Елеонора Аквітанська
1122 року у герцога Вільгельма Аквітанського народилася донька Елеонора. Спочатку батяня геть киснув, що він хибороб, і не має сина. Але коли його мала стала активно шарити у хлопчачих приколах, на кшталт стрілянини з лука і розсікання на конях, то його попустило. Люди теж швидко полюбили шухерну красуню і щосили складали про неї хвалебні пісні, на які невдовзі і наречений клюнув. Та не якийсь там лапать безродний, а сам король Франції — Людовік VII.
Однак, коли після пишного весілля Елеонора примчала до чуловіка, то впіймала потужну депресію — Париж виявився забутим селом з обісраним тином, а його король — задраченим католицизмом лошпетом, чиї бубонці були міцно затиснуті між двома Бібліями, що стискалися руками поморожених церковників — Бернардом та Одо.
Чіка вирішила не киснути, а запалити у цьому драному селі. Вона починає тусити з середньовічними жоп-зірками, філософами та іншими трьома просунутими чуваками того часу. Вуха Людовіка настільки були затиснуті стегнами Елеонори, що йому було пофіг на кляузи церковних задротів Бернарда і Одо. Невдовзі на гулянки підтягнулася уся, не обтяжена релігійним маренням, паризька публіка. Можливо, паті Елеонори і не були такими ж легендарними, як мій новорічний корпоратив 2019 року, але не балуваним парижанам і таке залітало, бо нічого подібного тамтешній піпл і знати не знав.
У 1147 році під гнітом тупого маразму і кляуз від старих шизиків Берні та Одо, Людовік таки вирішив перекваліфікуватися з лагідного пілоточника на брутального Людочку Грізного, і поперся у хрестовий вояж на Єрусалим. Елеонора теж вирішила супроводжувати чоловіка в поході, адже краще здохнути від діареї та корости в пустелі, ніж сидіти у цьому вашому зассятому Парижі. Вона підписала своїх аквітанських лицарів на цей хрестовий рух, і Людовік не зміг їй відмовити у компанії.
На другий день походу, Елеонора ладна була порвати єблєт будь-кому, хто радить хоча б раз на рік виходити із зони комфорту. Лише через хрін знає скільки днів, діставшись Антиохії, вона змогла кайфанути, і як слід помитися в замку у свого дядька Раймунда Тулузького. Щойно Елеонора вивела вошей і від неї перестало смердіти, як від дохлого кашалота, до неї відразу почав підкочувати яєчка її дядько. Ця всрата несподіванка змусила Людовіка згортати посиденьки і вирушити на штурм Єрусалиму.
Дорогою з'ясувалося, що Елеонора вагітна, тому її швиденько відправили до Парижа. Народивши другу доньку і підхопивши післяпологову депресію, Елеонора вирішила тікати з колгоспного Парижа та від лоховського чоловіка. У 1152 році вона отримала розлучення і повернулася до рідної Аквітанії, де почала закочувати гулянку за гулянкою. Ну, а кулі? Хто їй заборонить? Папка в труні, а чоловік шапку знайшов і нахрін пішов.
На гламурне аквітанське паті з усієї Європи наречені зліталися як мухи на російський шансон, і незабаром замок Елеонори перетворився на середньовічне шоу «Холостячка». Її вибір припав на 19-річного Генріха Плантагенета. Крім того, що молодий жеребець міг годинами завзято жарити не тільки картоплю, він ще й був спадкоємцем англійського престолу!
Щойно Елеонора народила від Генріха першого сина, Вільгельма, так одразу ж пошабашив старий король Англії, виконавши головне завдання всіх старперів — якнайшвидше звільняти житлову площу для молодих. Подружжя сприйняло це як добрий знак і з натхненням почали клепати нових спадкоємців. На щастя дід залишив їм великий замок у спадок.
Поки Елеонора виховувала сімох дітей, Генріх тинявся Англією, мудохаючи численних бунтівників і насаджуючи скрізь свої порядки. Такий робочий графік невдовзі похерив весь дикий драйв у королівській спальні. Генріх почав потягувати кралечку на стороні. Елеонора через своїх знайомих ассасинів пригостила суперницю отрутою, за що Генріх посадив дружину у віддалений замок. Звідти мамка потихеньку налаштувала проти батька всіх своїх синів, улюбленим з яких був Річард. Той самий, якого через якийсь час почнуть називати Левине Серце. Але про нього не сьогодні.
Після смерті чоловіка в 1189 вона вийшла з ув'язнення. Під час правління Річарда, а після Івана, Елеонора на правах королеви-матері активно запрягалася як у внутрішню, так і у зовнішню політику. І робила вона це настільки круто, що згодом її почали називати бабусею середньовічної Європи. У 80 років вона навіть примудрилася відбитися від війська свого онука, Артура, який хотів скуйовджити бабусю в замку Мірабо. Пощастило, що тоді вчасно примчав на допомогу син Іван.
Померла Елеонора у 1204 році у 82 роки, що навіть за сучасними мірками овер та овер дохренища. Її ім'я і після смерті фігурувало у всіляких середньовічних чартах, бо більшість бардів вважали справою честі забалабенити хоча б одну баладу на честь Елеонори Аквітанської, що любила веселощі. А чому б і ні, адже вона вміла не тільки тусити, а й керувати.