Енергетичні відносини України та Росії - Международные отношения и мировая экономика курсовая работа

Главная

Международные отношения и мировая экономика
Енергетичні відносини України та Росії

Стосунки України та Росії в енергетичній сфері, стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики двох держав. Україна та МАГАТЕ. "Газові переговори": наміри і результати. Особливості та характер позиціювання сторін у "трикутнику": ЄС – Україна-Росія.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Енергетичні відносини між Україною та Росією мають непросту історію: від стратегічного партнерства та реалізації великих спільних енергетичних проектів (як приклад, будівництво та успішна експлуатація всіх атомних блоків українських АЕС) до періодів шантажу, недовіри і взаємних звинувачень та прямих енергетичних «війн». Серед причин такого стану справ у російсько-українських енергетичних відносинах більшість експертів, в першу чергу, називають їх безсистемність та орієнтованість на досягнення короткотермінових цілей.
Нинішні відносини Києва з Москвою є досить суперечливими і складними.
Їх характерними рисами є високий ступінь невизначеності, криза довіри та розбіжності інтересів. Контакти між сторонами обтяжені ідеологічним протистоянням, «замороженими» конфліктами, конкуренцією інтеграційних проектів на пострадянському просторі. Проблемними є відносини України та Росії в політичній, економічній, енергетичній, безпековій і гуманітарній сферах. Така ситуація об'єктивно не відповідає інтересам сторін, створює ризики для європейської безпеки та потребує спільного пошуку узгоджених, взаємоприйнятних рішень проблемних питань, що стоять на порядку денному.
Тільки чітке розуміння базових державоутворюючих чинників цих країн створює основу побудови їх рівноправних та взаємовигідних міждержавних взаємин. Відсутність такого розуміння має наслідком провокування конфліктних ситуацій на різних рівнях та у різних вимірах - політичному, економічному, соціальному, гуманітарному тощо. Від належного розуміння і доброї волі керівництва й політичних еліт України та Росії залежить розвиток відносин між обома країнами у конструктивному руслі.
Об'єктом роботи є україно-російські енергетичні відносини.
Предмет дослідження - сучасний стан та перспективи українсько-російських енергетичних відносин.
Мета роботи - здійснити енергетичний аналіз українсько-російських відносин на сучасному етапі «перезавантаження» (2010-2011 рр.).
Для досягнення сформульованої мети визначено такі завдання:
- охарактеризувати українсько-російські енергетичні відносини крізь призму зовнішньополітичних стратегій двох держав;
- встановити та охарактеризувати основні етапи українсько-російських енергетичних відносин (1991-2009 рр.);
- охарактеризувати співробітництво України та Росії у сферах енергетики та високих технологій;
- висвітлити особливості врегулювання проблеми перебування чорноморського флоту на території України;
Хронологічні рамки роботи - 2010-2011 рр.
Територіальні межі дослідження охоплюють Україну та Росію.
Структура роботи випливає із завдань дослідження і складається з трьох розділів, кожен з яких має кілька підрозділів.
У першому розділі висвітлюються основні стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики орієнтири двох держав та визначаються етапи українсько-російських відносин періоду незалежності України (до 2009 року).
У другому розділі висвітлюються енергетичні аспекти україно-російських відносин.
Та третій розділ присвячений «енергетичному трикутнику»: ЄС - Україна-Росія їх взаємовідносинам, інтересам, протиріччям.
1 . Енергетичні аспекти україно- російських відносин
1.1 Стосунки України та Росії в енергетичній сфері
Енергетика - галузь, де в українсько-російських відносинах накопичилося найбільше проблем. Але вона ж має і найбільший потенціал для взаємовигідної співпраці. Протягом десяти попередніх років був розповсюджений міф про практично повну залежність України від російських енергоносіїв. Справді, Росія є головним постачальником енергоресурсів в Україну, але ця залежність далеко не одностороння. І річ не лише в тім, що Україна має розвинену інфраструктуру транспортування на зовнішні ринки російських нафти, газу, аміаку.
Українські нафтопереробні заводи (НПЗ) будувалися для переробки саме російської нафти, щоб забезпечити високу ефективність експорту нафтопродуктів до Європи, їхні потужності повністю забезпечували потреби України і практично весь колишній союзний експорт цієї продукції. Ефективність кооперації в даній сфері визнає і російський капітал, який з року в рік нарощує свою присутність в українській нафтопереробці. Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, зокрема найбільшого в Україні - ЛиНОСу, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку. Приватизація ними НПЗ в Україні дала змогу повніше їх завантажувати і забезпечила конкурентоспроможність вироблених нафтопродуктів. На жаль, Росією запроваджений такий порядок експорту нафти в Україну, за якого компаніям-експортерам не повертається ПДВ і з них стягується експортне мито.
Обидві країни взаємозалежні і в атомній енергетиці. Російське АТ «Концерн ТВЕЛ» щорічно постачає Україні тепловиділяючі збірки на загальну суму 200 - 250 млн. дол. США. Власна промисловість задовольняє лише 15% потреб ядерно енергетичного комплексу України в обладнанні, матеріалах, приладах, решта поставляється з Росії, країн СНД та Заходу. Водночас 20% уранової сировини, що надходить до РФ, видобувається в Україні (45% - у Казахстані, 10% - в Узбекистані).
Взаємозалежність у газовій сфері не обмежується наданням Україною послуг, транзиту російського газу до Європи. Вона сама залишається великим споживачем російського природного газу (понад 30% усього російського експорту цих ресурсів).
Нині пропускна спроможність газотранспортної системи України на вході (східний та північний напрямки) становить 290 млрд. м 3 на рік, на виході (західній напрямок) - 170 млрд. м 3 на рік, у т. ч. на західних кордонах - 140 млрд. м 3 . За попередніми оцінками, у 2001 р. Україна забезпечила транзит 124,4 млрд. м 3 російського природного газу на експорт. Йому належить домінуюче місце в забезпеченні потреб Європи в енергоносіях - 30% на європейському ринку, а для окремих країн Центральної Європи-100%.
Європейський попит на природний газ зростає, і можна очікувати істотного збільшення його експорту з Росії та країн Каспійського регіону. Проте реалізація російських проектів прокладання нових трубопроводів в обхід України вже до середини наступного десятиліття може призвести до зменшення транзиту газу через нашу територію до 60 - 70 млрд. м 3 на рік, а відтак до скорочення доходів України від газотранзиту на суму близько 1,2 млрд. дол. США. Збереження позицій у цій сфері значною мірою залежатиме від поліпшення технічного стану газотранспортної системи, активності урядової політики, ефективності зусиль Міністерства палива та енергетики і НАК «Нафтогаз України» в укладанні довгострокових договорів про транзит газу в Європу та участі Росії в проектах розширення потужностей української газотранспортної системи.
Не меншої уваги потребують і питання нафтового транзиту. Серйозним викликом українському проекту Євроазійського нафтотранспортного коридору є намагання Росії активізувати процеси транспортування нафти північним шляхом. Зокрема, уже наприкінці 2001 р. введено в дію першу чергу Балтійської трубопровідної системи, що дасть можливість експортувати через порт Приморськ (Ленінградська область) на балтійський ринок 12 млн. т нафти на рік. У 2001 р. завершено будівництво нафтопроводу «Тенгіз - Новоросійськ» Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), що створило передумови для зменшення транзиту казахстанської нафти через Одеський термінал та Феодосійську нафтобазу. Такий розвитку подій потребує від МЗС, Міністерства палива та енергетики (НАК «Нафтогаз України») активізації зусиль для забезпечення завантаження українських нафтопроводів. Гострою і невідкладною є для України необхідність узгодження з російським урядом та міжнародними компаніями які видобувають, продають та купують каспійську нафту проблеми активного використання можливостей нафтопроводу «Одеса - Броди» для транспортування нафти з басейну Чорного моря до Центральної та Західної Європи.
енергетичний газовий переговори стратегічний
1.2 Стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики Росії
Згідно з енергетичною стратегією Росії на період до 2020 року (далі Стратегія 2020), «Державна енергетична політика в зовнішньоторговельній сфері має бути спрямована на перехід країни від ролі переважно постачальника сировинних ресурсів до ролі самостійного учасника світового обороту енергетичних товарів, який проводить незалежну політику на світових ринках. Ця необхідність продиктована як об'єктивними тенденціями до посилення міжнародної економічної інтеграції, так і потенційними вигодами від якісної зміни ролі Росії в світовій торгівлі енергетичними ресурсами».
Вперше в Стратегії 2020 були сформовані і основні цілі єдиної політики регулювання експорту, імпорту та транзиту енергоресурсів:
- зміцнення позицій Росії на світових енергетичних ринках, максимально ефективна реалізація експортних можливостей російського ПЕК, зростання конкурентоспроможності його продукції та послуг;
- забезпечення недискримінаційного режиму зовнішньоекономічної
діяльності в енергетичному секторі, який включає вільний доступ російських енергетичних компаній до закордонних ринків енергоресурсів та фінансових ринків, провідних енергетичних технологій;
- сприяння залученню в раціональних масштабах та на взаємовигідних умовах закордонних інвестицій в російський енергетичний сектор. Виходячи з вищенаведених цілей, державна політика РФ в сфері енергетики передбачає:
- максимізацію національної вигоди від зовнішньоекономічної діяльності
з урахуванням оцінки взаємопов'язаних наслідків такої політики в галузях експорту, імпорту та транзиту, наявності російських компаній на світових ринках енергоресурсів та капіталу;
- стимулювання диверсифікації товарної структури експорту, підвищення обсягів вивозу продукції з більш високою часткою доданої вартості;
- диверсифікацію ринків збуту енергоресурсів, розширення географії
присутності російських компаній на міжнародних ринках за економічної доцільності такого розширення;
- підтримку проектів з активізації залучення іноземного капіталу в Росію;
- розвиток нових форм міжнародного співробітництва в енергетиці, в тому числі й у науково-технічній сфері;
- створення механізмів координації державної політики в галузі зовнішньоторгового регулювання енергетичної сфери.
Водночас, стратегічним інтересам Росії відповідає формування єдиної енергетичної та енерготранспортної інфраструктури в суміжних регіонах Європи та Азії, розвиток міжнародних енерготранспортних систем, забезпечення недискримінаційного транзиту енергоносіїв. З цією метою держава буде заохочувати російські акціонерні товариства та компанії до участі в розробці та реалізації значних міжнародних проектів транспортування газу, нафти та електроенергії як в західному так і східному напрямах. Для Росії з її унікальним географічним та геополітичним положенням проблеми транзиту мають особливе значення. В наслідок чого вона має усі необхідні передумови для того, щоб транзит забезпечував і надійність її забезпечення енергоресурсами, і їх ефективний експорт, і отримання прибутків від транзитних функцій.
Саме глобальний характер енергетичних проблем та все більша їх політизація, а також впливове положення ПЕК Росії в системі світової енергетики висунули енергетичний чинник в перелік базових елементів російської дипломатії.
Ще більш конкретизовано визначене сучасне стратегічне положення Росії в новій Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року, прийнятій президентом Медвєдєвим 12 травня 2009 року. «Росія подолала наслідки системної політичної та соціально-економічної кризи кінця ХХ століття - припинила падіння рівня та якості життя російських громадян, встояла під тиском націоналізму, сепаратизму та міжнародного тероризму, запобігла дискредитації конституційного устрою, зберегла суверенітет та територіальну цілісність, відновила можливості з нарощування національної конкурентоспроможності та відстоювання національних інтересів в якості ключового суб'єкту багатополярних міжнародних відносин, які перебувають у стадії формування». В Стратегії зазначається, що перехід від блокового протистояння до принципів багатовекторної дипломатії, а також ресурсний потенціал Росії та прагматична політика його використання розширили можливості РФ з укріплення її впливу на світовій арені.
Прямо негативно на забезпечення національної безпеки РФ в економічній
сфері можуть вплинути дефіцит паливно-енергетичних, водних та біологічних ресурсів, застосування дискримінаційних заходів та посилення недобросовісної конкуренції по відношенню до Росії, а також кризові явища в світовій фінансово-банківській системі.
Одним із головних напрямів забезпечення національної безпеки в економічній сфері на довгострокову перспективу є енергетична безпека. Необхідними умовами забезпечення національної та глобальної енергетичної безпеки є багатостороння взаємодія в інтересах формування ринків енергоресурсів, які б відповідали принципам Світової Організації Торгівлі, розробка та міжнародний обмін перспективними енергозберігаючими технологіями, а також використання екологічно чистих альтернативних джерел енергії. Головним змістом енергетичної безпеки є стале забезпечення попиту достатньою кількістю енергоресурсів стандартної якості, ефективне використання енергоресурсів шляхом підвищення конкурентоспроможності національних виробників, запобігання можливому дефіциту паливно-енергетичних ресурсів, створення стратегічних запасів палива, резервних потужностей та комплектуючого обладнання, забезпечення стабільності функціонування систем енерго - та теплопостачання.
Таким чином, для Росії саме експорт енергоресурсів є ефективним та прогнозовано використовуваним інструментом, що дає змогу прямо або опосередковано впливати на прийняття економічних, а в деяких випадках і політичних рішень у державах-споживачах ПЕР, які що визначають такий аспект енергетичної безпеки, як енергетична незалежність (залежність).
При цьому надвелика частка споживання російських ПЕР характерна не тільки для країн СНД чи Балтії, що обумовлено історичними причинами, а й для країн
Західної Європи (в тому числі й провідних країн ЄС), Туреччини тощо. Так обсяги споживання російського природного газу в Німеччині складають 40%, Франції та Італії - 25%, Австрії - 75%, Словенії та Болгарії - близько 90%, Фінляндії - майже 100%.
Це повною мірою проявилося в ході «газової війни» між Росією та Україною на початку 2009 року, що повинно змусити Європу переглянути свої погляди на роль і значення Росії у забезпеченні енергетичної безпеки Європи.
1.3 Стратегічні напрями зовнішньої енергетичної полі тики України
енергетичний політика україна росія
Стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики України, передбачені в Енергетичній стратегії України на період до 2030 року, полягають в інтеграції національного паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) до Європейського союзу. Елементами такої інтеграції є адаптація законодавства та відповідні інституційні перетворення, інтеграція мереж та уніфікація стандартів.
Серед головних напрямів енергетичної політики України з точки зору забезпечення енергетичної безпеки слід виділити:
- підвищення надійності та ефективності енергопостачання, забезпечення ефективного та сталого розвитку ПЕК держави;
- зменшення рівня енергетичної залежності країни шляхом збільшення видобутку (виробництва) і споживання власних енергоносіїв, диверсифікації зовнішніх і внутрішніх джерел енергопостачання, максимального залучення потенціалу енергозбереження;
- підвищення рівня безпеки населення від надзвичайних ситуацій техногенного характеру;
- підвищення рівня безпеки, стійкості та живучості енергетичних об'єктів з метою запобігання екологічним катастрофам та зменшення рівня техногенного впливу енергетичних об'єктів на довкілля;
- забезпечення входження України в енергетичні ринки Європи та світу;
- удосконалення та розвиток сфери загального забезпечення підтримки розвитку галузей ПЕК (нормативно-правова база, науково-технічне й інформаційне забезпечення тощо). 5
Головними заходами щодо зниження енергетичної залежності України в Стратегії передбачені:
- підвищення рівня власного виробництва ПЕР (за рахунок підвищення абсолютного рівня їх видобутку, зменшення абсолютного рівня імпорту, ефективного та оптимального енергоспоживання);
- диверсифікація джерел зовнішнього постачання ПЕР (природний газ, нафта, ядерне паливо) з необхідністю мати не менше трьох джерел постачання за кожним видом з рівнем у 25-30% від загального обсягу;
- закріплення стратегічного положення України в міжнародній системі транспортування енергоносіїв та забезпечення гідної участі України в реалізації міжнародних енергетичних проектів;
- забезпечення внутрішньої енергетичної незалежності (запобігання монопольному становищу на внутрішніх ринках ПЕР; створення рівних конкурентних умов діяльності; створення державних стратегічних запасів ПЕР; удосконалення нормативно-законодавчої бази; здійснення державного контролю).
У енергетичних відносинах України з Росією є явні загрози її енергетичній безпеці через майже монопольну залежність у постачанні основних ПЕР (в першу чергу природного газу), яка визначає надмірний (з точки зору енергетичної незалежності) економічний та політичний тиск. Водночас існують певні потенційні механізми протидії надмірній енергозалежності (мається на увазі наявність потужної транзитної системи).
Переважна більшість газового транзиту із Росії до країн Європи (80%) відбувається через українську газотранспортну систему (ГТС), що робить Україну важливим елементом забезпечення енергетичної безпеки Європи (ЄС): Як важливі нетто-імпортери енергоносіїв Україна та Європейський Союз мають очевидний спільний інтерес. Енергетична безпека України, провідного транзитера, є також найкращою гарантією енергетичної безпеки наших європейських сусідів. Таким чином, енергетична безпека загальноєвропейського простору неподільна. З іншого ж боку, таке привалююче монопольне положення України викликає значну зацікавленість як у контролі (володінні) вітчизняної ГТС, так і у реалізації заходів з диверсифікації шляхів постачання російського газу до Європи.
У разі реалізації в найближчі 20 років альтернативних маршрутів постачання російського газу в Європу загальною пропускною спроможністю в 55 млрд. мі газу обсяги транспортування українською ГТС (не враховуючи можливе збільшення обсягів видобутку та транзиту російського газу в Європу) зменшаться до 30%. В той же час, усунути Україну як провідного транспортера російського газу до Європи неможливо.
Такий стан справ знайшов своє відображення у рішенні РНБО України від 10 лютого2009 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення енергетичної безпеки України». В цьому документі визначено, що «перехід на довгострокові, прямі та прозорі контракти з Російською Стороною у питаннях постачання природного газу в Україну та його транзиту європейським споживачам» визначено «важливим елементом забезпечення енергетичної безпеки як України, так і Європи».
Водночас час необхідно врахувати значні ризики, потенційно можливі в стосунках України та Росії в питаннях постачання та транзиту природного газу. У згаданому рішенні РНБО України «асиметрію відповідальності та ризиків Сторін контрактів (зокрема, щодо штрафних санкцій за невчасну оплату, перевищення відбору законтрактованих обсягів газу чи його недобір;
- невизначеність умов використання газу з українських підземних сховищ, зобов'язання Української Сторони здійснювати транзит газу практично за будь-яких умов, у той час як за певних обставин Російська Сторона матиме низку підстав для припинення постачання газу в Україну» визначено «порушенням принципів рівноправності та паритетності, що ставить Українську Сторону у залежність від Російської».
- на сьогоднішній день питання щодо недобору законтрактованих обсягів газу певним чином вирішено на рівні незафіксованих домовленостей.
Зовнішня енергетична політика ЄС. Країни ЄС, як і Україна, мають значний рівень енергетичної залежності (~50%). Домінуючим постачальником ПЕР в Європу є Росія. Її частка у постачанні країнам ЄС (EU-27) нафти складає 33% (з країн ОПЕК постачається 38%), природного газу - 42% (наступним джерелом є Норвегія, яка постачає лише 24%), вугілля - 26%. На сьогоднішній день спільна енергетична політика ЄС перебуває у стадії
розробки та узгодження. Не зважаючи на пріоритетність національних інтересів, залишається необхідність спільних дій та розуміння того, що в світі глобальної взаємозалежності енергетична політика окремих держав має проводитися в рамках загального Європейського простору.
Така загальна енергетична політика Європи передбачає досягнення трьох головних цілей:
· сталість: за рахунок переважної розробки конкурентоспроможних джерел енергії з низьким вмістом вуглецю, особливо альтернативного транспортного пального, регулювання енергоспоживання Європи, призупинення негативних змін клімату та поліпшення якості повітря;
· конкурентоспроможність: відкриття енергетичних ринків має бути вигідним як для споживачів, так і всієї економіки в цілому, сприяти інвестуванню в чисте виробництво енергії та підвищенню рівня енергоефективності (це зайвий раз підкреслює важливість та значимість цінової та тарифної політики держав), зниженню впливу надвисоких цін на енергоносії на економіку ЄС та її громадян, використанню найновітніших сучасних енергетичних технологій;
· безпека енергозабезпечення: вирішення проблеми зростаючої залежності країн ЄС від імпортованих енергоносіїв передбачає використання комплексного підходу з одночасного просування за різними напрямами до яких належить зниження попиту, диверсифікація структури енергетики ЄС зі збільшенням використання конкурентоспроможних локальних та відновлюваних джерел енергії (диверсифікація видів палива), а також диверсифікація джерел та шляхів постачання імпортованих енергоносіїв, створенню нормативно-законодавчої бази, яка буде сприяти залученню
інвестицій для задоволення зростаючого попиту на енергоносії, підвищення готовності ЄС до реагування на кризові ситуації, поліпшення умов для європейських компаній, які намагаються отримати доступ до світових енергоресурсів, забезпечення доступу до енергоносіїв усіх фізичних та юридичних осіб.
Щодо побудови стратегічних відносин в енергетичній сфері з Росією, то на думку європейських експертів, тут можна виділити дві домінуючі концепції. Перша базується на виключно економічних міркуваннях і полягає у рівномірній енергетичній взаємозалежності обох сторін (ЄС залежить від імпорту енергоносіїв з Росії так само, як і Росія залежить від їх експорту до Європи; до того ж і сама Росія потребує європейських інвестицій та енергетичних технологій для нарощування енерговидобутку). Друга концепція базується на геополітичних засадах та полягає в тому що Росія має намір максимально використати свої резерви нафти і газу для отримання значних політичних дивідендів. В цьому ракурсі для Росії є вигідними перспективами відсутність узгодженості, розкол, конкуренція, конфлікт ринків і стратегічних підходів країн-членів ЄС, крім того, Росія прагне примусити транзитні країни передати їй контроль над транспортними мережами та використовує тактику покарання зменшенням постачань ПЕР або ціновим диктатом за протидію таким намірам (приклад енергетичних взаємовідносин з Україною тут є показовим). Домінуючою для ЄС вважається перша концепція, для ефективної реалізації якої експерти пропонують залучити Росію до міжнародного діалогу з питань енергетичної безпеки та контролю над зміною клімату, сприяти приєднанню Росії до Енергетичної Хартії або нового взаємоприйнятного договору з визначенням чітких правил енергетичних відносин в системі постачальник - транзитер - споживач.
Однак політика забезпечення енергетичної безпеки Європи має і явно слабкі місця:
- Відсутність спільної енергетичної політики ЄС дає змогу значним постачальникам ПЕР (в першу чергу мається на увазі Росія) укладати сепаратні угоди з окремими країнами ЄС, змушуючи інших конкурувати між собою за постачання необхідних ПЕР.
- За рахунок надання Росією преференцій окремим країнам ЄС в обмін на їхню політичну лояльність, розколюється єдність Європейського Союзу, що ставить окремих його членів у політичну залежність від постачальника ПЕР. «Європа залишається вразливою до можливого політичного тиску доти, доки європейські країни не будуть сполучені між собою газогонами. Бо тоді, в разі потреби, європейські країни зможуть надати підтримку одна одній, і таким чином можна було б зменшити політизацію цього питання.» (все це повною мірою стосується й України);
- Історична звичка покладатися у своєму забезпеченні основними ПЕР (в першу чергу природним газом та нафтою) на Росію. Як показує світова практика та теоретичні засади забезпечення енергетичної безпеки, для гарантованого забезпечення її прийнятного рівня необхідна диверсифікація джерел та шляхів постачання енергоносіїв. Для України це має принципове значення.
Взаємовідносини України та Росії в сфері ядерної енергетики є одним із нечисленних прикладів успішного співробітництва. Головними передумовами цього можна вважати:
- використання на українських АЕС ядерних реакторів виключно російського виробництва та спільні роботи щодо продовження термінів їх експлуатації за російськими технологіями та за участю російських фахівців;
- використання російських реакторів В-392Б (ВВЕР-1000) в нових українських
АЕС (3-й та 4-й енергоблоки Хмельницької АЕС);
- постачання російського ядерного палива для реакторів АЕС (винятком є використання експериментального палива виробництва американської компанії «Westinghouse» на Південноукраїнській АЕС);
- вивіз відпрацьованого ядерного палива для переробки виключно на російських заводах, що триватиме до побудови в Україні власного сховища відпрацьованого ядерного палива;
- широка співпраця з російськими компаніями в напрямі створення елементів власного ядерно-паливного циклу;
- провідна роль Росії у створенні під егідою МАГАТЕ міжнародного проекту інноваційних ядерних реакторів та паливних циклів (проект INPRO), що має важливу роль для технологічного розвитку ядерної енергетики майбутнього, в тому числі й для України;
- широкі російські плани щодо пріоритетного розвитку власної ядерної енергетики, що передбачають можливість використання для цього українських потужностей з видобутку та первинної переробки урану та цирконію.
В загальному плані процес співробітництва з Росією в сфері ядерної енергетики є системним, нормативно-законодавчо оформленим, розрахованим на тривалий термін та за участю та під контролем міжнародних організацій (МАГАТЕ).
Однак це, в цілому успішне співробітництво, має і негативні сторони:
- уміле лобіювання Росією інтересів власних підприємств та відповідне усунення з високотехнологічного ринку українських конкурентів (мається на увазі продаж акцій Київського НДІ «Енергопроект» та Сумського НДІ насособудування, на черзі Харківський «Турбоатом»;
- приклади банкрутства ключових для власного ядерно-паливного циклу підприємств, в тому числі й через тиск ззовні);
- неефективна реалізація або невиконання вже досягнутих домовленостей;
- ризики монополізації ринку ядерного палива в Україні, про що йшлося у рішенні РНБО України.
2.1 Співробітництво в енергетичній сфері
Енергетика є винятково важливим елементом економічного і політичного розвитку будь-якої держави, що забезпечує її суверенітет. У світлі цієї тези слід пам'ятати, що Росія здійснює експорт газу (до 70 млрд. кубометрів на рік) та забезпечує більшість країн пострадянського простору левовою часткою нафтопродуктів. Україна ж імпортує близько 80% нафтопродуктів з Російської Федерації. Крім того, Росія і Україна є взаємозалежними через проблеми транзиту енергоносіїв газотранспортною системою останньої. Найбільшою країною-транзитером в СНД є Україна, яка прокачує власною територією більше 100 млрд. кубометрів «блакитного палива».
У відносинах між Україною та Росією енергетична сфера є найважливішою складовою економічного співробітництва. Імпортовані з РФ енергоносії забезпечують більше 60% українських потреб у нафті. Росія виступає необхідним посередником, що забезпечує транспортування в Україну центральноазійського газу (туркменського і узбекського), а також продає власний газ для українських потреб. Окрім того, на енергетичні матеріали припадає 46,7% всього українського імпорту з РФ у вартісному еквіваленті. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків.
Україна, як відомо, є найбільшим «уламком» Радянського Союзу після Росії. Через її територію проходять основні транзитні шляхи поставок у Європу (і Туреччину) російських нафти та газу, які проектувалися як єдине ціле та управління якими від початку здійснювалося з єдиного центру - Москви. За нинішніх умов Росія змушена платити Україні за транзит вуглеводнів близько 1,5 млрд. дол. на рік. Це не влаштовує Росію, яка вважає себе «правонаступницею» СРСР, і одним із її пріоритетів є мінімізація транзитної залежності.
Конфліктний потенціал було закладено ще в момент розпаду СРСР на незалежні держави, проте його реалізації завадили такі чинники, як відсутність жорсткої еліти в «єльцинській» Росії, зайнятої нагромадженням первинного капіталу, і, відповідно, багатовекторна політика України за часів президентства Л. Кучми. Надалі конфліктний потенціал накопичувався. Так, із приходом В. Путіна - жорсткого прагматика і непоганого стратега - Росія почала відроджувати «імперію» саме з нафтогазової сфери.
На сьогодні існує низка чинників, під впливом яких формувалися взаємовідносини між нашими країнами, а саме:
1) енергетична залежність України (через нижчі за світові ціни на енергоносії), яка створює поле для народження «енергетичного гегемона» на теренах СНД та дозволяє Росії утримувати Україну у власній орбіті;
2) проблематичність підписання середньо - та довгострокових контрактів на поставку енергоресурсів, які б перестраховували ризики від різкого коливання цін.
Починаючи з 2006 р. відносини України та Росії
Енергетичні відносини України та Росії курсовая работа. Международные отношения и мировая экономика.
Дипломная работа: Анализ финансовой устойчивости организации на примере ДГУ ЭПП Вектор-БиАльгам ГНЦ ВБ Вектор
Test 2 Spotlight 11 Контрольная Работа
Учебное пособие: Методические указания к выполнению лабораторной работы №4 по курсу “Основы измерительной техники” для студентов электротехнических специальностей всех форм обучения
Лабораторная работа: Создание анимации средствами Macromedia Flash 5
Брюсов Собрание Сочинений В 7 Томах Скачать
Курсовая Работа На Тему Культура Педагогического Труда
Национальные Религии Эссе
Реферат На Тему Характеристика Процесса Обучения
Мировоззрение Обыденное Реферат
Реферат Оказание Первой Помощи При Различных Травмах
Курсовая Работа На Тему Особливості Оподаткування Суб’Єктів Господарювання
Сборник Готовых Сочинений Цыбулько
Контрольная работа: Основы педагогической психологии
Диссертация На Тему Эволюционное Развитие Авторского Права И Смежных Прав В Системе Российского Гражданского Права Применительно К Цифровым Технологиям
Сочинение по теме Человек в ранних рассказах А.М. Горького
Скачать Реферат На Тему Физическая Культура
Специфика основных регулятивных процессов в управленческой деятельности
Диссертация Ключевые Слова
Курсовая работа по теме Аппараты, работающие под давлением
Контрольная Работа No 2 За 1 Четверть
Европейский суд по правам человека - Государство и право курсовая работа
Права налогоплательщиков: понятие, виды - Государство и право контрольная работа
Цели, основные этапы "перестройки" в экономическом и политическом развитии СССР в 1985-1991 годах - История и исторические личности контрольная работа