FABUNUS

Все ж я вирішив скуштувати гриб. Я підійшов до лежачого ката й відірвав шматочок з його голови. Понюхав. Гриб як гриб, нічого незвичайного. Я озирнувся, навколо відбувався справжній хаос. Всі метушились, бились, королева лежала та сопіла, а від кролика вже й духу не було. Куди і за що мене закинуло? Може це все ж таки сон? Хоча, як розповідають, якщо уві сні тобі роблять боляче, то ти просинаєшся. А тут мене вже стільки тикали, не перетикали, а я ще тут.

 Ну, добре, спробую. Сподіваюсь в цьому і був задум того дивного кота. Як мінімум він поки єдиний тут, хто зі мною нормально розмовляв. Ну, хай щастить.

Я відкусив гриб, і....

- Де я? Що я?

Я відкрив очі і зрозумів, що просто лежав на підлозі. Щоб тебе, я втратив свідомість. Треба було тікати, а не сподіватись на якусь дурню. Чарівний гриб, аякже, звичайно! З дитинства вчили, що кольорові гриби отруйні, а я...

Я оглянув залу і нікого не побачив. Де всі? Пішли і не стратили мене? Або хоча б закували в кайдани? Ніц не розумію. І ще кімната стала значно, знаааачно більше. Немов я був на футбольному полі, а не в маленькій залі. І чи була ця величезна колона тут завжди? Якась суцільна дурня.

- О, ти вже тут.

Тоненький писклявий голос пролунав десь позаду. Там, з величезної арки на мене дивились два ліхтаря, які почали виповзати назовні і виявились гігантською мишею. Ну все, приплили. Спочатку чарівний кіт, потім маячня з цим недосудом, тепер миша величиною з будинок. Все, я втомився. Хай зжирає мене цей монстр, я більше не можу. Я просто був у себе вдома, пив каву, коли з’явився цей виродок. Хай би його чорт побрав, цього диявола. Я сів і схилив голову. Все.

-    Ну і чого ти там сидиш? – пропищала миша.

-    А що мені ще робити? Втекти я не зможу, то з’їдай мене швидко і все.

-    А навіщо мені то треба? – я не знав, що в мишей бувають здивовані морди, - мене той кіт прохав тебе вивести звідси. Але якщо хочеш сидіти, то залюбки. Тоді я пішла.

Миша поворушила своїми вусами і, наче як гордо, але я не певен, розвернулася.

-    Зачекай, я з тобою, - напевно це прохання того самого кота, тому, сподіваюсь, я на правильному шляху, - я просто думав...

-    Думав, не думав, кого це хвилює? – миша обурливо пискнула, - якщо ще подумаєш, тебе таки затопчуть.

-    Хто? 

У відповідь миша тільки підняла свої очі-ліхтарі догори. Я подивився туди ж і.. сів. Те, що я вважав за величезну колону, була, така ж величезна, але, нога. А з іншого боку вже піднімалася така ж друга.

Ніхто нікуди не пішов, просто я зменшився настільки, що їх рухи для мене дуже уповільнились, тому я і не помічав цього всього. Ох і гриби... чарівні.

-    Ну так що, подумав? Поїхали?

-    Ну, певно, так.

-    Тоді, не пручайся, - миша взяла мене за одяг своїми зубами та закинула собі на спину, - тримайся добре там!

Я відчув себе птахом у вільному польоті, але я навіть не встиг налякатися, як вже тримав жорстку і товсту шерсть, а миша бігла до арки, за яку я прийняв звичайну мишину норку в стіні.

Поки мене несли з вітерцем - я задумався над тим, що трапилось за цей час. Всі ці химерні події, королева, картки, Чешир…Все це мені нагадує дещо. Весь час в мене не було часу навіть на подумати, іронічна тавтологія. Але очевидно , що диявол відправив мене у світ книги “Аліса в країні див”, важко повірити, що я це описую словом “очевидно”, але вже стільки всього побачив, що це ніяк не дивує. Правда щось тут точно не так. Читав я звісно цю книгу ще у школі , але точно можу сказати , що деталі тут змінені, , диявол постарався? Про того ж карткового майстра, через котрого мене ледь не вбили, в книжці нічого не було.

 Норка виявилася не такою вже й маленькою, як здалеку здалось. Миша несла мене крізь темний, але широкий коридор, стіни якого мерехтіли якимись дивними візерунками, що змінювалися з кожним її кроком. Від цих візерунків у мене паморочилось у голові, наче вони мали своє власне життя і постійно дивилися прямо на мене.

- Що це за місце? - спитав я, намагаючись перекричати звук від кігтів миші, що відбивався луною від стін.

- Місцеві катакомби. Але будь уважним, в них… - не встигла миша договорити, як…

ТИ НІЧОГО НЕ ВАРТИЙ.ТИ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНИЙ. ВБИЙ СЕБЕ НЕПОТРІБ. ТИ СМІТТЯ. ДУМАЄШ ЗНАЙДЕШ ПОРЯТУНОК В ЧОМУСЬ ? ТИ ПРИРЕЧЕНИЙ , І БУВ ТАКИМ ЗАВЖДИ. ТИ НІКОЛИ НЕ ЗМІНИШСЯ, ПОМРИ…

Я закричав. В мене в голові заговорило наче сотня людей водночас, повторюючи одне й те саме різними словами. Здавалось, що моя голова зараз розірветься на шматки.

- Закрийте пики! - Я почав виривати на собі волосся.

- Як ти ? - запитала миша, зупинившись і повертаючи до мене голову.

- Голоси... вони... - я закашляв, а в очах почали підступати сльози. - як їх прибрати.

- Ти повинен з ними впоратися, - промовила миша, її голос став серйознішим. - Ці катакомби підсилюють думки. Тут багато того, що ти намагався приховати.

Я знову закрив очі, намагаючись зосередитися. Голоси продовжували лунати.

- Я не можу, - прошепотів я, відчуваючи, як сльози починають текти по щоках.

- Ти знаєш, чого хочеш? - спитала миша. - Тоді борись за це.

Я згадав обличчя тих, кого любив, і свої мрії, які занурилися у пітьму. Так. Це все мені казали раніше. Я багато кого розчарував, багато кому зробив боляче. Я не хотів...вибачте. Мої залежності привели мене до такого життя, яким я жив, я сам винний у всьому. Думаю все почалось з моменту, коли вона наклала на себе руки, так. Чому ти зробила це…мам? Думки не припинялись, гуділи в мене в голові.

- Який же я бовдур. Я змінюсь. Я зміню все, будь ласка припиніть це. Я виберусь звідси, напишу ту кляту книгу, через котру сюди і попав, буду письменником і ніякий диявол не стане мені на заваді. Стану чистим, без будь яких залежностей. Обіцяю собі. – Думки почали затихати. Я впав зовсім без сил. Все моє нікчемне життя пробігло у голові і все як завжди поверталося до спогадів, коли моя мама забирала мене зі школи, всього побитого однокласниками. Витираючи моє запльоване обличчя, вона мені тоді казала, про те, що я стану сильним, зможу всього досягти в житті і довести всім, що вони помилялись щодо мене, моя єдина підтримка. Але так вийшло, що мама була єдиною, хто помилявся. Я заспокоївся та відкрив очі. Я все ще був на спині миші і ми досі бігли по катакомбах. – мені краще, дякую за пораду.

- Ти усього вирішив бути чесним з собою , моєї заслуги тут немає

- Дякую. – прошепотів я миші і втратив свідомість.

Прийшов до тями вже від того, що миша скинула мене на підлогу. Озирнувшись я побачив купу дверей різних кольорів і форм.

 - Пора вставати. – сказала миша

- І що тепер?

- Ти обираєш. – відповіла миша коротко, немов це було очевидно

- Що обираю?

- Свій шлях, дурню. Кожна з цих дверей веде до різних частин цього світу. І тільки ти можеш вирішити куди йти. 

- Але... як я дізнаюся, які з них правильні?

Миша посміхнулася, оголюючи свої довгі передні зуби. - Немає правильного чи неправильного шляху, є тільки той, яким ти підеш. Принаймні так мені сказав кіт.

Я почав повільно йти вздовж залу, роздивляючись двері ближче. Я зупинився, попереду мене був важкий вибір, три двері, які найбільше привернули мою увагу, і я мав обрати лише одну:

Перші були високі та золоті з вставками з коштовних каменів, які манили своїм блиском. Від них відчувається сила і могутність , до котрих хочеться доторкнутись. 

Другі були невеликі та дерев’яні, схожі на двері у стару хижку. Від них пахло вологістю і кошачою м’ятою, наче за ними був ліс.

Треті - зроблені з темного каменю, від якого віяло холодом. На ньому були якісь написи знайомою мовою, але які я не міг зрозуміти. Одне слово було вибито по центру дверей - “siala”

Двері здавались водночас неземними і загадковими.

Миша, спостерігаючи за моїм ваганням, кинула:

- Вибирай швидше, бо двері не чекатимуть вічно.

Цікаво про що вона, куди вони можуть то зникнути... Яку ж обрати?