Епілог

Сонце хилилося до заходу, освітлюючи небо рудо-червоним світлом, таким наче хтось розлив по небу відро крові й вона замалювала усі ті хмари, що вдень виглядали такими приємними та пухкими. Десь далеко гавкав, надриваючись, пес, а група чоловіків і жінок поверталися з роботи на панській економії, несли на плечах реманент, в основному деревʼяні ціпи, якими молотили панське зерно. Хоча чи було воно панським? Це ж саме ці селяни зорали весною землю, руками своїми те зерно перебрали й поле засіяли. Усе літо його доглядали та обробляли, а по осені, в жнива, в час коли кожен робочий день на вагу золота, збирали те колосся, косили його, вʼязали й складали в снопи, возили на тік, а тепер от обмолотили. То чиє воно те зерно? Панське? Чи людське? 

Втомлені робітники верталися додому, когось з ним вдома чекала ситна вечеря, а когось лише окраєць хліба і кварта води. Частина з них була людьми вільними, які могли в будь-який момент знятися з місця і піти в пошуках кращої долі, якщо пан занадто підіймав оплату за чинш. Інші ж були кріпаками та мусили працювати на панському полі задарма, відробляючи встановлену паном норму праці. Здавалося, що ті, які вдягнені краще і яких вдома чекав густіший борщ, мали б бути людьми вільними, а обірванці, що кожухи в них світилися на сонці, штани були полатані, та чоботи мали одні на всю родину — мали б бути кріпаками. Та це не завжди було так. Серед цього гурту були і багаті кріпаки і бідні, як церковні миші, чиншовики, що залежали від ласки поміщика, від того чи змилується і, чи вділить весною частку своєї землі за невелику плату. Ідучи по запиленій ґрунтовій дорозі, робітники спустилися з пагорба, на якому стояв панський двір, в невеликий ярок, а потім піднялися на менший пагорб, де вже розташовувалося село. Проминаючи стару деревʼяну церкву, привіталися з двома чоловіками, що стояли недалеко коло тину і про щось говорили. Обоє були схожі між собою, невисокого зросту, але плечисті, старший мав бороду, що її уже торкнулася сивина, молодший тримав в руках шапку, а іншою рукою спирався на тин. Чоловіки у відповідь на привітання теж поздоровкалися з робітниками й продовжили розмову:

— То я батечко наш, Йосипе? Чи добре себе почуває?

— Та як тобі сказати, Марку! Старший він уже чоловік, хвороби його мучать, а все працювати рветься.

Марко у відповідь на слова брата засміявся. Він уже кілька років як поставив на своїй частині батьківської землі власну хату, куди перебрався з дружиною і дітьми, а брат його залишився в батьківській. І хоча Марк навідувався до рідних, бо жили ж таки поруч, але все ж основний обовʼязок по догляду за батьком лягав на плечі Йосипа.

— Впізнаю батька! — вигукнув Марк — Коли б то таке було, аби він без діла сидів!

— Та що казати! Тільки я де відвернуся, а він то дрова рубає, то в клуні щось складає! Ні вмовляння, ні грозьби не чіпати ту роботу на нього не діють!

Марко гепнув брата розчепіреною долонею по плечі. 

— А чи не ти такий самий, брате? Копія ж батько!

— Ай, — відмахнувся Йосип, — роботу ж робити треба!

— Так отож-бо й воно.

Обоє трохи помовчали, дивлячись як сонце уже торкнулося крон віддалених дерев і на церковних банях виблискували останні його промінці.

— А що, “ті” поїхали вже? - спитав старшого брата Йосип.

— Га?.. Та, поїхали, учора той дрібний носатий панич зібрав свої папери й візниця його до Бердичева і відвіз.

— І Сичів обох забрали?

— Обох… — Марко зітхнув важко і подивився на брата. — Невинних людей забирають і геть не пробують їх провину довести. Уже три місяці як “в холодній” тримають Козія, старого Шевчука з синами та взагалі невідомо навіщо Павла Кухаря, Рудя і навіщось Поліщука!

— Кирила? — перепитав Йосип?

— Кирила!

— А його за що!? —  здивувався чоловік

— А хіба їм причина потрібна?! — його брат не приховував невдоволення діями жандармів, але кажучи це, все ж трохи стишив голос.

Брати знову помовчали, згадуючи подумки про події, що вирували в селі ці кілька місяців. Про постійні обшуки селянських садиб гірко було навіть думати. Іноді здавалося, що жандарми не докази знайти хочуть, а просто якнайбільше нашкодити. У Марка порозбивали глечики, що на тину сушилися, Йосипу попороли мішки з зерном і розсипали його по дворі. А у сусіда їхнього налякали дітей так, що найменша заїкатися почала! Яка користь з тих обшуків не зрозуміло, та все село по кілька разів тягали на допити, багатьох посадили у вʼязницю у Бердичеві, але жодного ще назад так і не випустили. Ходив навіть поголос, що схопили були майстра, що приїхав до пана Кумановського вози ремонтувати й протримали у тюрмі тижні два. Проте чи правда то, чи то лише люде язиками плещуть, обоє братів не знали.

— А що стара пані? Не приїздить сюди? — порушив мовчанку Йосип

— Нє! Боїться певно тут бути після того що сталося. Утекла у Чортків кажуть, до донечки своєї.

— Так донька ж у неї у Варшаві! — відказав Йосип

— То старша у Варшаві, — виправив брата Марко, а молодша, що оце недавно з бургомістром Чорткова одружилася!

— Ааааа, — протягнув Йосип, — а той Чортків де є? Біля Варшави?

— То Підавстрійська Україна, — відповів його брат — Чув я, що пані Куманівку нашу, цій молодшій, Феліції, заповіла. 

— Ха! То це що виходить, її чоловік, цілий бургомістр буде у нас в селі головним?

Йосип засміявся, уявивши собі цю ситуацію, як чортківський бургомістр місить болото на Куманівських вулицях своїми налакованими черевиками.

— Ой брате, — повернув розмову на серйозне Марко, — головним у Куманівці буде той, хто землю матиме. Чия земля, того й воля. Отак то брате!

Чоловіки попрощалися і кожен пішов собі додому, де обох чекали їхні родини.

*** 

А за кілька годин, коли сонце уже давно сховалося за небокраєм, а місяць за хмарами, у хаті на краю села запалили свічку. Маленький вогник не міг освітити обличчя людей, проте дозволяв побачити хоча б силуети тих хто говорив.

— Сьогодні забрали в Бердичів в тюрму Івана Сича. Вранці на підводі звʼязаного повезли, я сам бачив. - голос того хто говорив трохи зривався.

За хвилину йому відповів інший голос, здавалося, що мовець був людиною старшою:

— Уже девʼятьох з села забрали. І невідомо чи на цьому зупиняться, чи ні.

— Що з ними буде? - це вже проказала жінка. Звучав її голос перелякано, так, наче в ньому відчувалося щире переживання за одним із тих, кого доля закинула в ту кляту тюрму. 

Трохи помовчавши, старший чоловік відповів:

— Нічого хорошого. На Сибір зашлють, або повісять. 

Жінка, що запитувала почала плакати, але на неї зашикали, аби поводилася тихіше. За якийсь час, вона вгамувавши сльози, змогла проказати, шморгаючи носом:

— То чи варто? Чи варто воно того було?! Хай би може усе так і лишалося… не треба було того всього. Дарма, ой дарма ми…

— Не дарма! - її обірвав ще один голос, молодий, в якому бриніла сталева впевненість. - Ми мусили це зробити! І ти сама знаєш чому, бачить Бог, робили то не для себе, а заради правди! Аби доньок наших і жінок…

Він не договорив, обірвавши себе на півслові, проте за хвилю продовжив:

— Ми зробили те, що повинні були зробити, на нас гріха немає. А що вони невинуватих в тюрму посадили… То це влада царська така у нас, що для неї людське життя нічого не важить! Вона й винна! Що чоловіка убогого, знедоленого найлегше обвинуватити — то віддавна так водиться, ми вже й звикли. Але коли довести людей до крайнощів, до межі, коли відібрати все заради чого працював, що любив… А до того ще й позбавити людину права на справедливість, то отак воно і виходить, що люди будуть по своєму праву, по своїй правді чинити, як їм каже Бог і совість!

На цих словах мовець загасив свічку і наказав усім розходитися по домівках. Місяць все ще ховався за хмарами, неначе даючи змовникам змогу спокійно розійтися по домах і поховати таємницю убивства Теодора Кумановського назавжди.