Енергетична політика ЄС - Международные отношения и мировая экономика курсовая работа

Основні принципи та завдання енергетичної політики Європейського Союзу, її правова основа. Забезпечення енергетичної безпеки країн-членів, шляхи підвищення ефективності. "Енергетичний трикутник" ЄС-Україна-Росія: взаємовідносини, інтереси, протиріччя.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Однією з найважливіших складових економічної безпеки держави є енергетична безпека. Енергетична безпека визначається спроможністю держави гарантовано забезпечувати свої поточні і перспективні потреби у якісній та економічно доступній енергії з урахуванням ймовірності особливих режимів функціонування економіки у надзвичайних ситуаціях.
Основою енергетичної безпеки є усталений розвиток власного паливно-енергетичного комплексу, диверсифікація джерел і шляхів імпорту енергоносіїв, а також ефективне використання енергії на основі широкого застосування енергозберігаючих, екологобезпечних технологій.
За умов вичерпності енергоресурсів, високих цін на них та політичної нестабільності, енергетичну безпеку сьогодні можна поставити в один ряд з безпекою у сфері оборони.
Зважаючи на низький рівень забезпеченості країн ЄС власними енергоресурсами, проблема енергозабезпечення Союзу є особливо актуальною.
1 . Політика співтовариства у галузі енергетики
європейський енергетичний союз правовий
Потреба в забезпеченні економік країн - членів ЄС імпортними енергоносіями із зовнішньоторговельної проблеми переведена керівництвом Євросоюзу у проблему наднаціональної безпеки, яка має назву «безпека енергетичного забезпечення Євросоюзу».
З метою забезпечення енергетичної безпеки ЄС з 2000 р. поступово і послідовно формував і в 2007 р. прийняв «Енергетичну політику для Європи». Найважливішою її частиною є зовнішня енергетична політика ЄС, яка в документах 2007 р. вперше була названа «міжнародною енергетичною політикою». Однак, по суті, Євросоюз тим самим прагне підкорити своїм енергетичним інтересам навколишній світ і створити найсприятливіші умови для свого існування.
Останнім часом активно розвивається формування спільної зовнішньої енергетичної політики ЄС. Усі інтеграційні процеси тісно взаємозумовлені, не завершені, перебувають на різних стадіях розвитку та не є безпроблемними, оскільки, з одного боку, енергетичні питання - як такі, що мають стратегічне значення для національної безпеки, держави - члени ЄС неохоче віддають на наднаціональний рівень прийняття рішень. З другого - значні проблеми полягають в узгодженні інтересів споживачів (країн ЄС) і постачальників, головні з яких не є членами Співтовариства.
Однак, попри наявність проблем, на цей час ЄС досяг відчутних успіхів, зокрема, в лібералізації національних газових ринків і встановленні єдиних правил їх функціонування, що забезпечує необхідні передумови створення в перспективі єдиного європейського газового ринку, до якого залучатимуться також країни - сусіди ЄС і його партнери у сфері енергетичного співробітництва.
Забезпечення природним газом національних економік країн ЄС і створення єдиного європейського газового ринку - питання, які останнім часом посідають пріоритетні позиції на порядку денному Співтовариства. Це зумовлено як загальносвітовими тенденціями (зокрема, енергетичними кризами, зростанням конкуренції за енергетичні ресурси з боку країн, що розвиваються, призупиненням ядерних програм і, відповідно, - зміщенням акцентів енергозабезпечення з ядерної енергії на природний газ), так і внутрішнім чинником - високою залежністю країн ЄС від імпорту газу, яка ускладнюється надто вузьким колом постачальників.
ЄС характерна найбільша в сучасному світі концентрація виробничого потенціалу, яка функціонує на найменш об'ємній власній енергетичній базі. ЄС є другим за обсягами споживання і першим імпортером енергії у світі. Самозабезпечення регіону енергією скорочується набагато швидше, ніж у цілому по ОЕСР і в США. Навіть із врахуванням переважання в ЄС інтенсивної, ресурсозберігаючої моделі економічного зростання і того, що темпи такого зростання в прогнозованій перспективі становитимуть усього 2% на рік. Комісія ЄС і Міжнародне енергетичне агентство припускають, що в 2030 р. попит на енергію підвищиться ще на 15%. Очікувані за цей період скорочення місцевого видобування нафти на 73%, газу - на 59% і вугілля - на 41% зумовлять залежність ЄС від імпорту енергії до 70% проти нинішніх 50%.
Концентруючи 7% світового населення, більше чверті ВВП і 20% обсягу світової торгівлі, ЄС має всього 0,5% доведених світових запасів нафти і 1,6% природного газу (2,87 трлн м3), які можуть бути в основному вироблені протягом найближчих 15-20 років. Споживання природного газу в ЄС становить 16,2% від світового (490,1 млрд м3).
У такій ситуації керівництво ЄС дедалі більше зусиль докладає до формування єдиної енергетичної політики Співтовариства (у тому числі її зовнішньої складової), зміцнення внутрішнього газового ринку та розширення його меж за рахунок країн-постачальників і транзитерів газу з метою створення в перспективі єдиного Європейського газового ринку. Однією з країн, яку ЄС бачить партнером у створенні такого ринку, є Україна.
Мотивація створення єдиної енергетичної політики ЄС складається з визнання очевидних фактів:
• відсутності значних запасів нафти, газу і вугілля в надрах держав - членів ЄС;
• зростання потреби в імпортних енергоносіях;
• бажання ЄС впливати на умови поставок (ціни та обсяги) з третіх країн;
• загострююча боротьба за енергоджерела зі старими і новими світовими центрами енергоспоживання.
Мотивацією також є сумнівне твердження про обов'язковість зовнішньої діяльності ЄС на наднаціональному рівні в галузі енергетики внаслідок того, що, по-перше, держави - члени ЄС, так би мовити, не здатні самостійно розв'язати проблему свого внутрішнього енергозабезпечення на двосторонній основі з країнами - експортерами енергоносіїв. По-друге, необхідність застосовування єдиної європейської наднаціональної політики щодо країн-експортерів і країн - транзиту енергоносіїв.
Єврокомісія займає безкомпромісну позицію з питань важливості наднаціональної зовнішньої енергетичної політики для Євросоюзу, що не дивно, адже ЄС найбільший імпортер енергії у світі. Оскліьки питання енергетики стали головними на порядку денному Євросоюзу, то, на думку Брюсселя, має бути єдиною і стійкою позиція з цього питання.
На думку Європарламенту, внаслідок нині існуючої і зростаючої залежності від енергопостачань із нестабільних і недемократичних країн, зусилля, спрямовані на досягнення безпеки енергозабезпечення виключно на національному рівні довели свою неспроможність, а також те, що вони не гарантують збереження довгострокових інтересів всіх держав - членів ЄС.
1.1 Основні принципи та завдання енергетичної політики ЕС
Енергетична політика, як і всі інші дії співтовариства, оцінюється за тим внеском, що вона зробила у досягненні основних цілей Маастрихтського договору - створення єдиного ринку, підтримка стійкого і стабільного енергетичного росту, створення нових робочих місць і процвітання громадян.
У зв'язку з цим, найбільш важливим для енергетичного сектора є досягнення наступних цілей як:
• зближення законодавства держав-членів ЄС з метою забезпечення функціонування внутрішнього ринку;
• розвиток транс'європейських енергетичних інфраструктур;
• зменшення залежності ЄС від імпорту енергоносіїв;
• географічна диверсифікованість закордонних постачань,
• забезпечення їхньої безпеки і стабільності.
Розглядаючи правові основи і цілі енергетичної політики ЄС, варто відзначити концептуальні положення і цілі енергетичної політики. Важливу роль відіграє Енергетична Хартія. Договір до Енергетичної Хартії був підписаний у грудні 1994 року і набрав сили у квітні 1998 року. Він підписаний 51 країною Європи та Азії. Цей Договір є багатобічним, юридично обов'язковим інструментом міжурядового співробітництва в області енергетики. Його метою є вироблення універсальних правил торгівлі енергією.
У розробці і прийнятті рішень в енергетичній політиці беруть участь усі керівні органи ЄС, але головну роль відіграє Єврокомісія, один із членів якої безпосередньо відповідає за вироблення загальної енергетичної політики ЄС. Питаннями оперативного характеру займається Генеральний директорат з енергетики і транспорту.
Сучасна структура енергопостачання розставляє пріоритети у правовому реґулюванні цієї сфери. Постачання електроенергією, газо- і нафтопостачання складають основу енергетичного ринку для країн ЄС сьогодні, відсуваючи далеко на задній план усі інші інфраструктури, в тому числі і ринок вугілля. Аналіз енергетичного законодавства ЄС дозволяє виділити кілька основних принципів ведення енергетичної політики ЄС:
Ш принцип недискримінації, що випливає із загального принципу недискримінації і для енергетичної сфери означає, в першу чергу, недискримінацію умов у договорі про енергопостачання, забезпечення «доступу третьої сторони»;
Ш принцип транспарентності, що забезпечує «прозорість» ситуації на внутрішньому енергетичному ринку можливість одержання інформації споживачами про рівень цін на енергоносії, а також спостереження Співтовариством за постачаннями і транзитом енергоресурсів;
Ш принцип неспричинення шкоди навколишньому середовищу, що відбиває необхідність проведення заходів щодо охорони навколишнього середовища при здійсненні діяльності з енергопостачання;
Ш принцип обліку соціального фактора в енергетичній політиці, що вимагає приділяти увагу залежності рівня безробіття в енергетику від кон'юнктури ринку, забезпеченню безпеки працівників в енергетичній сфері.
У березні 2007 р. Європейська рада прийняла «Енергетичну політику для Європи». Згідно з цим документом Єврокомісія має дотримуватися трьох внутрішніх принципів енергетичної політики:
1. Поважати вибір країнами - членами ЄС поєднання енергоносіїв для використання.
2. Поважати суверенітет країн - членів ЄС щодо власних первинних енергоресурсів.
3. Дух солідарності між країнами - членами ЄС для досягнення трьох цілей.
У Резолюції про формування загальної європейської політики в галузі енергетики говориться, що тут солідарність може стати прецедентом для майбутньої солідарності в інших галузях і таким чином сприяти посиленню ролі Євросоюзу в його зовнішніх відносинах.
1. 2 Правова основа енергетичної політики ЕС
Енергетичне законодавство ЄС є частиною законодавства Євросоюзу та, мабуть, найпотужнішим засобом формування спільної політики ЄС. Його суть як засобу фомування спільної політики полягає у виробленні та прийнятті на наднаціональному рівні певних нормативно-правових актів, до яких адаптовуються національні законодавства, внаслідок чого досягається їх уніфікація. Сфери та ступінь гармонізації законодавства країн-членів також визначаються відповідними правовими актами ЄС.
Реалізація спільної енергетичної політики потребує не лише відповідного законодавства, а й ефективно функціонуючих інституційних структур. В енергетичному секторі діють: загальні інститути, що виконують функції на рівні ЄС (Рада ЄС, Європейська Комісія, Європейський Парламент і ін.); міждержавні структури, до складу яких входять не лише країни-члени ЄС, а й інші країни (МАГАТЕ, Міжнародне енергетичне агенство); інститути, призначені для виконання функцій в енергетичному секторі (Генеральна дирекція з енергетики та транспорту). Генеральна дирекція з енергетики та транспорту є головною ініціативною та виконавчою структурою у сфері енергетики ЄС і входить до складу ЕК. Вона створена шляхом об'єднання двох дирекцій: транспорту та енергетики. Розпочала роботу 1 січня 2000 р., в червні 2002 р. до складу цієї дирекції увійшов Комітет з безпеки Євроатому. Пріоритетні завдання Дирекції у сфері енергетики випливають із завдань енергетичної політики ЄС і зводяться до:
· завершення формування внутрішнього енергетичного ринку,
· забезпечення сталого розвитку енергетичного сектора,
· розвиток енерготранспортних мереж,
· підвищення рівня енергетичної безпеки,
· розвиток міжнародного співробітництва.
У процесі європейської інтеграції від Європейських співтовариств до Європейського Союзу країнами-членами накопичений значний обсяг правових норм, що отримав назву acquis communautare та є обов'язковим для дотримання країнами-членами та імплементації національними законодавствами країн-кандидатів.
Для правового нормування енергетичного сектора використовуються традиційні для ЄС види нормативно-правових актів (міждержавні угоди, регламента, директиви, рішення, пропозиції, рекомендації), документи політичного характеру (Європейська енергетична хартія), а також так звані Білі та Зелені книги, в яких наводиться інформація про стан виконанння заходів спільної енергетичної політики та декларуються стратегія і конкретні заходи на перспективу (Біла книга про внутрішній ринок 1985 p., Зелена книга «Назустріч Європейській стратегії безпеки енергопостачань» 2000 p., Біла книга про відновлювані джерела енергії).
Найпоширенішими актами, що використовуються в сфері регулювання енергетичного сектора ЄС є директиви. Це означає, що спільна енергетична політика ЄС перебуває на стадії становлення і тому надає значну свободу дій національним органам влади у виборі термінів і засобів виконання прийнятих на наднаціональному рівні рішень.
З 1 липня 2004 року основним нормативно-правовим актом ЄС, що регулює функціонування європейського газового ринку, стала прийнята 26 червня 2003 року директива 2003/55/ЄС (Друга газова директива), спрямована на заміну Першої директиви ЄС/30/ЄС від 22 червня 1998 року.
З липня 2004 року всі промислові покупці були наділені правом вибору постачальників газу. А з липня 2007 року ринки стали цілком відкриті для всіх споживачів без винятку. Відкриття національних газових ринків ЄС розширює юридичні можливості виробників газу для прямого виходу на європейського споживача, минаючи посередників, компанії-перепродувачі. Вимоги Другої газової директиви стали частиною національного законодавства країн-членів.
Ціль директиви полягає в прискоренні створення єдиного газового ринку ЄС на основі інтеґрації національних газових ринків держав-членів ЄС. У відповідності з Другою директивою довгострокові контракти будуть залишатися важливою частиною газопостачання держав-членів. У березні 2006 року була опублікована «Зелена книга», що мала за мету стати основою єдиної енергетичної політики ЄС. У ній проголошуються основні принципи подальшого розвитку європейської енергетики. Цей документ став основою подальшої дискусії і консультацій із країнах ЄС з питань енергетики, також став важливим етапом на шляху розвитку енергетичного діалогу є формування єдиного енергетичного ринку.
У січні 2007 року був прийнятий інтеґрований пакет дій, спрямований на реформування енергетичного сектора і формування єдиної енергетичної політики. В цьому документі викладені три основні цілі:
3) зниження зовнішньої енергетичної уразливості ЄС.
Документ розглядав можливості зниження цін на енергоносії, а саме: створення вільної конкуренції на внутрішньому енергетичному ринку, реформування вертикальне інтеґрованих енергетичних концернів, щоб не допускати енергетичні компанії одночасно і до видобутку і доставки енергоносіїв, і до їх збуту. З врахуванням цього Єврокомісія пропонує два варіанти рішення питання. Відповідно до першого, великі концерни будуть змушені цілком відмовитися від розподільних мереж. Другий варіант передбачає передачу цих мереж у керування незалежним компаніям. При цьому нинішні власники збережуть право власності на мережі, однак не зможуть самостійно вирішувати ряд питань, наприклад, про інвестиції.
Створення загального ринку енергії є дуже ефективним засобом підвищення конкуренції і зниження цін. У ролі ж «ринку ринків» енергетичні біржі можуть стати дуже зручним інструментом.
На теперішній час в ЄС розроблено значна кількість нормативно-правових актів, що реґулюють конкретні питання у сфері енергетики у межах Євросоюзу та у міжнародних зв'язках. У сфері економічних інструментів енергетичної політики основну роль відіграють реґулюючі заходи, що є юридично обов'язковими для всіх країн-членів як за цілями, так і за засобами реалізації; директиви, що обов'язкові для країн ЄС у плані досягнення поставлених цілей, але не обов'язкові за засобами реалізації. Крім того, розробляються юридично обов'язкові для конкретних країн рішення, а також рекомендації. Існують торгові і технічні стандарти, імпортні квоти, система керування цінами, субсидії й інвестиційні кредити.
2 . Сучасний стан енергетичної політики ЄС
За умов вичерпності ресурсів, високих цін на них та політичної нестабільності енергетичну безпеку сьогодні можна поставити в один ряд з безпекою в сфері оборони. Зважаючи на низький рівень забезпеченості країн ЄС власними енергоресурсами, проблема енергозабезпечення Союзу є вельми актуальною. Енергетична залежність Європейського Союзу від імпорту нафти та газу є неприпустимо великою, що становить загрозу національній безпеці країн ЄС. Власне виробництво нафти та природного газу складає відповідно 21% та 46%. Лише три країни ЄС з двадцяти п'яти - Великобританія, Данія та Нідерланди експортують газ і тільки дві - Великобританія та Данія - нафту. При цьому країни ЄС споживають 15 млн. барелей нафти на день, в той час, як власне виробництво не перевищує 3 млн. барелей. Окрім цього, очікується, що впродовж найближчих п'яти років споживання газу країнами Європейського Союзу збільшуватиметься щорічно на 2%. Загроза значно посилюється й тим, що імпорт енергоресурсів поки що не є достатньо диверсифікованим та збалансованим, адже частка російських нафти та газу є завеликою. Більш того, враховуючи дефіцит газу в РФ, що має тенденцію до подальшого збільшення, ЄС має ефективно та невідкладно вести розбудову диверсифікованих маршрутів транспортування вуглеводнів і шукати альтернативні джерела їхнього постачання.
На сьогодні основні потреби в енергоресурсах Європейський Союз покриває за рахунок нафти (37,2%), газу (23,9%), вугілля (17%) та ядерної енергетики (14,5%). Природний газ до ЄС постачають Росія (24%), Норвегія (13%), Алжир (10%), інші країни (7%). В Європі споживають 27% російської, 19% близькосхідної, 16% норвезької, 12% північно-африканської та приблизно 5% нафти з інших регіонів.
Очікується, що нафта залишиться головним джерелом енергії (34%), а частка споживання газу сягне приблизно 27%, при чому 90% попиту ЄС на нафту та 80% попиту на газ мають забезпечуватись за рахунок імпорту з третіх країн.
Євросоюз не наділений енергетичними багатствами, за його межами сконцентровано майже 80% світових запасів енергоресурсів: у Норвегії, країнах південного Середземномор'я, Чорного і Каспійського морів, Ближнього Сходу і Персидської затоки. Енергетичні запаси цих регіонів Євросоюз прагне використовувати у своїх інтересах. Євросоюз залучає навколишні та сусідні з ними держави в наднаціональний внутрішній енергетичний ринок шляхом розповсюдження і впровадження в них принципів і норм енергетичного права ЄС.
Першим етапом у цьому напрямі стало створення регіонального енергетичного ринку Південно-Східної Європи (ПСЄ) у формі Енергетичного співтовариства. Співтовариство має підвищити надійність постачань енергоресурсів у Євросоюз, створивши потужності для транспортування природного газу із Каспійського регіону, Північної Африки і Ближнього Сходу, а також розробляти розташовані в регіоні поклади природного газу і вугілля. Підписавши Договір Енергетичного співтовариства, сторони взяли на себе зобов'язання дотримуватися елементів європейської енергетичної політики, що стало початком процесу в перспективі приближення до Євросоюзу Південно-Східної Європи, яка завдяки своєму географічному положенню знаходиться на перетині основних енергетичних шляхів.
Договір про заснування Енергетичного співтовариства між ЄС і дев'ятьма державами: Албанією, Болгарією, Боснією і Герцеговиною, Македонією, Румунією, Сербією, Хорватією, Чорногорією і Тимчасовою місією ООН по управлінню Косово - був підписаний в Афінах 25 жовтня 2005 р. і вступив у силу 1 липня 2006 р. На сьогодні повна участь у договорі обмежується країнами Південно-Східної Європи, однак, в результаті активної діяльності Євросоюзу по залученню нових членів, на міністерській раді Енергетичного співтовариства в Скопьє в листопаді 2006 р. статус спостерігача було надано чотирьом країнам: Молдові, Норвегії, Туреччині та Україні. Цим документом передбачається підключення Греції до ринків газу і електроенергії континентального Євросоюзу, а також створення інфраструктури на Балканах для отримання ЄС доступу до джерел енергоносіїв у Каспійському регіоні, Північній Африці і на Ближньому Сході.
Інтегрування енергетичних систем країн Південно-Східної Європи в європейську означають створення шляхів для постачання в Євросоюз енергоносіїв, які можуть транспортуватися в Європу зі Сходу, Південного Сходу і Півдня.
Позитивний досвід створення енергетичного співтовариства Південно-Східної Європи дав привід Євросоюзу перейти до створення європейського енергетичного співтовариства - подальшому поширенню на навколишні та сусідні з ними країни принципів та права Європейського Союзу в галузі енергетики шляхом укладання надєвропейського договору енергетичного співробітництва і створення тим самим енергетичного ринку для забезпечення поставок енергоносіїв в країни - члени ЄС і стимулюванні інвестицій в енергетичну інфраструктуру Союзу.
2.1 Російсь ка енергетична політика щодо ЄС
Для досягнення встановленої цілі зовнішньої енергетичної політики Євросоюзом вирішуються завдання: збереження і розвиток відносин з Росією - основним постачальником енергоносіїв у держави ЄС.
Традиційно ЄС використовує вісім так званих енергоконекторів, через які енергоресурси надходять до країн Спільноти. Три з них («Східний», «Російсько-Босфорський» та «Російсько-Балтійський») утворюють «Євразійський» енергоресурсний мегаконектор, що перебуває під контролем Російської Федерації. Понад 30% нафти та 33% газу від загального обсягу імпорту ЄС надходять до Європи саме через нього.
Росія, яка має у своєму розпорядженні значні запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, що є базою розвитку економіки й інструментом здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, чотири роки тому ухвалила «Енергетичну стратегію до 2020 року». Російська Федерація, як один з провідних та найвпливовіших експортерів нафти та газу, прагне варіювати обсягами та напрямами експорту енергоресурсів з метою досягнення тих чи інших преференцій політичного та економічного характеру, а також ефективних впливів на міжнародну політику. Спекулюючи обсягами постачання на різні ринки, передусім, європейський, штучно провокуючи дефіцити енергоресурсів на них, Росія розраховує на максимізацію вартості та ціновий диктат.
У контексті європейської дискусії про спільну зовнішню енергетичну політику ЄС, Міністерству промисловості та енергетики РФ доручено скорегувати стратегію з урахуванням змін, що відбуваються, а також розширити і часові рамки - до 2030 року. Росія має на меті отримати опосередкований контроль над ринком ЄС та створити замкнуті енергетичні цикли (видобуток енергоносіїв - транспортування - переробка - розподілення енергопродуктів). Якщо ще кілька років тому йшлося про контроль над трубопроводами, що становлять транспортну ланку постачання енергоресурсів до Європи, то нині питання стоїть значно ширше.
РФ намагається сконцентрувати у своїх руках вплив на енергоресурсно важливі для ЄС країни, щоб зробити їх інструментом впливу на ЄС. Зокрема, РФ зв'язує Алжир, який має стратегічне значення для постачання газу в ЄС, поставками озброєнь та військової техніки. У березні 2006 року відбувся візит В. Путіна до Алжиру, під час якого російська сторона запропонувала стратегічне співробітництво арабській країні в розробці нових покладів нафти і газу, координацію зусиль на європейському ринку в обмін на модернізацію алжирської армії, включно з постачанням літаків, кораблів, артилерії. «Газпром» та «Сонатрак» в свою чергу підписали меморандум, який передбачає взаємодію сторін при реалізації газу в треті країни. «Газпром» робить усе можливе для придбання максимальних обсягів газу в Центральній Азії та монополізації шляхів їхнього транспортування, адже, в 2007 році в Росії виникне дефіцит газу, який становитиме 4,2 млрд. кубометрів, а до 2015 року сягне 46,6 млрд. кубометрів. Москва також тисне на Брюссель, оприлюднивши свої плани масштабної переорієнтації експорту енергоресурсів в Азію.
Після затвердження Європарламентом і Радою Європи у 2009 р. пакета документів, що встановлюють головні принципи третього етапу реформування (лібералізації) ринків електроенергії і природного газу ЄС (згаданий вище «Третій Енергетичний пакет»).
У цьому документі закладений принцип обмеження інвестицій в енергетичну інфраструктуру ЄС з боку компаній-монополістів, які не забезпечили відокремлення функцій видобутку, транспортування та постачання. Він становить серйозну загрозу для втілення довгострокової стратегії РФ з придбання енергетичних активів ЄС та будівництва нових газопроводів з метою зниження транзитної залежності від суміжних країн.
Затвердження Третього пакета значно загострило протиріччя у відносинах Росії з ЄС, але не завадило їй продовжувати співпрацювати з окремими країнами ЄС у реалізації проекту «Південний потік», який є для РФ стратегічним пріоритетом. Це свідчить про певну неузгодженість енергетичної політики всередині ЄС, яку РФ намагається використати, нав'язавши економічно необгрунтований та політично мотивований проект.
Газопроводи «Північний потік» і «Південний потік» у поєднанні з укладанням довгострокових контрактів можуть ще більшою мірою «прив'язати» європейських споживачів до російського газу. Така ситуація створює реальні загрози процесам диверсифікації і розвитку конкуренції на ринку Європи, а також - суперечить енергетичній політиці ЄС із забезпечення пріоритетності прав споживачів, порівняно з газопостачальними, газотранспортними та газовидобувними компаніями.
10 січня 2007 року Європейська Комісія оприлюднила документ «Європейська енергетична політика», в якому визначені пріоритети нової енергетичної стратегії Європейського Союзу у ХХI столітті, спрямованої на створення диверсіфікованих ринків енергоносіїв, зменшення енергоспоживання та енергозалежності економічного простору «ЄС-25+». Як висловився Президент Єврокомісії Х.М. Баррозо: «Енергетична політика була провідною галуззю з початку формування європейського проекту (маються на увазі Угоди зі сталлі та вугілля, а також про Євроатом) і наразі ми маємо поставити її в центр нашої уваги».
Серед превентивних заходів, спрямованих на формування менш вразливої до енергетичних потрясінь економіки, можна виділити наступні:
1) розробка системи та ефективного механізму енергозбереження;
2) використання нетрадиційних, альтернативних джерел і відновлюваних видів енергії;
3) стимулювання видобутку основних видів палива та виробництва електроенергії;
4) диверсифікація джерел надходження енергоносіїв.
Розглянемо зовнішні складові нового енергетичного плану ЄС, запорукою ефективної реалізації якого має стати здійснення спільної й узгодженої зовнішньої енергетичної політики.
Окрім вже зазначених трьох російських енергоконекторів, Європейський Союз також використовує або планує використовувати наступні:
1) Північноморський - надходження газу та нафти з шельфу Північного моря, експортує Норвегія (частка споживання в країнах ЄС - відповідно 13% та 16%). Видобутком також займаються декілька країн-членів Європейського Союзу. За оцінками аналітиків, ера нафти Північного моря підходить до завершення.
2) Північноафриканський - 21,2% газу та 10% нафти з Алжиру та Лівії. Як зазначалося вище, з минулого року Алжир зв'язаний з Російською Федерацією зобов'язаннями щодо узгодженого експорту енергоресурсів у треті країни.
3) Суецький - приблизно 20% нафти ЄС імпортує з країн Перської затоки (Ірану та Саудівської Аравії).
4) Малоазіатський (Турецький) - з Азербайджану по трубопроводах Баку-Тбілісі-Джейхан та Баку-Тбілісі-Ерзурум (через територію Туреччини) нафта і газ надходять до території країн-членів ЄС (Газові проекти «Набукко» та «Блакитний потік-2», нафтовий проект Самсун-Джейхан).
5) Чорноморський - ресурс - Каспійські газ та нафта. Перебуває в стадії розробки.
Отже, оскільки ресурси Північного моря швидко вичерпуються, а залежність від російських постачань зростає дуже швидкими темпами, Європейська Комісія спрямувала свою увагу на енергоресурси Каспію. Елементи спільного підходу країн ЄС, стратегічні цілі, а також конкретні кроки з їх реалізації, містяться у Плані дій, що лежить в основі прийнятого 10 січня 2007 року документу «Європейська енергетична політика». Деякі його положення:
1) впровадження єдиних технічних стандартів та правил транскордонної торгівлі енергоносіями, а також прозорості єдиного енергетичного ринку ЄС, що передбачає обмін інформацією та унеможливлює маніпуляцію за допомогою цін.
2) визначення до 2013 року щодо головних ланок інфраструктури, які необхідно побудувати.
3) досягнення домовленості щодо терміну, впродовж якого мають бути завершені процедури планування та узгодження проектів, що становлять інтерес для Європи.
4) призначення Європейських координаторів для реалізації пріоритетних проектів:
4.1. будівництва електромережі між Німеччиною, Польщею та Литвою;
4.2. розширення співробітництва у форматі Африкансько-Європейського енергетичного партнерства, зокрема, започаткування в цьому форматі діалогу з питань безпеки постачання;
4.3. розширення відносин в енергетичній сфері та створення нового регіонального енергетичного ринку із залученням країн-сусідів ЄС, включаючи Україну. Основою має стати співробітництво в рамках Договору про Енергетичне Співтовариство;
4.4. об'єднання електромереж Іспанії та Франції;
4.5. прокладення газопроводу НАБУККО для постачання природного газу з Каспійського регіону до Європи. Слід зазначити, що у 2000-2005 роках було введено в експлуатацію наступні газопроводи:
a) Trans-Med (Алжир-Італія, 2003 рік),
b) Magrib Europa Pipelines (Алжир-Іспанія, 2004 рік),
c) «Зелений потік» (Лівія-Італія, 2004 рік),
d) MedGas (Алжир-Іспанія-Франція-Австрія, 2004 рік) загальною вартістю 35 млрд. доларів.
Проект НАБУККО, спрямований на забезпечення поставок каспійських енегоресурсів до Європи через Туреччину, обминаючи Росію, є п'ятим за рахунком проектом ЄС, що має на меті зниження газової залежності від РФ. Початок будування 3 300-километрового газопроводу з Середнього Сходу (Іран) та країн Каспійського регіону (Азербайджан, Туркменістан) через територію Туреччини, Болгарії
Енергетична політика ЄС курсовая работа. Международные отношения и мировая экономика.
Курсовая работа по теме Декоративно-прикладное искусство тюркских народов Алтая ХIХ-ХХ вв.
Курсовая Работа На Тему Патентное Право
Как Писать Реферат По Экономике
Декабрьское Сочинение В Списках Не Значился
Психофизиологические Факторы Ошибок Авиационного Персонала Реферат
Темы Сочинения По Высказываниям
Дипломная работа по теме Расчет параметров ковша погрузчика
Современник Собрание Сочинений Отзывы
Курсовая работа: Кризис культурного творчества и его преодоление
Курсовая работа по теме Разработка технологии изготовления цилиндрического аппарата
Курсовая работа по теме Актуальность правового регулирования малого бизнеса
Контрольная работа по теме Брачность в России: основные тенденции
Реферат На Тему Різноманітність Культурі Звичаїв Народів
Курсовая работа по теме Совершенствование организации оплаты труда на примере руководителей и специалистов СХА 'Терновская' Терновского района Воронежской области
Эссе Рынок
Реферат: Контроль в маркетинге 3
Реферат: Диалектика
Реферат Про Крота
Доклад по теме Интифада
Курсовая Работа На Тему База Даних Лікарських Препаратів
Исследования коммутатора - Коммуникации, связь, цифровые приборы и радиоэлектроника лабораторная работа
Сладости: вред или польза - Кулинария и продукты питания реферат
Коррупция и ее предупреждение - Государство и право дипломная работа