Евген Маланюк - Залізних імператор строф.
NазарійРоку 1957, коли Евгенові Маланюку сповнилося 60 літ, один з його емігрантських критиків Ю. Лавріненко поставив як на той час подиву гідне, сміливе питання: «А...як оцінюватиме Маланюка читач у завтрашній, цілком незалежній і цілком індустріальній Українській Державі?»
У цьому тексті постараюсь дати відповідь – як ми оцінюємо творчість Евгена Маланюка та яке значення його постать має для нас – сьогоднішніх читачів, що живуть хоч і в незалежній Українській Державі, тим не менш у тій, яка і надалі веде одвічну екзистенційну боротьбу.
Я не писатиму про детальний життєпис Евгена Филимоновича, адже це легко можна знайти у вільних джерелах. Біографічні моменти будуть згадані для контексту та розуміння тих чи інших обставин. Моє завдання радше полягає в тому, щоб підкреслити ті ідеї та сенси, якими жив Маланюк та намагався донести іншим.
Евген Маланюк народився 1 лютого 1897 року в Новоархангельську, що знаходиться в сучасній Кіровоградській області. Основу тамтешнього населення складали залишки запорозьких козаків, які асимілювали пізніше поселених тут чужинців. Батько, Филимон Маланюк, походив із козацько-чумацького роду. Отож, маючи приналежність до козацтва та будучи уродженцем степового краю колишніх Вольностей Війська Запорізького - Херсонщини, Маланюк, беручи за мотто слова Еміля Вергарена «Я син своєї раси», пише:
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
Евген Маланюк черпає свою національну свідомість від землі та крови, і саме тому в ньому «рокоче запорозька кров міцних поплічників Богдана…» (Уривок з поеми). Найголовнішим завданням - і власним, і кожного українця - він уважав сократівське: «Пізнай себе», однією з передумов цього є глибоке осмислення своєї історії і культури. На основі цього бачимо, що творчість поета полягає в утверджені історичної пам’яти, спробі пробудити в українців завойовницький дух переможців на противагу духу «пораженства».
Ідея утвердження державности України - центральна ідея поезії Маланюка. Поет хвилювався, благав і проклинав своїх земляків, щоб навернути їх до варязької мужності і викресати в їхніх серцях римську державотворчу мудрість. В одній із своїх поезій він так і запитує:
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу -
Проклятий край, Елладо Степова?
Ця історіософічна концепція лягла в основу творчости, поет звертається до витоків української державницької традиції - князівсько-дружинницької доби, наголошує на ролі державних мужів, які, на його думку, були справжніми будівниками незалежності України. Серед таких людей можемо завважити в поезіях Маланюка: Короля Данила (як останнього з варягів), Богдана Хмельницького, Івана Гонту й Максима Залізняка, Пилипа Орлика та особливо Івана Мазепу.
Це відчути, вчитатись в це треба,
Розчинитись єством в цім сенсі:
Illusrissimus Dominis Mazepa
Dux Cohortis Zaporoviensis.
Гетьман Іван Мазепа у світоглядному аспекті цікавить Маланюка як творець теорії «мазепинства», що в свою чергу означає продовження ідеї ренесансу, започаткованої цим великого інтелекту державним мужем і меценатом у сфері мистецтва і освіти. У культурному будівництві бачить Маланюк політичну ідею і політичний сенс, бо течія «мазепинства» і «мазепинців» була елементом державотворчого та войовничого духу в народі. Часом, поет навіть називає Мазепу – «Риму козацького сивий Марсе!..»
Наступним державотворчим мужем Евген Маланюк вважатиме свого сучасника - Симона Петлюру, який своєю національною волею викристалізував ідею боротьби, ставши Вождем Української Революції та Перших визвольних змагань. У Петлюрі Маланюк вбачає те ж саме що й в Мазепі – сильний характер та незламний дух. Поет пояснює, що «петлюрівець» є продовженням «мазепинця» - адже обидва слова стали пострахом для ворогів, обидва слова позначають боротьбу за Україну.
Проте, шукаючи причин поразки у Перших визвольних змаганнях, у 1955 році в есеї «Нащадкам через півстоліття» Маланюк дорікатиме як і Петлюрі, так і іншим мужам – навіть Юркові та Василеві Тютюннику – останній помер у Маланюка на руках.
«Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю - ми, хорунжі і поручники 1918-19 рр. Бо ми мусили „пазурями й зубами” робити те все, що Війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми - з морального ледарства нашого - ми воліли в них вдивлятися, як в справжніх людей і виконувати їх отруєні рабством накази. Навіть Великий Василь Тютюнник винен, як винен менший Тютюнник Юрко. Винен - і страшно! - Павло Скоропадський. Винен - мазепинською запізненістю своєю - Симон Петлюра. Винна - вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші.
Чому про цe згадуємо? Нащо цe самобичування? Для тoгo, що без усвідомлення всього цьoгo - немає майбутнього»
Евгена Маланюка, сина України та своєї раси, боліло за програш у війні, адже змога перемогти була, але «ми не хотіли воювати». І це не безпідставний гнів – це здорова критика власного народу задля його ж добра. Маланюк неодноразово вказував на вади українців – про це ми поговоримо згодом.
З аналізу творчості Евгена Маланюка стає зрозумілим, що визвольна боротьба 1917— 1920-х років, у якій він брав активну участь, позначилась на всій мистецькій діяльності видатного поета. До цього Маланюк був курсантом військового училища, після закінчення - у 1916 році відправляється на службу в російській армії, де здобув офіцерське звання (поручник). Саме тут починається в Маланюковому житті період, який можна назвати основним у творчості поета.
Під час вибуху Жовтневої революції для офіцерів настали суворі дні: розагітоване вояцтво часто вчиняло над ними розправи. Маланюкові пощастило, адже його викликав до штабу 1-ї Туркестанської дивізії начальник штабу полковник Евген Мишковський - також українець. У цій дивізії зорганізувалася Українська рада, яка гуртувала українців-старшин. Вояки поставили перед собою мету: дістатися в Україну, де, вони знали, діється щось велике.
Після приїзду в Україну, Маланюк зголошується на працю в Генеральному Штабі України, де начальником оперативного відділу був полковник Евген Мишковський, а його заступником підполковник Василь Тютюнник. Центральна Рала тоді склала свої повноваження, а влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Будучи молодим романтиком, Маланюк спочатку захопився цим урядом, бо навіть саме слово «гетьман» було для нього синонімом слави, міці, багатства й сили Української Держави. Він згадує: «Тільки з встановленням цієї форми влади я почув вповні те, що зветься національною гордістю».
Та згодом юнак розчарувався, побачивши, як поволі всю владу перебирали до своїх рук росіяни, вони висміювали українську мову, перешкоджали її утвердженню як державної, з презирством ставилися до ідеї про незалежність України, а гетьман був безсилий щось зарадити. «Ясно ставало, що гетьманський уряд є лише мимовільною декорацією, а країною править всеросійський Протофіс і «Союз земельних собствєнніков» - при допомозі карних експедицій». Невдовзі влада перекинулась до Директорії. Евген став ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією Української Народної Республіки. Про свого звершника висловлювався він із великою шаною і високо цінував його як провідника-військовика.
Восени 1919 року Василь Тютюнник захворів на тиф і армія пішла в Зимовий похід без нього. Наглядати за хворим залишився Маланюк, і коли 19 грудня Тютюнника не стало, то ад’ютант, поклавши на труну як останній дарунок свою «криву шаблю в сріблі», ще майже на поринув у вир революційний подій.
Евген Маланюк присвятив Тютюнникові поему «П’ята симфонія». Він уважав, що не всі постаті, які діяли в роки громадянської війни, заслуговують на увагу. Його турбувало, що отамани типу Волоха, Махна, які були негативним елементом, уводили анархію і підривали дисципліну серед військових, потрапили в історію, а командувач штабу армії Української Народної Республіки, генерал Василь Тютюнник зовсім випав з поля зору сучасників і забутий нинішніми поколіннями. Мабуть, сплутували двох Тютюнників — Василя та Юрка, але обом їм, за твердженням Маланюка, належить чільне місце в боротьбі за суверенну Україну: «У сусіднього народу з обох Тютюнників ще за життя були б створили потужні легенди, які електризували б ряди прийдешніх поколінь».
У жовтні 1920 року армію Української Народної Республіки інтернували до Польщі. Тут, у таборі, почав писати Маланюк і перші вірші. Всі враження, що зібралися в нього за період війни, розлука з батьківщиною і туга за нею - ось лейтмотив його поетичних творів.
Ісход (1920р.)
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потят ридав: На Захід... На Захід... На Захід...
І услід - реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П'яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Минали роки. Інтерновані вояки намагалися знайти вихід із свого скрутного становища. За цей час Маланюк знайомиться з багатьма людьми, їде в українську академію в Подєбрадах, де на навчання приймали вояків армії УНР. На новому місці Маланюк знайшов те, чого йому бракували ці довгі роки полону – літературні групи з поетів та прозаїків. З 1924 року починається багатолітня співпраця Маланюка із Дмитром Донцовим у «Літературно-науковому Віснику. Маланюк тоді навіть займався політикою, і коли в 1925 році організувалася в Подєбрадах Леґія Українських Націоналістів, був одним із її засновників, але скоро вийшов із цієї організації, як це пояснює Петро Шох, «не з ідейних причин. Просто йому вже тоді була тісна всяка партійна колиска».
Більш конкретно характеризує політичні погляди Маланюка Марина Рудницька: «Політичними переконаннями Маланюк, як зрештою майже всі поети Празької групи, був зв’язаний з націоналізмом, вірніше з «Вісником», що його видавав Донцов. На цих позиціях Маланюк залишився аж до кінця своїх днів. Він навіть був, поруч з Донцовим, ідеологом цього світогляду».
Саме в добу Вістниківства виходить magnum opus Евгена Филимоновича – поема «Посланіє». Та перед цим варто зазначити, що вся плеяда поетів-націоналістів під проводом Донцова вбачала надію України у так званих правих силах західних країн. Саме ця сила могла побороти безбожний, нелюдський комуністичний лад. Звідси й полягатиме цілком логічне захопленням фашизмом, націонал-соціялізмом тощо. До того ж вістниківство та сам Донцов були тісно пов'язані з ОУН, яка теж вбачала порятунок у Третьому Райху та Італії. «Ми, Українці, можемо лише вітати перемогу фашистів, адже з ними перемогла наша ідея, яку знаходимо в їхній концепції рідного краю, як найвищої цінності» - проголошував «Літературно-науковий вісник».
Головний ідеолог ОУН та голова «ЛНВ» доктор Донцов не приховував своєї симпатії до націонал-соціялізму. У 1933 році він вітав перемогу націонал-соціялізму в Німеччині: «Цей дух прокинувся в Італії, він прокинувся у Франції, прокинувся в Наддніпрянщині. Рух, який почався в Італії, а тепер йде в Німеччині, оздоровить отруєну Людвіками, Ейнштейнами, Ромен Роланом, Маргаритами, Барбюсами та Горькими духовну атмосферу Європи, створить нову громадську думку, нову систему суспільних і особистих цінностей, яка не буде толерантною до гангрени марксизму поруч із собою». А також: «Про націонал-соціялістичний рух «Вістник» пише з симпатією, бо перед роками вже пропаґує подібні думки наш журнал. По-друге, гітлеризм це страшний удар по комунізму, по інтернаціоналізму і по міжнародньому жидівству. Цей удар рішучо в нашім інтересі».
Отож, повернімось до «Посланіє», яке було опубліковано в Літературно-Науковому Віснику в 1926 році. Написавши поему, Маланюк підключався до дискусії про шляхи розвитку української культури, про вибір між Сходом і Заходом, про Європу, її стан і майбутнє. Маланюковий европоцентризм, антибільшовицька та «антилівацька» позиція викликала обурення серед емігрантських кіл та звісно що поетів радянської України. Ба більше, за цю поему Маланюк отримає тавро «фашиста» від своїх сучасників, тож розглянемо про що там ідеться. Зауважу, що поему «Посланіє» слід прочитати повністю, вона є у вільному доступі. У цьому тексті публікуються лише потрібні уривки.
"Залізний Рим, — відісторичне
Невичерпальне джерело,
<…>
Де в ляццароні спить патрицій,
В пролетарі - аристократ, -
Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат..."
"Даруйте примітивність ліній,
В яких накреслюю цей лик —
Там лають словом „Мусоліні”,
Це ж твір нового покоління
І як майбутнє, він велик.
Це - чоловік. Затерте слово
Устами Ґорькаво й Толстого,
Що в смороді російських сект
Повзло заслинено-знайомо,
Але збагніть звучання: homo,
А не „расєйській чєлавєк“..."
"Це не „Хрістосік“ в смрадній секті,
Комуністичний епілептик,
Не „кающійся дварянін“ —
Це нації міцної син..."
"Ні. Це вогненна марсельєза
Плебеям духа і рабам, —
Це Риму сонценосний Цезар
За царство Бога боротьба!"
Отож, «Це нації міцної син» - таку оцінку Маланюк дає самому Мусоліні та позитивно твердить про нове реакційне явище – фашизм, що повстав проти марксизму, комунізму та більшовизму.
Тодішню українську інтелігенцію ця поема суттєво сколихнула, а Володимир Сосюра відреагував так:
"Ви не фашист, а лиш фашистик!
У вас думки і серця стук
для Клемансо і Муссоліні...
Ви тільки трупи жовто-сині,
що впали на холодний брук...
І белькотіння про Європу
в вас недостойне Конотопу"
"Ми вам «Посланіє» згадаєм, коли ви станете під мур…"
Та що можна чекати від Сосюри, який ж у своїй «Відповіді» писав наступне:
«Ніколи час так не горів
у світлі Місяця і Марса...
Бо очі Леніна і Маркса
нам протинають тьму віків,
од них огню спіральні кола,
неначе пісня комсомолу:
«Наш паротяг, вперед лети,
в Комуні будем скоро...
Нам більше нікуди іти,
над нами зорі... зорі...
Ми діти тих, хто виступав
в бій на Центральну раду,
хто паротяги залишав»
Кажуть, що Сосюра жалів згодом про свої слова: "Микола Неврлий свідчив: Сосюра згодом «жалів, що так гостро виступив проти нього. Він казав, що в той час майже нічого про Маланюка не знав, ані одного його вірша не читав і наївно повірив критикові Андрієві Хвилі, який тоді громив Маланюка. […]. Віршами Маланюка, які я тоді (це було, пригадую, десь 1956—1957 рр.) живо відновлював із пам'яті, Сосюра був захоплений. Особливо йому подобалась „Варязька балада“, яку він назвав геніальною».
Та в будь-якому разі зустрічаються два протилежні світогляди – тих хто виїхав на еміграцію, не терплячи радянського ґвалту над Україною, та тих малоросів які адаптувались під умови й писали пропартійні вірші. З одного боку світогляд державницький, націоналістичний, а з іншого – світогляд пристосуванців. Евген Маланюк не поважав тих поетів, які після падіння УНР перейшли на бік радянської України, замість того щоб емігрувати. Найбільше Маланюк громив Тичину. У вірші «Сучасникам» Маланюк дорікнув Тичині (показово навіть не написавши у вірші його ім’я) та іншим сучасникам:
«Від кларнета твого лиш пофарбована дудка осталась». Павло Григорович читав цей вірш та визнав правоту генія: «Він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду… А інші мені кадили… Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Всі мені кадили, а він один сказав мені правду» - щиро боляче було Тичині від гіркої правди.
Маланюк щиро ненавидів малоросійство та інші вади українського народу. Про ці вади він неодноразово пише у своїх есеях та віршах. Ба більше! Евген Маланюк, наш поет національного характеру міг писати і погані слова в сторону своєї держави - України. У другій частині віршу «Діва-обида» читаємо:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар!
Хтось може сказати що Маланюк україноненависник та злий критик власного народу. Так і вважали його сучасники, називали поета «Духовим Квазімодо», не сприймаючи його текстів, бо не хотіли сприймати, адже знали що Маланюк пише правду та йде проти загальної думки… «Завжди напружено, бо завжди — проти течій».
Проте, Маланюк – це безперечно геній та майстер слова. Процитуємо слова вищезгаданого Миколи Нервлого: «Маланюк передусім поет глибокої думки і вольової напруги. Він ворог ліричної розслабленості. Коли твій народ розпинають, казав поет, гріх оспівувати квіточки, сонечко й банальне кохання. Муза поета повинна тоді бути наснажена боротьбою, волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме таку людину й потребує. Читачам сьогочасної України пригадає Маланюк, як треба любити батьківщину, що в ній возвеличувати, хвалити, а що ні. До історії треба відноситись критично, щоб не повторювати помилок «правнуків поганих».
Тільки відданий народові та державі поет, тільки той - хто найбільше цей народ та державу любить - може так нещадно й гостро їх критикувати.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
Так казав Іван Франко, йому вторить Евген Маланюк, який не словом – а мечем здобував Україну, а згодом свої переживання та досвід залишить у численних збірках поезій, одна з яких матиме назву життєвого креда Маланюка - «Стилет і стилос».
Евген Маланюк критикує малоросійство, говорячи: «Малоросійство-бо - наша історична хвороба… У нас фатально закоренилося майже переконання, що малорос – то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса. […] У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але – й передовсім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації». Подібні думки можемо бачити і в текстах Дмитра Донцова, що стосуються теми «провансальства». На противагу драгоманівському «українець просить немного», Маланюк та Донцов говорять старі козацькі слова, що ми, українці – найперші на цілому світі, нема від нас нікого дужчого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого, і все, що в нас – то найкраще. І допоки ми будемо нацією-завойовником, доки будемо просякнуті національним духом, духом князів та дружинницької доби – доти й будемо мати право на існування. «Же през шаблю маєм право» - казав Мазепа, якого так шанував Маланюк і слова якого цілком підтримував:
Не хліб і мед слов'янства: криця, кріс.
Не лагода Еллади й миломовність
Міцним металом наллята безмовність
Короткий меч та смертоносний спис.
<…>
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі,
Хай згине скитсько-еллінська краса
На тучнім припонтійськім суходолі, —
Щоб власний Рим кордоном вперезав
І поруч Лаври — станув Капітолій.
Не дарма наш поет назвав себе «Імператором залізних строф» – його слова геть не ніжні, не про квіточки та кохання (хоча інтимна лірика Маланюка заслуговує на увагу). Поезія та світогляд «Кривавих шляхів апостола» полягає у войовничості, боротьбі, внутрішньому волюнтаризмі та відчутті національного.
У Маланюка, серед українських «державницьких» образів повстає козацтво, Русь, княжество, сюди ж культ сильної руки, міцності та твердого характеру. Проте, так само Маланюк звертається і до европейської традиції, а саме до Еллади, варягів і Риму, які передаються позитивними образами: Еллада - візантійська мідь, варяги - варязька сталь, Рим - державна бронза.
Як поет непересічної величини, Маланюк створив своє бачення України в дихотомії Еллади. У поета, мабуть, немає жодного вірша, де б він назвав свою батьківщину Україною. У нього - вона Еллада: або Чорна, або Степова. Дві Еллади порівнюються з Україною та протиставляються одна одній. Ця властива середовищу Вістниківства історіософія, метафора та символізм, культ традиції, співвідношення та порівняння минулого з теперішнім і пророцтво майбутнього – постало в Маланюка через такий образ.
У Маланюка, Чорна Еллада – це образ жінки, у якій сховане поняття батьківщини. Україна крізь століття піддавалась утискам завойовників, саме тому поет каже «повія ханів і царів», називаючи свою батьківщину жінкою-повією, яка віддається чоловікам-завойовникам. До розуміння Чорної Еллади можемо також віднести і вищезгадані вади українського народу, вперш за все «пораженство», себто програш ще до початку битви, бездержавність, слабкість, скаліченість душі, внутрішня байдужість, «моя хата з краю» (у «Посланіє» Маланюк дорікає Рильському в байдужості за його слова «А я б хотів у тиші над вудками, своє життя непроданим донести»), зло, хаос, руїна, проклята земля та образ Антимарії – повії та відьми, що уособлює в собі всі найгірші риси української ментальності.
Обидві Еллади – це, як вже говорилось, образи, символи, міфи, але так само це і правдива реальність. Чорна Еллада – це те що було, це причина поразки Перших визвольних змагань, це вади українського народу – і це те, що потрібно побороти для того, щоб стати Степовою Елладою.
Якщо Чорна Еллада – це образ негативної України, то Степова Еллада – це ідеальний міф, який наш народ здобув та продовжує здобувати у вигляді Великих днів визвольних змагань. Степова Еллада – це перемоги України, це Україна-мілітарна, завойовницька, Україна, яку бояться вороги, Україна, яка панує на своїх землях та не обмежується ними. Це Святослав Хоробрий, Князь Данило, Сагайдачний і Хмельницький, Орлик і Мазепа, ярий Гонта та Залізняк… Це херсонські прерії мов Січ, козацький Буг, Київ – Степова Олександрія, місто Архистратига:
Це він підніс — відданий загладу
Вітрам азійським — золоте чоло,
Щоб стерегти незбуджену Елладу
Над вируванням пристрастей і злоб…
В образі Степової Еллади Евген Маланюк доносить свою любов до України та крізь історичну пам'ять показує, якою Україна мусить бути. Отож, Степова Еллада повстає як позитивний образ, як ідеал. І перш за все, це Україна-мілітарна, рідна батьківщина, вже як «мати», а не повія. Це дитячі спомини поета про пейзажі - Херсонщини, Дніпра, безмежних степів…
І Маланюк пояснює, що в історії нашої батьківщини були як і падіння, так і злети, ми переживали стан як і Чорної Еллади, так і Степової… та врешті-решт, наш поет, наче кобзар Шевченко, пророкує, що Україна неодмінно поверне свою славу:
Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.
Отож, підсумовуючи цей текст – нехай кожен дасть відповідь для себе, яке значення постать Маланюка має для сьогоднішнього читача незалежної України. Я ж скажу, що Маланюк, окрім того що є поетом – він ще філософ, есеїст, культуролог, літературний критик – та перш за все, Маланюк – це сотник Армії УНР, а хто може бути кращим за поета-воїна? Його гримливі есеї та історіософічні поеми можуть і надалі комусь не подобатись за «фашизм», «ненависть», але нас ці твори електризують і в них ми знаходимо своє натхнення.
Жени орду
Ні! Не тропар і не псалом!
Не молитви, не плач до неба, —
Свячений ніж, стиснутий злом,
Свячений ніж — оце нам треба!..
В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину, —
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!
Дивись, крізь язики заграв
Встає пожар, як Гонта, ярий,
І морок ночі розідрав
Міліоновий галас: Кари!
Катуй, ґвалтуй хижацький схід!
Жени орду в азійську далеч!
На спів осінніх панахид
Злетиться знову хижа галич...
І вкриє стерво вражих тіл,
І їй жахливій тиші ночі
Накаже грізний Азраїл
Ворожі видзьобати очі.