Енді Воргол

6 серпня 1928 року на Сході США, в місті Пітсбург, народилася провідна особистість для жанру попарт Енді Воргол. Напевно, єдиний такий представник лемківського походження, який зміг прославитися на весь світ. Його батько був людиною робочого класу. Великий, кремезний чолов'яга, який на початку ХХ століття перебрався з маленького селища в Австро-Угорщині до Сполучених Штатів, прокладав шлях задля свого майбутнього та майбутнього своєї сім'ї. Завдяки напруженій та завзятій праці батька сім'я змогла переїхати з щільно заселеного району до більш комфортного та безпечного.

Батько під час вибору будинку керувався тим, що вони мають жити там, де є школи з якісною освітою і церкви з їх традиційною католицькою, а краще буде сказати «Русинською греко-католицькою» вірою. У 1960 році будинок було продано, але через те, що він мав велике значення, як для сім'ї, так і для самого Енді, у 2005 році оселю викупили родичі художника.

Майже все дитинство Енді провів прикутим до ліжка через часті захворювання або травми. У два роки мав проблеми з набряками, в чотири зламав руку, в шість занедужав на скарлатину, в сім йому видалили мигдалини, у вісім років відбувся перший напад ревматичної гарячки та танцю святого Віта. Через усі недуги ледь не щоліта Енді був прив'язаний до дому, де з ним весь час була його мати, яка будь-яким способом була готова зробити синові краще. Ці моменти якраз і допомогли Ворголу всебічно розвиватися, особливо в малюванні.

Після закінчення середньої школи, попри всі бажання та намагання, він не зміг вступити до університету, тож подався до Технічного інституту Карнегі, де вивчав комерційне мистецтво та графічний дизайн, адже з самого дитинства знав, з чим він хоче пов'язати своє життя. Незважаючи на вміння малювати змалечку, він розумів, що має недостатньо хисту, тож у 1945-1946 ходив на спеціальні літні курси, щоб задовольнити своїх викладачів.

За кілька тижнів після закінчення інституту Воргол і його однокласник Філіп Перлштейнзалишили Піттсбург і переїхали до Нью-Йорка, де протягом десятиліть своєї кар'єри обидва піднялися до вищих ешелонів у світі мистецтва. Роки становлення Воргола, занурені в мистецтво комерційної ілюстрації, дійсно прислужилися йому спочатку як найвідомішому художнику-графіку 1950-тих, а згодом — як одному з піонерів руху попарт початку 1960-тих.

Перебравшись до Нью-Йорку, Воргол відчув, як це — жити в злиднях. Грошей було катастрофічно мало. Не маючи особистого простору, треба було жити з такими ж юнаками, які мріють про щось величне, ну й з тарганами, звісно, також. Дехто розповідав про історію, як один з таких «сусідів» виліз із портфоліо Енді під час співбесіди, проте це не завадило молодику отримати роботу. Після цього ім'я «Енді Воргол» все частіше почало фігурувати на мистецьких заходах.

1960-ті роки стали моментом розквіту та кульмінації: у цей період були створені головні роботи Воргола — «Big Campbell's Soup Can 19c (Beef Noodle)», «Three Marilyns», «Front And Back», але краще за нас про цей період зможуть розповісти наші колеги з «Мистецької студії»

На початку 60-х років Воргол створює свою обитель, храм свого мистецтва — так звану «Фабрику». У ній він творив та жив, його мистецтво не зупинялося тільки на комерційному живописі: тут він знімав фільми, писав книги і зібрав цілу плеяду тодішніх митців та мисткинь. «Фабрика» була переповненою всіма людськими гріхами, а, особливо, гординею. Це можна було помітити, прогулявшись внутрішньою стороною артстудії, де все було сріблястого кольору.

Як говорив Воргол: «срібний колір був, перш за все, проявом нарцисизму -дзеркало в обрамленні срібла».

Енді взагалі не прив'язувався до людей. Мабуть, найміцніший зв'язок був у нього з матір'ю, яка ще в дитинстві приділяла особливу увагу хворому сину. Саме вона спонукала хлопчика малювати, приносивши журнали та спеціальне приладдя, поки він був змушений залишатися вдома. Надалі художник досить легко і швидко встановлював контакти з людьми, які так само швидко і розривав. Через це часто виникали скандали та суперечки навколо його особистості, проте геній не звертав на них увагу, поки одного разу така поведінка ледь не призвела до його смерті.

Однією з головних подій особистого життя Енді став замах на нього.

Валері Соланас — молода та жвава феміністка, яка з першого знайомства припала Ворголу до серця, повсякчас приходила на «Фабрику», працювала з Ворголом і знімалася у його фільмах. Але через характер Енді ситуація з Соланас не стала виключенням. Конфлікт вийшов з того, що Валері принесла художнику сценарій для фільму, який він оскаржив, назвав «брудним» і від гніву навіть кинув на підлогу, що не дуже компонується з його звичайним образом спокійного та врівноваженого чоловіка.

Дівчина не витримала такого ставлення до себе, тож у червні 1968 року зробила замах на ЕндіВоргола, вистріливши тричі йому в живіт. Повалений художник стікав кров'ю посеред своїх колег та друзів. По приїзду карета швидкої допомоги констатувала клінічну смерть, але він чудом вижив, до останніх днів відчуваючи наслідки трагедії.

Воргол сказав про напад наступне:

«Before I was shot, I always thought that I was more half-there than all-there I always suspected that I was watching TV instead of living life. People sometimes say that the way things happen in movies is unreal, but actually it's the way things happen in life that's unreal. The movies make emotions look so strong and real, whereas when things really do happen to you, it's like watching television - you don't feel anything. Right when I was being shot and ever since, I knew that I was watching television. The channels switch, but it's all television».

«До того як мене застрелили, я завжди думав, що я більше наполовину, а не повністю там — я завжди підозрював, що дивлюся телевізор замість того, щоб жити життям. Люди іноді кажуть, що те що відбувається в кіно нереальне, але насправді нереальним є те, що відбувається в житті. У фільмах емоції виглядають такими сильними та реальними, тоді як коли з тобою дійсно щось відбувається, це схоже на перегляд телевізора — ти нічого не відчуваєш. Саме тоді, коли в мене стріляли я знав, що дивлюся телевізор. Канали перемикаються, але це все телебачення».

Після цього випадку для багатьох закінчилася епоха «Фабрики» 60-тих, а Енді через паранойюзамовив охоронців, що весь час були на студії.

Воргол помер на Мангеттені о 6:32 ранку 22 лютого 1987 року у віці 58 років. За повідомленнями преси, він добре відновлювався після операції на жовчному міхурі в лікарні Нью-Йорка. Помер уві сні від раптового післяопераційного нерегулярного серцебиття. Сім'я митця подала до суду на лікарню за неналежне лікування, стверджуючи, що аритмія була спричинена неправильним доглядом та інтоксикацією. Справа про лікарську недбалість була швидко врегульована в позасудовому порядку, а рідні Воргола отримали нерозголошену суму грошей.