Фізичні особи як суб’єкти цивільного права - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

Цивільна правоздатність – здатність фізичної особи мати цивільні права та обов’язки; ознаки, виникнення та припинення. Поняття, види та диференціація дієздатності; обмеження та визнання особи недієздатною. Безвісна відсутність; визнання особи померлою.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Київський національний університет внутрішніх справ
Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання
Факультет заочного навчання цивільних осіб
ФІЗИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
1. Поняття правоздатності фізичної особи
2. Поняття та види дієздатності фізичної особи
3. Безвісна відсутність. Визнання особи померлою
Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов'язки.
Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється з моменту її смерті.
Згідно зі ст. 26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, встановлені Конституцією та ЦК, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. ст. 21-24 Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід - відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.
За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.
– її рівність для всіх фізичних осіб;
– невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;
– неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів
публічного права окрім випадків, прямо встановлених законом;
– існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від віку та стану здоров'я.
За обсягом дієздатність поділяється на такі види: часткова, неповна, повна, обмежена, недієздатність.
Часткова дієздатність визначається за малолітніми, яким не виповнилось 14 років. Вони мають право вчиняти дрібні побутові правочини. Дрібним побутовим правочином вважається такий, що задовольняє побутові потреби особи та стосується предмета, який має невисоку вартість. Малолітні особи можуть здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності, що охороняються законом. Вони не несуть відповідальність за завдану ними шкоду.
Крім правочинів, передбачених статтею 31 ЦК, фізична особа у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами не рахунку).
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.
Щодо цивільної відповідальності неповнолітньої особи, то можна сказати, що неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону; також особисто несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі (відповідно до ст. 1179 ЦК).
Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових - вчиняються за згодою піклувальника.
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
Згідно зі ст. 39 ЦК, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК України.
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку - судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи, може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-який правочин. Всі правочини від імені такої особи та в її інтересах вчиняє її опікун.
Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (ст. 1184 ЦК).
Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.
Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється ЦПК України.
На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.
Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.
Підстави для оголошення людини померлою:
- відсутність за місцем постійного проживання протягом встановленого строку;
- відсутність відомостей про місце знаходження особи;
- поважність обставин, які вимагають визнати цю особу померлою;
- впевненість, що така особа дійсно померла, а не ухиляється, від покарання, виконання цивільних зобов'язань.
Види строків, щодо оголошення людини померлою:
а) загальні - 3 роки з часу отримання останніх відомостей;
б) скорочений строк - 6 місяців, якщо особа зникла за обставин, що загрожували їй загибеллю;
в) спеціальні строки - 2 роки по закінченню військових дій, якщо особа зникла в зв'язку з ними.
Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.
Підстави призначення опіки: малолітнім - до 14 років; недієздатним особам; над майном безвісно відсутньої особи; для укладення договорів, які потребують матеріального посвідчення, вимагається згода органів опіки чи піклування.
Піклування визначається: над неповнолітніми (14-18 років); над обмежено дієздатними.
1. Поняття правоздатності фізичної особи
Перш, ніж розкривати сутність поняття правоздатності фізичної особи, треба з'ясувати, що ж являє собою таке поняття як правоздатність. Правоздатність - закріплена у законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. [6]
Правоздатність фізичної особи - це здатність людини мати цивільні права і обов'язки.
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність - це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом - юридичних фактів. Тому за рівної правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи різняться залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.
Згідно зі ст. 26 Цивільного Кодексу (ЦК) усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, які встановлені Конституцією України та ЦК, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. ст. 21 - 24 Конституції України (далі Конституція) цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою забезпечення державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмеження для українців.
За загальним правилом правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.
Отже, характерними ознаками правоздатності є:
– її рівність для всіх фізичних осіб;
– невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;
– неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів
публічного права окрім випадків, прямо встановлених законом;
– існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.
Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК).
За усієї, здавалося б, “прозорості” цього положення, при визначенні початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.
Так, потребує додаткового тлумачення положення ч. 2 ст. 25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема, виникає питання, чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст. 1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, “які були зачаті за життя за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини”.
Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять “правоздатність” і “охорона прав фізичної особи”. Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини. Саме у такому сенсі і сформульоване згадане вище правило ст. 25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то вона визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст. ст. 1222, 1258, 1268 тощо ЦК).
Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи.
Згідно зі ст. 26 ЦК фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мат усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать законам та моральним засадам суспільства.
Отже, обсяг прав, які складають зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які права. Обмеження існує лише одне: володіння ними має не суперечити закону та моральним засадам суспільства.
Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб складає у сукупності систему їхніх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема, Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенцією про права дитини 1989 р.
Слід зазначити, що ЦК істотно розширив правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до основного принципу приватного права: “Дозволено все, що не заборонене законом”.
На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст. 27 ЦК, згідно з яким правочини, котрі обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемними, а правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим (АРК), органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним. Процесуальною гарантією дотримання цього принципу є позовний порядок оскарження незаконних рішень, дій, бездіяльності зазначених органів, врегульований нормами Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, що набув чинності 1 вересня 2005 р.
Згідно зі ст. ст. 24, 64 Конституції права людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією.
У встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.
При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов'язків і здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.
Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Ст. 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Разом з тим, при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.
Відповідно до Конвенції про права дитини, дитина здобуває право на ім'я з моменту народження.
Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу, як учасника цивільних відносин.
Згідно зі ст. ст. 145-148 Сімейного кодексу (СК) України ім'я дитини обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища - за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішується органами опіки і піклування.
Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові - за іменем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище - за прізвищем матері.
Ім'я, по батькові і прізвище реєструються в органах РАЦС (ст. 144 СК).
Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст. ст. 35, 45, 46, 113, 231 СК).
Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років може зробити це зі згоди батьків або того з них, з ким вона проживає, або піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. №23 “Про порядок переміни громадянами прізвищ, імен та по батькові” і Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. №233.
До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки і піклування за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини змінити її ім'я а також прізвище на прізвище іншого з батьків. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитини 7-річного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. При роздільному проживанні батьків той з них, з ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки і піклування, виходячи з інтересів дитини і з її згоди, якщо вона досягла 7-річного віку.
При зміні імені відповідні зміни вносяться до актового запису про народження та інших документів. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою з колишнім ім'ям, зберігають чинність. Разом з тим, про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а, відтак, тягнути наслідки, встановлені ст. ст. 13, 15-23 ЦК.
Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. ст. 43, 46 ЦК).
Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст. 33 Конституції, згідно з якою кожний, хто законно знаходиться на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання.
Стаття 33 Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.
Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).
Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).
Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виник спір.
З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права, встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.
Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтувалася на так званій “дозвільній системі” і мала за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації - фіксувати знаходження фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування.
Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.
Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 2 ст. 29 ЦК).
Спостерігаються певні розбіжності у підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте перевагу мають норми ЦК як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи.
Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що проживають роздільно визначають, з ким із них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку спору він вирішується судом, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст. 161 СК).
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.
2. Поняття та види дієздатності фізичної особи
Дієздатність - це здатність особи за певних умов набувати й здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. [2]
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 30 ЦК). [1]
Дієздатність тісно пов'язана з правоздатністю і нею визначається. Це обумовлене тим, що особа своїми діями набуває і здійснює лише ті права та обов'язки, можливість набуття яких входить до змісту правоздатності.
Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що передбачає свідому діяльність особи, володіння нею свідомою і самостійною волею, тобто здатність бажати настання певних наслідків, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Наприклад, правоздатною є і малолітня особа, тобто особа, яка не досягла віку 14 років, котра може особисто вчиняти дрібні побутові право чини (ч. 1 ст. 31 ЦК), тобто здійснювати дії правового характеру, хоча вона і не дієздатна у повному обсязі. Між тим така часткова дієздатність не дає малолітній особі можливості укласти заповіт (ст. 1234 ЦК), самостійно прийняти спадщину, хоча в останньому випадку вона може набути права власності як спадкоємець, але не особистими діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів. [8]
Елементами змісту дієздатності фізичної особи є:
1) можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);
2) можливість нести самостійну майнову відповідальність
3) можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);
4) можливість обирати собі представника та самому виступати як
5) можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнесдієздатність).
Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини, але й пов'язаний із вчиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як підприємця, з одного боку, регулюванням діяльності фізичних осіб - підприємців правилами нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст. ст. 50 - 54 ЦК) з іншого.
На перший погляд, виокремлення окремих елементів дієздатності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте, це враження хибне.
ЦК, даючи у ст. 30 загальне визначення дієздатності, разом з тим у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочиноздатність виникає у особи, що досягла 14 років (за умови, що батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину - ст. ст. 32, 221, 222 ЦК), то виникнення деліктоздатності ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування - ст. 33 ЦК). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст. 31 ЦК), то транс дієздатність, як випливає зі ст. 242 ЦК, настає лише з досягненням повноліття. Хоча заповіт є одностороннім право чином, але право на заповіт (тестаментоздатність) виникає лише у осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може реалізовуватися через представника (ст. 1234 ЦК). Така сама вимога щодо повної дієздатності як загальне правило висунута в ст. 50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст. 35 ЦК, але й тут є особливість - віковою межею є “нетиповий” для норм ЦК вік - 16 років. Тому слід визнати, що розрізняння вказаних елементів дієздатності є доцільним і з практичної точки зору, оскільки дає змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу) дієздатності. [5]
Диференціація дієздатності фізичної особи
На відміну від правоздатності дієздатність пов'язана зі здійсненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення певного рівня психічної зрілості. Критеріями є вік, а також стан психічного здоров'я.
З урахуванням цих критеріїв можна виокремити декілька видів дієздатності фізичних осіб:
Повна дієздатність визнається за повнолітніми фізичними особами, тобто тими, хто досяг 18 років (ст. 34 ЦК).
Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випадках: а) реєстрація шлюбу особою, що не досягла 18 років (ч. 2 ст. 34 ЦК); б) надання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст. 35 ЦК).
Шлюбний вік встановлений для чоловіків - 18 років і жінок - 17 років (ст. 22 СК). Стаття 23 СК допускає також за виняткових обставин можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років.
На зниження шлюбного віку згода батьків чи інших законних представників не потрібна, але їхня думка при цьому враховується. Реєстрація шлюбу осіб, яким був знижений шлюбний вік, здійснюється в загальному порядку.
Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатність у повному обсязі.
Надання повної цивільної дієздатності (емансипація) згідно зі ст.. 35 ЦК можливе:
– фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;
– фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися
- щодо неповнолітньої фізичної особи, яка записана матір'ю або батьком дитини.
Підстави й порядок емансипації визначаються по-різному:
- тому, хто працює за трудовим договором, надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди - за рішенням суду;
- тому, хто бажає займатися підприємницькою діяльністю і досяг 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту її державної реєстрації як підприємця;
- для надання повно
Фізичні особи як суб’єкти цивільного права курсовая работа. Государство и право.
Сочинение Описание На Тему Моя Семья
Реферат: Номинализм в аналитической философии. Скачать бесплатно и без регистрации
Дипломная Работа На Тему Внутренний Контроль На Предприятии. Внедрение Системы Внутреннего Контроля Бухгалтерского Учета Экономического Субъекта
Дипломная работа по теме Технология возведения зданий и сооружений
Курсовая Работа На Тему Грошові Надходження Підприємства
Доклад по теме Мавзолей В.И.Ленина
Дипломная работа по теме Эмоциональные дисгармонии у дошкольников в семьях с различными типами коммуникативных взаимодействий
Статья На Тему Здоровьесбережение На Уроках Безопасности Жизнедеятельности В Начальной Школе
Реферат: Шпаргалка по философии
Ассортиментная Политика Аптечной Организации Курсовая Работа
Сущность и закономерности бытия
Контрольная работа по теме Основы линейной алгебры
Зачем Нужно Изучать Обществознание Эссе
Курсовая Работа Государство И Церковь В Рф Основы Взаимоотношений
Технология и техника лесной промышленности
США: современный уровень социально-экономического развития. Характеристика современного состояния, анализ причин, перспективы развития
Реферат: Основные этапы процесса управления маркетингом
Реферат: Молодежь против наркомании
Реферат по теме Внутрішня політика Людовіка IX Святого
Контрольные Работы За Первый Класс
Practice of consideration of cases on protection of rights and freedoms of the citizens by the bodies of constitutional justice of the Russian Federation - Государство и право реферат
Источники трудового права - Государство и право курсовая работа
Реализация методологии учета в самоучителе 1С Бухгалтерия - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа