакалєїю та навіть щось схоже на бар запримітив, звідки йшов стійкий запах м’яти. Цікаво.

-       Старійшини? Я думав що Чешир тут головний.

-       Куди там. Він був просто любимчиком герцогині і жив собі у палаці. До нас він майже ніякого відношення не мав, окрім довгих вус і того що голим ходить. У всіх котячих поселеннях є свій старійшина, який визначає наш, котячий шлях. А зараз їх тут декілька, тому що тут коти з 5 чи 6 селищ, які змогли втекти від узурпатора. Але через це постійні чвари, хто головний та більш правий, - кіт зупинився, зняв окуляри та знов протер. Повернувся до мене, - небагато в нас шансів, якщо чесно.

Він тяжко видихнув та ми знов пішли. Тепер вже в тиші.

Кіт мене привів до будиночку, який виглядав закинутим, на відміну від інших. Замість садочка була просто пожухла трава. А сам будиночок виглядав якимось сірим.

-       Вибачте за незручності. Не встигли привести до ладу. Але все одно, пропоную вам відпочити, бо виглядаєте дуже… стомленим, - кіт знов зняв окуляри та окинув мене оком. Я і сам подивився на себе, бо до того якось нагоди не випадало. Я був весь брудний, в якійсь багнюці, а те що колись було одягом, тепер походило на сир зі світу тканин, скільки ж тут було дірок та рвання, - я розпоряджусь щоб вам підготували ванну, але з одягом буде тяжкувато. Я передам кравцю, щоб він зшив на вас одяг, бо для людей в нас нічого нема. А зараз пропоную вам відпочити.

Він хильнув носиком у бік дверей сірого будиночку.

-       Дякую вам.

-       Та не варто, - кіт знов протирав окуляри, - якщо щось буде потрібно, кличте на Мяврозу. Це я. А поки що чекайте, доки вас покличуть.

Я ще раз віддякував кота та зайшов всередину. Нарешті час покою. Як я втомився. Так… Через мить я впав на місцеве ліжко та заснув глибоким сном.

Мене розбудив легкий стукіт у двері. Я важко підвівся, протираючи очі, цікаво наскільки довго я спав? Я подивився на годинник на стіні так, наче я пам’ятаю коли. Підійшовши до дверей я почув, як знайомий голос промуркотів:

- Містере Моргане, ви вже прокинулися? Дозвольте увійти.

Я повільно відкрив двері. Переді мною стояв Мявроз, знову у своїй жилетці, щоправда, іншого кольору, та окулярах. Цього разу він тримав в лапах якийсь згорток.

- Ваш новий одяг, - сказав він, простягаючи мені його. - Наш кравець намагався створити щось зручне для вас, хоча це було трохи складно. Все ж, не щодня в нас гостять люди.

Я взяв згорток і подякував йому.

- Приймете ванну і перевдягнетесь. Звісно, потребувався час, щоб її знайти – після цих слів двоє котів, котрі ще вчора наставляли на мене піки – принесли ванну. – я почекаю на вас за дверима.

- Дякую, я не змушу вас чекати довго. – Я звісно сказав так просто з ввічливості, але коли всі вийшли і я сів в ванну, то зрозумів, що…ВОДА ХОЛОДНА. Так що сильно й не посидиш. Обмивши всі свої життєво важливі органи, я вийшов з ванни і одягнувся.

Одяг був простим, але чистим і на диво зручним. Як тільки я перевдягнувся, то покликав Мявроза, той в уважно оглянув мене.

- Непогано виглядаєте майже як справжній мешканець нашого селища, залишилось тільки вуха і хвіст відростити,  пожартував він, хитро всміхаючись. Ну-с, пройдіться трохи , а потім вас знайдуть і покличуть, підемо до старійшин.  Вони хочуть дізнатися, хто ви і чому тут опинилися.

- І що мені казати? - запитав я, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається.

- Розкажете правду, - відповів Мявроз,  якщо ви дійсно хочете допомоги. Ви сюди ж за цим прийшли? Чешир не приведе до нас тих, кому не можна довіряти, але це не означає, що ми сліпо віримо. Після всього, що сталося, обережність наш союзник.

- Розумію, - сказав я, хоча однак досі не розумів, що маю казати.

Мявроз кивнув, і ми вирушили з будиночка. Ми з Мяврозом гуляли вузькими вуличками селища. Схоже, що він вирішив показати мені більше, перш ніж я зустріну старійшин. Коти продовжували свою роботу, немов не помічаючи мене, але я бачив, як вони періодично кидали погляди в мій бік. Навколо панувала атмосфера настороженості, змішаної з тихою рішучістю.

Було видно, як коти зайняті своїми справами. На полях котячої м’яти, що тягнулися аж до краю селища, працювали молодші та дорослі коти. Вони акуратно збирали листя, розкладаючи його в кошики, а деякі обережно зрізали стебла, щоб не пошкодити рослини. Запах був настільки густий, що від нього починало трохи паморочитися в голові.. Поряд з полями інші коти були зайняті ремеслом. Один з котів, весь вкорочений пилом, працював з деревом: обстругував бамбук і робив з нього щось на зразок каркасів для будинків. Інші стояли біля великого вогнища й плавили метал, їх броня блищала від вогнів полум’я. Здається, це була ковальня. Коти кували зброю, нагострювали леза, виготовляли нові списи та обладунки. Дивно було бачити, як вони, використовуючи свої спритні лапи, вправно вправляються з молотками та ковадлами. Якісь коти ткали тканини, хтось майстрував кошики для збору м’яти. У кожного було своє завдання, і все селище виглядало як один великий організм, де всі знали своє місце.

- Тут завжди так людно?

Я правильно сказав? Хм…Людно, але ж вони коти, ай не важливо.

- Це ще не всі.- відповів Мявроз. - Багато котів зараз патрулюють межі лісу, або на особливих завданнях.

Раптом перед нами з’явився легкий туман, і я помітив, як з гілок старого дерева над стежкою щось спускається, наче спіраль. Серце у мене підстрибнуло - цей малюнок я вже бачив раніше. Туман закружляв, і на гілці матеріалізувався знайомий усміхнений силует.

- Ну, нарешті! - пролунав веселий, майже глузливий голос Чешира. - Я бачу, ти вирішив подивитися на наше маленьке царство зсередини.

Я зупинився, а Мявроз лише підняв погляд на кота в повітрі, помітно роздратований.

- Чешире, ти знову бавишся у свої ігри? - пробуркотів він. – Використовуєш свої котячі сили на право і на ліво в такі скрутні для нас часи , коли м’яти не вистачає.

Я нахилив голову, спробувавши зрозуміти, про що саме він каже. Невже всі ці магічні сили Чеширу дає котяча м’ята? Інші коти так само можуть чарувати? Тому тут так багато пов’язаного з нею?

- Оооо, Мяврооозее. Як можна втриматись, щоб не вразити нашого гостя, бачив би ти його очі в момент моєї появи. - Чешир підморгнув мені та зіскочив з гілки, приземлившись, став перед нами на задні лапи, як зазвичай усміхаючись. – Мій дорогий друг, радий, що ти зміг слідувати моїм підказкам і свідомо чи ні - знайшов вхід сюди. Можливо ти та сама людина. – Чешир звертався вже до мене.

- Що ти маєш на увазі? - запитав я, не приховуючи свого здивування. - І чому ти привів мене сюди?

- Відповіді не завжди лежать на поверхні, друже мій. А іноді, щоб знайти відповідь, треба пройти через найтемніший ліс, - відповів Чешир, його очі блиснули в сутінках. - Але не хвилюйся, можу тебе завірити, якщо ти допоможеш нам, то я відповім на всі питання, котрі так турбують тебе.

- Добре…але як я взагалі можу вам допомогти? – Відповів я Чеширу.

- Наш ворог картковий майстер. Він людина, хоч його і важко так називати. І ти людина. Ми знайдемо де примінити цю твою особливість

Мявроз, зітхнувши, зняв окуляри і протер їх вкотре, наче цей жест допомагав йому заспокоїтися.

- О, не хвилюйся, друже. - весело відповів Чешир, котрий бачив наскрізь своїми зеленими очима Мявроза та почав йти стежкою. - Йдемо. Миші мені вже нашептали, що Старійшини чекають на нас. І схоже вони не в кращому настрої.

Миші? Хоча якщо так задуматись, то спасла мене саме миша з залу королеви, коли я зменшився. То вони працюють на Чешира? Чи на котів в цілому? Дуже багато питань, але думаю вони не доречні зараз.

Ми йшли, цього разу у напрямку центру селища до великої хати, прикрашеної старими, потрісканими масками котячих обличь. На вході стояло кілька воїнів у броні, їх очі пильно слідкували за кожним рухом.

Чешир постукав, певно якимось особливим, кодовим стуком і двері відчинилися. Я побачив п'ятьох котів, що сиділи у колі на килимках. Вони були набагато старші за Мявроза чи Чешира,  в їх очах читалася давня мудрість. Кожен старійшина був одягнений у кольорову мантію, яка відображала селище, звідки він походив.

- Нарешті ти прийшов, Чешир! – гучно промовив один із них, чорний, з довгими вусами і срібною мантією.

- Заходьте вже, Чешир, Мявроза. І ти також, людино, до тебе теж буде розмова. – Промовив до нас захриплим голосом кіт у бордовій мантії.

Я сів на невеликий килимок, що лежав у центрі кола, і зрозумів, що мій кожен рух пильно вивчається. Глибоко вдихнувши, я намагався заспокоїтись. Чого вони мовчать? Так. Спокійно, Мявроза казав казати правду, почну про себе.

- Моє ім’я Морган. Я... не зовсім впевнений, як сюди потрапив. Це все схоже на сон, але…- не встиг я договорити, як мене перебили

- Не зараз. Зараз є тема важливіше. – Перебив кіт у зеленій мантії. - Так. Ну і якщо всі мовчать і не знають з чого почати. Скажу я. Ми у великій халепі, Чешир. Один з котів, котрий був на завданні прибіг сюди у напівмертвому стані тримаючи нутрощі з свого животу у лапах, ледь як дихаючи, єдине що робив це вибачався, а вибачався він за те, що його переслідували солдати Карткового майстра поки він сюди біг.

Я ковтнув слину, відчуваючи, як серце забилося швидше.

- Вибачався-вибачався і помер, - додав кіт у жовтій мантії, котрій до цього мовчав

Старійшини переглянулися між собою.

Мявроз, зітхнувши, протирав окуляри, намагаючись зібрати думки.

- Чешир, ти занадто багато ризикуєш. І ось до чого привели твої дії. Ми вже втратили багато котів. – Казав найстаріший на вигляд кіт у синій мантії. - А якщо це чергова авантюра. – він вказав на мене. – То нам потрібні гарантії того, що все не стане ще гірше. – Його голос звучав приглушено, немов він говорив це собі під ніс, а не нам, так що важко було розбирати те, що він там мурличить. Але думаю Чеширу вдавалось, вперше бачив цей вираз на його обличчі, ой, морді, він досі посміхався, але щось в цій посмішці було зловіще…

- Гарантії? - Чешир підскочив у повітря, описавши коло. - Невже хтось зараз може дати вам гарантії? - Він спинився, приземлившись на задні лапи - Ми на грані. У цій грі немає місця для обережних кроків. - До того ж, це людина, не кіт. Вам має бути все одно на нього, чи не так? – очі Чешира звузились, а вуса трошки розпрямились, - помре він чи ні - не ваша справа.

- А якщо він видасть наше село? То що тоді? Видасти останніх вільних котів? Останній куток де ми можемо жити і, - кіт у синій мантії кинув оком на мене та продовжив, - і здобувати нашу силу?

- Старий, я тебе прошу. Самі сказали, що про нього вже знають, а армія йде по нашу душу. І що, ти сподіваєшся всіх перебити і зробити вигляд що нічого не було?

- Так. Ми відіб’ємо атаку. Вб’ємо всіх, хто міг знати про це місце і все буде як раніше. А ти пропонуєш віддати їм живого інформатора…

- Не відіб’єте…

- Що?

- Не відіб’єте, кажу. Не цього разу.

- Звідки ти…

- Я там був. Щойно звідти. Я бачив їх. На порядок більше всіх котів у селищі. Не воїнів. Всіх, - шерсть Чешира почала ставати дибки, а його погляд бурив старійшину.

А кілька хвилин повисла тиша. Котяча бійка поглядів. Тільки завивання не вистачало для повної картини.

Нарешті старійшина відвів погляд та поправив свою мантію.

- Так і що нам тоді робити? – задався питання один з старійшин, обводячи поглядом всіх у кімнаті.

- Йти, бігти, з такою швидкістю, як від нас миші не тікають, - шорстка на спині Чешира вже опустилася.

- Але ж…

- Який сенс з цього місця, з м’яти, якщо село буде знищене?

- Добре, тоді…

Всі старійшини та Чешир вмить почали обговорювати план. Тільки ми з Мяврозою стояли осторонь та чекали. Чекали і думали. Про що думав кіт, поки протирав свої окуляри, я не знаю. Але я…

Нащо мені воно все це? Тепер ще і війна. Чешир, куди ти мене затягнув? Але це ж я обрав ті двері. Сам. Але я не знав. Я нічого не знав. Я проста людина з ганебним життям. Я не створений до всього цього. Просто відведіть мене назад, до хатинки і дайте ще добу поспати. А там… а там я не знаю що далі.

- Вирішено! – промовив кіт в срібній мантії, погладжуючи свої вуса, - ми та ще частка добровольців залишаться в селі. Ми приймемо бій, відволічемо сили противника, щоб всі інші змогли піти та вижити.

- Але ж… - Мявроза хотів було заперечити, але його спинили.

- Ні, Мяврозе. Наше рішення остаточне та не обговорюється. Такий наш вибір.

- Ваша мудрість… Ваша сила. Ми не можемо її лишитися. Ви потрібні селу!

- Так, потрібні. І тому залишимось, бо єдині, хто може сповільнити ворога. І не сперечайся більше.

- І коли нас не стане, - продовжив “синій” старійшина, - ти станеш главою нового села. І ні, не кажи про Чешира. Він для цього не підходить.

Чешир тим часом вже повністю розслабився, та лежав на спині у повітрі, граючись з уявним м’ячиком. При згадуванні свого імені, він тільки вухом поворухнув.

- Я зрозумів, Ваша мудрість, - Мявроз вклонився до старійшин, але кінчик його хвоста трохи тремтів.

- Тепер до тебе, людино. Нам від тебе дещо треба, - довговусий кіт знов поглажував свою гордість.

Через годину з зали вийшли всі присутні та почали скликати котів села. Коли всі зібрались, п’ятеро старійшин в один голос промовили:

- Діти! Ворог насувається на нас! Він хоче зневолити нас, як і весь інший котячий народ! Ми приймемо битву. Кроваву, жорстку, не на життя, а на смерть. Але перемогти ми не зможемо.

По котячому натовпу пройшов маленький гул нерозуміння, страху. Розуміння.

- Тому ми вирішили. Ми залишимось тут. Ми зустрінемо ворога. Ми та два десятка добровольців. А інші підуть за гори, на нові землі, куди ще не дотягнулась нахабна рука Карткового Майстра. Ви підете, заради виживання та боротьби. А новим старійшиною нових котячих земель стане Мявроза. Він вас поведе і ви зробите це. А ми залишимось, щоб ви могли піти спокійно і вас не наздогнали. Мяв браття!

Поки коти розуміли що їх чекає. Поки почались перші крики незадоволених та дзвін мечей воїнів, що заспокоюють натовп. Поки роздавались накази по збиранню речей та підготовки до відходу - я знов думав.

Старійшини звернулись до мене, коли ми були у залі. Вони хочуть щоб я проник до лігва карткового майстра, став шпигуном та дізнався там про все, щоб був шанс його спинити.  Тому їх план в тому, щоб я залишився в селі, прикинувся полоненим котів та пішов з армією майстра. Але. Чи зможу я? Чи не вб’ють мене при першій ж нагоді та що мене чекає там? Можливо тортури? Я тільки но вибрався з клітки, так одразу потрапляти в нову. Я не воїн, не шпигун. Я просто нікудишній письменник. Це не для мене.

Чешир також за цей план, бо в них нема часу. Їх просто винищать. І він сказав, що буде мені допомагати. Але. Я можу просто піти з іншими котами. Мене ніхто змушувати не буде. І так я зможу вижити. Але якщо я залишусь, то буду ближче до розгадки як мені вибратись звідси.

Я не знаю…