Філософія життя перед лицем виродженого мислення. Частина 2

Філософія, суспільствознавство й химерне мислення

«Химера» —  це уявна істота, яка ніколи не існувала, так само як єдинороги, дракони, сфінкси, кентаври тощо. І саме химерні думки зіпсували всю західну традицію. Хтось просто «філософствує», не роблячи жодних спостережень і не беручи до уваги нічого реального й випробуваного. У Франції ця здібність була добряче розвинута. Людина переходить до створення «концепцій», тобто абстрактних метеликів, яких потім розтинає для власної розваги. Так же само поводяться й теологи. Вони створюють доволі блискучу й досконалу «систему», яка згодом матиме катастрофічні наслідки через інтелектуальне одурманення й ментальну дереалізацію.

Цей тип мислення з повним презирством ставиться до антропології й етології — тобто до реальної поведінки — на догоду абсолютно хибним предикатам, які, подібно до мікробів, заражають усі дисципліни, від політики до економіки, через саму науку. Часто черпаючи натхнення з хибних шляхів біблійної моралі, Кант, Геґель, Маркс і їм подібні стали джерелом абсолютно згубних «провідних концепцій», особливо концепцій рівності й універсалізму.

***

Що стосується суспільствознавців, то вони не аналізують факти, як належить, а підкоряються ідеологічним припущенням. Вони ніколи не вдаються до статистики, запитів чи вимог до порівняння, задовольняючись натомість приблизними оцінками, безапеляційними теоріями, постійними академічними цитатами та, звісно ж, усім тим, що подають до столу політкоректного. Етнічна колонізація? Такого не існує, панове! Стрімкий демографічний занепад Європи та його наслідки? Я нічого про це не знаю. А якщо й знаю, то обов'язково підтасовую цифри, спотворюю їх і заспокоюю людей. Падіння освіченості в школах? Зростання кримінального насильства? Не втягуйте мене в це, я не прагну знати!

Звичайно, у Франції завжди були і є абсолютно видатні, творчі, прозорливі й візіонерські уми, але їхнє світло сховане під куполом. Медіатизуються лише найнезначніші імітатори, як це колись було зі Спілкою радянських письменників. Таким чином, ми маємо офіційних мислителів, офіційних художників, офіційні газети, офіційних прозаїків та офіційних режисерів. Гасло? Абсолютна нікчемність!

Ніякого вивчення майбутнього — ніколи! Чи суспільствознавці коли-небудь намагаються проникнути в наші передмістя, маскуючись під кого завгодно? Ніколи! Єдиним джерелом інформації для них є пропаганда, яку поширюють вечірні новини на телебаченні. І вони навіть вважають, що останні розкривають занадто багато, як видно зі слогана «TF1 = TFN».

Про природу «ідей» і їх використання як зброї

Ідеї — це лише інструменти, які людина ставить на службу власній волі. Ніхто не воює за якісь там «ідеї», а за конкретну мету, яку намагаються нав'язати.

До появи «ідей», які з етимологічної точки зору є нічим іншим, як «уявленнями», існували переконання. «Ідея» —  це ніщо інше, як формування певної цінності, певної мети, яка дасть змогу перемогти у певний спосіб. Поза межами природничих наук, одначе, ідеї «заради ідей» є лише занепадницькою гімнастикою для розуму. Адже, як і думки загалом, ідеї повинні підпорядковуватися практичній меті, а саме: розширенню життя, подоланню ентропії та розв'язанню проблем.

Розглянемо приклад геополітики. У цій сфері можна зустріти різні дурнуваті, наївно-ідеалістичні, примхливі й непридатні ідеї (зокрема, наприклад, ідею міцного союзу між Європою та мусульмансько-арабським світом), які висуваються лише з особистих ідеологічних міркувань, а також практичні й рятівні ідеї, що відповідають реальним фактам: Євро-Сибір, союз з Індією тощо. Така ж ситуація стосується і всіх інших сфер.

Ось чому будь-яка «наука», чиєю єдиною метою є досягнення якоїсь «істини», є абсолютно даремною, якщо вона не підпорядкована практичним й добре продуманим цілям. Адже ми ніколи не зможемо з'ясувати ані «сутність» світу, ані потаємну природу самої реальності. Та і якій меті це може слугувати? Що таке частинка? Це мезон? Позитрон? Електрон? Нейтрино? На такі інтелектуальні й поверхневі питання ніколи не буде відповіді.

Ми ніколи не зможемо встановити «сутність» будь-чого, навіть у тому малоймовірному випадку, якщо таке поняття взагалі має якийсь сенс. Бо життя є нічим іншим, як дією, й усі наші філософські та математичні уявлення про «сутність» речей є не більше, ніж інструментами, які не здатні точно висвітлювати ці речі. Знання чогось не має великого значення —  важливо, щоб людина діяла і щоб обрана техніка чи метод були успішними, згідно зі свідомо запрограмованими цілями. Наприклад, хоча ми абсолютно не знаємо про справжню природу електрики (адже ніхто з нас ніколи не бачив електронів), зрештою, важливо те, що вона дає змогу вмикати світло!

Звідси порожнеча всіх філософій «буття» та їхніх спроб визначити «пізнавану об'єктивну природу реальності». Все в очах того, хто дивиться, й усе відносно. Сартр, до речі, добре це усвідомлював, і не всі його праці —  повна маячня. Він пояснює, що коли людина дивиться на ліс, вона бачить його як велику кількість дерев. Однак, коли їх там немає, і на нього дивиться цикада, він набуває зовсім іншої форми. А за відсутності всіх глядачів ліс перетворюється на поле хвиль з частинками.

«Знання» й «наука» —  це лише ілюзії, лялькова вистава, аґальмата. Єдине, що має значення —  це результати й методи/техніки, за допомогою яких реалізується чиясь воля. Дискусії, які сьогодні точаться навколо астрофізичних питань, наприклад, повністю спотворені ледь не метафізичними —  причому вельми дебільними —  роздумами про «природу» космосу. У чім тут сенс?

«Чиста» наука дуже нагадує сферу ідеології, думки й докси. Техніка натомість неминуча —  вона або ж працює, або ж ні. Споруда або тримається, або розвалюється. Літак або летить зі швидкістю 2 Маха, або падає. Ліки або виліковують, або ні. Тут немає місця для дискусій. Нікого не цікавить, як і чому.

На відміну від абстрактної метафізики Близького Сходу, справжня європейська традиція не прагне досягти «істини», визначити «буття» чи вияснити «сутність», а зосереджується на втіленні, дії та реальності.

Уславлення помсти

Помста —  це благородне почуття, безсумнівно, таке ж благородне, як і прощення. Її краще подавати холодною чи гарячою? Це залежить від випадку. Особисто я люблю її теплою. Той, хто не мститься за себе або своїх друзів і близьких, —  найгірший з усіх боягузів. Всі довговічні культури дотримувалися цього принципу. Жодна образа не має залишатися безкарною.

Ті, хто вас скривдив, повинні завжди знати, відчувати й підозрювати, що вони більше не в безпеці й що месник може з'явитися несподівано та в будь-яку мить. Помста, благородна дочка ненависті, відновлює космічну рівновагу, pretium sanguinis. Греки надавали їй символічної форми богинь —  Ериній. Будь-який народ, що втратив культуру помсти й відмовився від цього індивідуального та колективного природного права, приречений на зникнення.

Сьогодні на зміну культурі помсти прийшла культура каяття і розкаяння, —  факт, який є ознакою глибокого занепаду. І, як правило, це каяття проявляється щодо людей, які, зі свого боку, ніколи не шкодують про власні злочини й акти насильства. Немає гіршої патологічної поведінки, ніж та, яка змушує вас виявляти каяття, коли інші насправді вас мордують! Ми маємо справу з випадком Стокгольмського синдрому, доведеного до крайньої межі. Французька держава висловлює каяття перед вбивцями алжирського НФО, а Церква кається перед лицем ісламу, не промовляючи жодного слова з приводу глобального масового вбивства власної пастви від рук шанувальників Аллага.

Досить важко змиритися з поняттям "прощення чужих кривд", але каяття перед тими, хто нас скривдив, межує з чистим неврозом. Народи чи окремі люди, які не мстяться за кривду, прирікають себе на нові випробування, а ті, хто «прощає» кривду, ризикують зазнати вдвічі більших страждань. Що ж до тих, хто хоче покаятися перед обличчям своїх кривдників і висловити каяття за злочини, яких вони ніколи не скоювали проти них, то вони ставлять себе в позицію добровільних жертв.

Особливо обдаровані в цьому сучасні християни, коли справа доходить до такої поведінки.

***

Помста є біологічним й етологічним аспектом нашого виду. Юдейський та мусульманський диктат «око за око, зуб за зуб», який, до речі, є частиною багатьох інших релігій та культур і поділявся ще греками з римлянами, цілком узгоджується з природним правом. З іншого боку, християнське поняття всепрощення може бути вкрай небезпечним, якщо його застосовувати буквально, особливо в масштабах народів, позаяк така позиція може призвести до добровільного підкорення. Можливо, помста має деякі негативні сторони, але вона все ж є однією з основ, які вирізняють сильні народи (й індивідів), які ніколи не пускають справи на самоплив, бо усвідомлюють, що життя —  це, перш за все, боротьба, і що ті, хто не відповідає на акт агресії, обираючи натомість прощення й перемовини, наражають себе на ще запекліші напади. Помста, звичайно, повинна бути справедливою. Це саме те, чого вчить нас «Іліада», основоположна книга нашої європейської цивілізації —  помста Агамемнона й Ахілла була зваженою й нещадною.

Ми не повинні мати жодних ілюзій —  помста є першопричиною і прихованою мотивацією народів і націй, котрі сьогодні нападають на Європу: помста як ісламу, так і Третього світу європейській цивілізації, яку вони ототожнюють із Заходом; давня образа, яку вони затаїли через приниження, завдані їм хрестовими походами й колонізацією; образа на «білу расу», чия (неявно визнана) вищість сприймається ними як принизлива.

Цих агресорів не можна звинувачувати в тому, що вони поводяться саме так, бо вони просто реагують на механізми життя. Так само, чи не є нинішній американський динамізм певною мірою спробою звести рахунки й помститися Європі? Спробою, так би мовити, «принизити свого батька»? У всіх своїх формах, від найвитонченіших до найкривавіших, помста є однією з рушійних сил історичного динамізму та психологічним елементом, який запускає одвічну боротьбу за виживання й верховенство.