Екзистенціалізм у романах Ж.-П. Сартра "Нудота" та А. Камю "Сторонній": психоаналітичний аспект - Литература дипломная работа

Главная

Литература
Екзистенціалізм у романах Ж.-П. Сартра "Нудота" та А. Камю "Сторонній": психоаналітичний аспект

Характерні риси прояву екзистенціалізму у творчості французьких письменників. Дослідження романів Ж.-П. Сартра "Нудота" та А. Камю "Сторонній" з точки зору класичного ("реалістичного") психоаналізу З. Фрейда та "романтичного" психоаналізу К.-Г. Юнга.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Екзистенціалізм у романах Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній”: психоаналітичний аспект
2.2 Дослідження романів Ж..-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору “романтичного” психоаналізу К.-Г. Юнга
Екзистенціалізм (від лат. Existentia - існування) - течія, що виникла у Франції напередодні другої світової війни. До екзистенціалізму як течії літературної та філософської належать Г.Марсель, Ж.-П. Сартр, С.де Бовуар, А.Камю. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників ХХ століття. Серед останніх - французи А.Жід, А.Мальро, Ж.Ануй, Б.Віан, англійці В.Голдінг, А.Мердок, Дж.Фаулз, німці Г.Е.Носсак, А Рьоблін, іспанець М.деІнамуно, італієць Р.Буццаті, японець Кобо Абе. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців - дискусійним.
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. Основні ідеї цієї течії вперше були викладені в книгах К.Ясперса „Психологія світоглядів” (1919) і М.Хайдеггера „Буття і час” (1927). Хейнеман уперрше назвав ці погляди екзистенціалізмом. До філософів цього ж напрямку належать також М.Пердяєв і Л.Шестов у Росії та М.Мерло-Понті у Франції. А серед попередників екзистенціалізму як філософської системи - Паскаль і данський філософ С.К'єркегор, що вважається зачинателем екзистенціалізму. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на літературний напрямок. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники цієї течії акцентують свою увагу на існуванні людини „наодинці” з буттям; світ вони сприймають як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний.
Зв'язок психоаналізу з літературою визначив дух часу ХХ століття. Психоаналіз в літературознавстві - це спосіб трактовки літературних творів у відповідності з психологією про несвідоме. Максимальне „розуміння” та сприйняття, психоаналіз знайшов серед модерністів, так як в своїй творчості вони намагалися звільнитися від умовностей та стереотипів. Практика застосування психоаналізу до художньої творчості стала досить своєрідною. Від десятиліття до десятиліття список письменників, твори яких піддають психоаналітичного розбору, зростає. Саме психоаналітичному аспекту екзистенціалізму присвячене дане дослідження.
Об'єктом дослідження є тексти романів французьких письменників- екзистенціалістів Ж.-П. Сартра „Нудота” та А Камю „Сторонній”.
Мета роботи: дослідити особливості філософських романів Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній” у психоаналітичному аспекті. Предмет дослідження: поняття несвідомого та архетипні образи у романах Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній”
Для розв'язання мети було поставлено такі завдання:
1. Розглянути риси екзистенціалізму як літературної та філософської течії у творчості французьких письменників.
2. Проаналізувати романи Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній” на основі класичного („реалістичного”) психоаналізу З.Фройда та „романтичного” психоаналізу К.Г.Юнга.
3. Співставити результати з різних психоаналітичних точок зору.
Актуальність дослідження зумовлена потребою дослідити відображення двох підходів при аналізі творів Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній”.
Слід зазначити, що творами французькихписьменників цікавилися багато сучасних критиків. Наприкінці ХХ століття романи Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній” стали об'єктом дослідження у працях Н. Білоцерківець, Б.Бігуна, М.Поповича, Г.Л.Токманя, С. Зенкіна, С.Г. Семенової, С Веліковського, О. Євніної та ін.
Новизна роботи полягає у застосуванні двох методів (класичного („реалістичного”) психоаналізу З.Фройда та „романтичного” психоаналізу К.Г.Юнга) до одного матеріалу.
Практична цінність роботи полягає в тому, що матеріали та результати дослідження можуть бути використані при викладанні дисциплін „Французька література”, „Літературна критика”, „Психоаналіз та література” в подальших дослідженнях, пов'язаних з вивченням літературних творів з точки зору психоаналізу.
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Обсяг роботи складає 46 сторінок. Список використаної літератури включає 47 найменувань.
Розділ І. Екзистенціалізм у творчості французьких письменників
Екзистенціалізм представляє собою найбільш значний напрямок в модернистській літературі післявоєнної Франції. Як і інші різновиди модернізму, він має ідеалістичну основу.
Подібно до того як сучасного модернізму, на відміну від декаданса кінця ХІV -початку ХV ст., характерна не стільки втеча від реальної дійсності в область уявлень, скільки тенденція до проізвольного викривлення образу самої дійсності, так і філософія екзистенціалізму відрізняється від послідовно ідеалістичних систем. Її представники схильні навіть вважати своє світобачення матеріалістичним на тій основі, що вони в більшості своїй є атеїстами не вірять ні в який інший новий світ, крім того, який доступний чуттєвому сприйняттю. Вони не тільки не сумніваються в пізнанні реальної дійсності, але навіть стверджують, що вона вже пізнана ними і що намагатися знайти в ній щось інше у порівнянні з тим, що вони побачили, було б марною тратою сил. Суб'єктивно -ідеалістична сутність екзистенціалізму проявляється, однак, у тому, що розуміння ним реального світу цілком нерозмірене з принципами об'єктивного, наукового осмислення.
Початковою позицією екзистенціалізму є упевненність в тому, що всі процеси, які відбуваються у житті, позбавлені закономірності, послідовності, причинного взаємозв'язку. Згідно з цим переконанням, світ представляє собою клубок нерозв'язаних протиріч, де все абсурдно та підкорене тільки безладному чередуванню випадковостей. Такі уявлення про дійсність протирічать традиційно - християнському, заснованному на вірі у те, що існуюче гармонійне та розумне згідно і з предначертанням божественної волі. Але, з іншого боку, екзистенціалізм несумісний і з прогресивною матеріалістичною свідомістю, яка прагне пізнати об'єктивні закони реальної дійсності для того, щоб активно ними керувати задля людства.
З уявлення про світ як про хаос, в який не можливо внести організуючий, розумний початок, витікав характерний для екзистенціалізму глибокий песимізм та переконаність в принципіальній неможливості історичного прогресу.
Філософська концепція екзистенціалізму в самой своїй основі підкреснута безперспективно. Згідно з нею, людина безсильна не тільки внести розумний безлад в безглуздя, яке оточує його, але взагалі вплинути на зовнішній світ. Єдине, чим він володіє - це внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Людина не може створювати об'єктивні умови. Але вона може визначити лінію своєї власної поведінки в кожній ситуації, яка виникає.
Згідно з переконаннями екзистенціалістів, сутність кожної людини представляє собою дисгармонійну сполуку самих суперечливих імпульсів та прагнень, в значній мірі викликаними причиними фізіологічного характеру. Як би не намагалися люди здаватися добрими, егоїзм, грубі плотські бажання більш для них природні, ніж сердечність, дружні симпатії, високе почуття любові. Об'єктивно вони не кращі за той світ, в якому вони живуть, але від волі кожного залежить можливість навести порядок у своєму внутрішньому хозяйстві і в ім'я власної самоповаги діяти згідно з розумно прийнятим рішенням, а не поддаватися тваринним імпульсам, які закладені, на думку екзистенціалістів, в кожній людині.
„Проблема іншого” займає у філософській концепції екзистенціалізму важливе місце. Її зміст заключається у тому, що для кожної людини інша людина - це „сторонній”, який йому не просто байдужий, але навіть ворожий, оскільки внутрішні світи різних людей, як і все на землі, знаходяться між собою в дисгармонійній невідповідності. На думку екзистенціалістів, навіть дружня, любов, родинні почуття мають в собі елементи взаємного відчуження та відрази, які стають тим сільніше, чим люди довше та краще знають один одного.
Філософська сутність екзистенціалізму - суб'єктивний ідеалізм. Заперечуючи історичний прогрес, можливість існування суспільних моральних критеріїв та об'єктивних істин, ця філософська теорія об'єктивно виправдовує поведінку людини у дусі цинізму, холодного егоцентризму, неповаги до всього, що знаходиться „поза особистістю”. Перехід екзистенціалізму як філософської течії на літературний напрямок інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр та Альбер Камю.
Формування філософськіх поглядів Сартра протікало в атмосфері зближення феноменології та екзистенціалізму, вперше здійснені М. Хайдеггером. З позиції феноменології онтологічна проблема зводиться у Сартра до інтенціонального аналізу форм виявлення буття в людський реальності. Згідно з Жан-Поль Сартром подібних форм три: „буття -в - собі”, „буття - для - себе”, „буття - для - іншого”. „Буття -для- себе” - беспосереднє життя самопізнання - саме по собі є чисте „ніщо” у порівнянні з плотною масивністю „буття - в собі” і може здійснюватися тільки як відштовхування, заперечення. Відсутність небуття у світі тлумачиться Сартром феноменомогічно як безпосередне переживання втрати, беспосередне бачення відсутності, а не як логічний акт заперечення. „Буття - для - іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистістних відносин, прикладом якої для Сартра служить гегелівська модель пануючої та рабської свідомості. Згідно з Сартром, суб'єктивність ізольованої самосвідомості набуває зовнішньої предметності як тільки існування особистості входить в кругозор іншої свідомості, для якої „я” особистості - лише елемент значимого інструментального комплексу, який створює світ. Звідси відношення до іншого - боротьба за визнання вільної особистості в очах іншого. Так складається „фундаментальний проект” людського існівання -„бажання бути богом”, тобто досягнути „буття - в - собі” при цьому зберегти вільну суб'єктивність „буття - для -себе”. Оскільки подібне не можливо, людина є лише „марне прагнення”. Воля людини, на думку Сартра не відчужена та незламна. Всі спроби подавлення волі чи відмови від неї породжені „дурною вірою” -самообманом, який органічно пов'язаний з „фундаментальним проектом”. Джерело самообману - онтологічна роздвоєнність людського існування, для якого одночасно характерні і фактичність „буття - в - собі” і вільна проективність „буття - для - себе”. В умовах поневоленої німецькими фашистами Франції ці абстрактні роздуми набули безпосереднього політичного сенсу та звучали як заклик до громадської самосвідомості та боротьбу за волю [45, 354].
Альбер Камю пройшов шлях від нігілістичної філософії абсурду до моралістичного гуманізма. Відправна посилка умовиводу Камю трагичне переживання смерті бога в 20 ст., яка знаменувала для нього втрату метафізичного сенсу буття та життя людини. Викликана занепадом християнства „боговтрата” знайшла вираження у філософствованні Камю: в агностичній епігтемології, в онтнлогії, філософії творчості. Етика Камю, яка займає центральне місце в його світобаченні, по свойому складу тяжіє до французької моралістики 16 -18 ст.. Згідно з Камю досвід людського існування, який неминуче завершується смертю, приводить розумну людину до відкриття „абсурду” як кінцевої правди своєї „долі” на землі. Однак ця істина повинна не обеззброювати, а продовжувати в душі мужню гідність продовжувати жити всупереч світовому „хаосу”, відкидаючи вільні доводи на користь такого вибору. Спочатку Камю проголошував єдиною справжньою цінністю повноту тілесного єднання з природою, а всі громадянські, духовні, моральні цінності викривав несправжніми. В своїй філософії обов'язка Камю намагався обгрунтувати вчення про „Пророкування без бога”, яке спирається на заповідь християнського милосердя і протипоставленної моральності, яка походить від соціально-історичних установок. Філософська та художня творчість Камю - одне із свідоцтв кризової духовної атмосфери на Заході в середині 20 ст. [17,131].
В творах Жана-Поля Сартра и Альбера Камю нелегко провести межу між філософськими та суто літературними аспектами: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами -філософами (Антуан Рокантен з роману „Нудота” Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розкриває у філософському трактаті „Буття і ніщо”; абсурдний світ філософського твору А.Камю „Міф про Сізіфа” є атмосферою, в якій існують персонажі його п'єси „Калігула” та роману „Сторонній” [29,64].
Сам екзистенціалізм тяжіє до такого „прикордонного „жанру, як есе, а його представники продовжують традиції французького моралізму - філософської есеїстики Монтеня, Паскаля, Рекарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами [30,344].
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини „наодинці” з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. Екзистенціалізм - філософія страху, відчаю й песимизму, філософія боротьби проти прогресу в суспільстві, філософія крайнього індивідуалізму й егоізму. Наполягаючи на принципі абсолютної волі в її поведінці, Сартр стверджує [35,325]: „Людина є те, чим вона сама себе робить”. А американські екзистенціалісти йдуть ще далі: все дозволено, людина сама вирішує для себе, що є моральне, а що ні.
В 1951р. екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому „іншому”. Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси та ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, „бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення” [29,358].
Поняття відчуженності й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів („Нудота” Жана-Поля Сартра, „Сторонній„ А.Камю, „Чужа кров” С.де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К'єркегора „Або-або” [6,432], де йдеться про „самотню, на саму себе покинуту людину”, що стоїть у „безмірному ворожому світі, який іменується „непорозумінням”. У к'єркегорівської людини немає ані теперешнього, ані минулого (воно ще й не прийшло), ані майбутьнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. „Тільки роман, - вважає Симона де Бовуар,- дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування” [6,433].
У статті „Екзистенціалізм - це гуманізм” Жан-Поль Сартр [35,334] виділяє два разновиди екзистенціалістів: христіанські екзистенціалісти, до яких відносить К.Ясперса, Г.Марселя, та екзистенціалісти- атеїсти, до яких належать М.Хайдеггер та французькі екзистенціалісти, в тому числі він сам.
Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовило розрив Сартра з Камю (останній навіть заперечував свою належність до течії та запевняв, що його творчість є швидше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму. Ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах „театру абсурду” й „нового роману”.
Сучасні модерністи називають А.Камю (1913-1960) „батьком сучасної літератури”, її пророком і учителем, вони створюють своєрідний культ цього письменника. Камю писав [14,85]: ”Є лише одне справді серйозне філософське питання - це питання про самогубство. Судити про те, що життя варте чи не варте того, щоб бути живим, означає відповісти на основне питання філософії... Решта - жарти, бо перш за все треба відповісти на основне питання”.
Роман „Сторонній” А.Камю - один з самих відомих творів французької літератури ХХ століття. Роман належить до першого періоду розвитку екзистенціалістської літератури у Франції, коли вона тільки ще закладала теоретичні основи свого уявлення про світ та людину. Цей роман, виданий у 1942 році, здобув успіх у західноєвропейського читача. Історія про випадкового вбивцю, дрібного службовця із Алжиру, очевидно, відповідала важливим суспільним настроям. Один з провідних критиків сучасної Франції Гастан Пікон зазначав [9,115] : „Якби ця книга була єдиним свідченням про сучасну людину, по ній можна було скласти повну уяву про неї, як про романтичну особу можна судити після прочитання „Рене””.
На думку Г.С.Семенової [9,135] герой „Стороннього”, який байдуже йде по життю, так само байдуже вбиває людину і спокійно сприймає смерть, може бути найхарактернішим „свідотцтвом про сучасну людину”.
Поняття „сучасної людини” розглядається у світлі філософських роздумів ряду західних мислителів. Важливе місце в думці таких філософів, як Ніцше, Хайдеггер, Сартр, Камю, займає питання: бог помер, як бути далі. Втрата віри в бога, криза християнської метафізики і моралі вимагали перегляду самих основ світобачення людини і її практичної поведінки у світі. Жан-Поль Сартр у своїй праці „Екзистенціалізм - це гуманізм” [35,327] навіть починає відлік екзистенціалізму з моменту широкого розповсюдження істини, яка була проголошена Ніцше: бог помер. Екзистенціалізм, в його атеїстичному розновиді, є перш за все спробою визначити метафізичний статус людини у світі без бога. Людина в екзистенціалізмі стоїть перед самими загальними проблемами, які стосуються самих основ її буття. Чи має світ і життя людини значення в обезбоженному світі, а якщо ні, то бути людині чи не бути, а якщо все ж таки бути, то як бути. В цьому - основні питання, які вирішуються у творчості А.Камю.
Його філософський всесвіт, як зазначає С.Г.Семенова [23,35], замикається у мікросвіт індивідуальної людської долі, а в ньому розвертається метафізична драма: народження, відкриття „абсурду” життя, смерть. Основні герої -антогоністи цієї драми: одинока людина і ворожий світ, який їй протистоїть. Ця людина визначається Камю перш за все в своїх „метафізичних параметрах”. Соціальна, класова, психологічна природа людини не цікавить екзистенціалістського мислителя. Герой „Стороннього” Мерсо і є такою „метафізичною” людиною, ідеальне втілення долі абсурдної людини, яка втратила точку опори у світі, втратила бога і з ним всякий сенс. Г.Пікон акцентує увагу на тому, що як романтична література створила тип героя, який несе на собі протиріччя часу, так і „homo absurdus” сучасного світу знайшов своє відображення в романі А.Камю „Сторонній”.
„Сторонній” Камю розробляє одну проблему: дослідження феномена „почуття абсурду” та визначення житєвої позиції людини, яка осягнула абсурд.
Мирослав Попович пише [33,131], що згідно з Камю, основна метафізична потреба людини - прагнення зрозуміти себе і світ в єдиній системі, яка має причину та мету. Але, відкинувши християнську модель світу, людина виявляється безсильною знайти сенс свого існування, виправдати центральний скандал свого буття - смерть. Світ, який її оточує, постає як ворожий, непрозорий, який несе загибель. Це протистояння людини, яка прагне до чіткості, гармонії, кінцевих причин сущого, байдужості пустоті ірраціонального світу і породжує абсурд.
Гостра соціальна спрямованність „Стороннього”, що виявилася у вкрай сатиричних образах служитилів закону,- відзначає Сергій Фокін9,117, - також у дусі філософської концепції абсурду: висуваючи ідею „безгрішності” людини, Камю звільняє її від зла, злом постає все те, що протистоїть людині. Умовність такої розтановки основних героїв світоглядного конфлікту є очевидною. Теорія абсурду, є, передусім, теоріє. Заперечення, позбавленою тієї універсальної творчої сили, яку хотів бачати у ній Камю. Тому і знаходить себе головний герой не в житті, а на порозі смерті, і сила його характеру виявляється в опорі соціальній машині, що набагато перевищує його власні сили. Якби Мерсо не було засуджено, то на нього б чекала, мабуть, така ж неминуча деградація, як, героя пізньої повісті Камю „Падіння” - Жана -Батіста Кламанса.
Камю вдалося створити, за словами Жан-Поля Сартра [1,7],”зразковий твір” про абсурд, показати абсурд взаємин людини і світу. Однак вбивство, скоєне Мерсо, руйнує злагоджену будівлі теорії абсурду та позитивний потенціал його героя, виявляє „шви” між психологічно мотивованим у його характері і схематизмом, що йде від теорії абсурду. Талант Камю- художника поза волею Камю-мислителя викриває у людині абсурду неусвідомлений потяг до знищення і самознищення.
На думку С.Великовського [4,224], для розуміння шляху, який пройшов герой „Стороннього” важливим є членування абсурду”: ”Почуття ще не є поняття абсурду. Почуття служить лише основою поняття, не більше того. Почуття зливається з поняттям лише в той короткий момент, коли воно висловлює своє судження про світ. На початку - клімат абсурдності. А в кінці - абсурдний світ та визначена духовна позиція, яка озаряє світ під певним кутом зору”. В цьому основний розвиток, який спостерігається в „Сторонньому”: від „клімату” абсурдності в першій частині до визначеної „духовної позиції”, яку займає герой під кінець. (В романі цей короткий момент переходу почуття абсурду в поняття абсурду кристалізується у сцені з священником, коли, нарешті, Мерсо висловлює своє судження про світ). Прямих міркувань про абсурд в романі немає; більше того, це слово жодного разу в романі не згадується. Тут представлено безпосередне, екзистенціалістське переживання „абсурда” окремою особою, героєм роману, кинутого у буденний світ, конкретний життєвий контекст.
В центрі абсурдного світобачення фігурує факт смерті, який трагічно переживається, та, за словами Камю, позбавляє сенсу все людське життя. Мотив смерті стає центральним організуючим мотивом основної філософської лінії роману. С.Г.Семенова пише 23,35, що Камю виробляє знамениту „етику кількості”: „що дійсно важливо жити не краще, а жити більше”.
Ряд дослідників помилково вважають, що усвідомлення абсурду до героя приходить тільки у другій частині роману, у в'язниці. Камю, пояснюючи, чому він звернувся до техніки оповідання американського, „біхевіористського „роману, говорив про те, що підібна техніка давала йому можливість уявити свого героя з „уявною відсутністю свідомості”.
Г.Л.Токмань акцентує увагу на тому [40,53], що роман А.Камю - це не художня рецепція філософії, і не філософська інтерпритація власної художньої творчості, хоча певні складові і першого, і другого у прозі Камю є. Переважеє інше: філософська думка народжується як художній образ. Динаміка така: художній текст відкриває онтичне, онтичне накопичується, забарвлюється екзистенційно, екзистенцівне зображення в якусь мить переходить межу - образ раптом параболізується у свідомості читача і починає звучати антологічно, екзистенціально. Те, що розповідалося про одну, незвичайну, індивідуальну долю, виявляється не просто заторкує всіх, а є основою існування для кожного. Під час типізації, характерної для реалізму, в одному образі, на тлі індивідуальних рис вдачі, поступово виокреслюються типові риси і виникає тип людини певного соціального прошарку. У Камю типізації не відбувається, герой залишається унікальною особистістю, але йому привідкривається те, що є основою існування кожного. Екзистенціональна аналітична думка народжується в підтексті як парабола екзистенційно - унікального переживання героя. У романах А Камю спостерігається діалог із самим собою: екзистенціональна аналітика виступає мистецькою складовою художнього твору філософа. Прозаїк залишається екзистенціональним аналітиком: діалог літератора і філософа відбувається в рамках одного художнього тексту. Філосфська теорія Камю та його мистецтво слова зовсім не тотожні, вони просто ведуть діалог за типом” згода”.
Екзистенціалізм, по Камю, іноді називають” філософією абсурду”. Як зазначає Б.Бігун [1,7] для Камю воно є наріжним каменем цієї системи міркувань, бо, як сказано в його теоретичному есе „Міф про Сізіфа” (1943), абсурд є „метафізичним станом людини у світі”. Думка про безглуздя життя чатує людину на кожнім кроці, будні здатні породити відкриття нісенитниці всього і вся. Світ, певен Камю, пильно береже свої таємниці, він ірраціональний, оскільки остаточний сенс його не піддається розшифруванню розумом, який є властивістю лише людини.
Всесвіт вічний - люди смертні; люди домагаються абсолютної істини - всесвіт подає її облудні примари, істини відносні. Він опирається самовпевниним намаганням переступити межі, споконвіку встановлені для допитливого розуму.
За абсурдним мисленням твору „Міф про Сізіфа” криється занедбанність особи в суспільстві, що, зійшовши з рейок, несамовито мчить бездоріжжям на зустріч катастрофі. Замість стачечної впорядкованності запонував здавна прихований за нею хаос, хаос став основним порядком в світі. Ніхто не може збагнути безумну механіку стихії, особа тим більше неспроможна уникнути цієї „подорожі на край ночі” без корма ібез вітрил. Трагічний абсурд „Міфа про Сізіфа” створено за образом та подобаю життя рядової „людини натовпу” на Заході, це своєрідна проекція на екрані умогляду тих дійсно абсурдних зв'язків, що прив'язують особу до суспільства, яке історично пережило само себе. Від агностицизму „абсурдного мислення” не можливо просто відмахнутись як від „нісенітниці” на тій підставі, що він абсолютно неспроможний перед лицем наукової теорії пізнання. Роман „Сторонній” яка писалась в одночас з „Міфом про Сізіфа” свідчить, що саме такою є соціальна природа теорії абсурду.
Філософські погляди А.Камю розділяв французький екзистенціаліст Жан-поль Сартр говорячи про абсурдність існування та налогошуючи, що світ позбавлений божественного виправдання. Думка про „випадковість буття” перетворилася на концепцію абсурдності існування. Її художньо-філософським втіленням є роман Сартра, опублікованний у 1938 році. Сартр назав свій твір „Меланхолія”, але видавець запропонував більш „гостру” назву: „Нудота”. Цей роман, як майже всі художні твори Сартра, представляють собою одночасно філософські твори.
В основних положеннях своєї праці „Буття та ніщо” (1943) Сартр продовжує виходити з головних посилок екзистенціалізму. Він наполягає на випадковості та безглуздості буття яке, на його думку, „не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”, на безпомічність розуму та абсурдності людського існування. Життя представлене його філософії не як постійне пізнання та оволодіння світом, а як безперервна втеча від смерті, безперервна втеча від ворожості буття. Через увесь трактат проходить думка про самотність та покинутість людини. Головну ознаку існування Жан-Поль Сартр бачить в постійному неспокої, який породжується „тінню смерті”, у стані смутку, запоморочення та нудоти, яка породжується обтяжливою невизначеністю світу.
Підходячи до роману Сартра - філософа, необхідно сказати, як зазначає Є.Євніна [9,129], що всі його літературні твори пов'язані з його філософською системою. Сартр зайнятий не стільки відтворенням дійсності та творенням характерів, скільки втіленням у діях та судженнях своїх персонажів філософських положень екзистенціалізму. Герої Сартра, які завжди представляють собою різні варіації одного і того ж образу сучасного французького інтелігента, шукають у житті свою міфічну „свободу”. Кожен такий герой виступає як „загублене”. Одиноке створіння, безпорадний перед лицем абсурдного світу, повного ворожих випадів, випробувань. Він не може утікти від „ворожості буття” - тому легко впадає в істерію та відчай, при цьому безкінечно багато роздумує про самого себе та про сенс, вірніше про безглуздість людського існування.
С.Зєнкін пише 13,35, що Сартр не є натуралістом, а саме „антинатураліст” -в його художньому світі страшною є не стільки смерть, скільки життя. Сартр писав про нормальні, природні реакції організму. У Сартра фізіологічна основа людини - саме тому, що вона спільна для всіх людей, - виноситься за межі його особистості. Сартровські герої опираються своєму тілу, відстоюють свою духовну незалежність від нього.
Підриваючи цілісність фізичного та духовного буття людини, агресивний природний світ набуває у Сартра еротичного забарвлення. Сартр не був прихильником фрейдизма і сюрреалізма, навіть висміював захоплення ними, але сам досить широко використовував художню мову сюрреалістів, які намагались виразити у творчості неусвідомлено-еротичну „надреальність”.
Роман „Нудота” взагалі насичений літературними мотивами та ремінісценціями (романтичними, сюрреалістичними та іншими), а стосовно його героя тоді ще нікому невідомий журналіст Альберт Камю перефразував вислів Рекарта „Пишу - одже, есмь”. Протягом всього роману Рокантен намагаіться писати - спочатку через силу, заставляє себе, а в фіналі роману вирішує написати книгу в „другом роде”, „казку” чи „роман”, де він буде творити щось нове, а не просто відтворювати існуюче [ 9,117].
За словами Н.Білоцерківець [2,99]Сартр розумів, що „світ „ („Буття - між”,у категоріях екзистенціалізму) не лише тероризує людину ззовні, а й проникає в її свідомість як в'язкий, липкий, аморфний туман, сюрреалістична маса слизу, що лейтмотивом (художня система Сартра взагалі побудована на лейтмотивах) проходить через усі його твори: сцена „бунту матерії”, яку переживає в уяві герой „Нудоти”.
Сартр у своїй лекції „Екзистенціалізм - це гуманізм” говорив [ 35,341]: “Людина - це передовсім проект, який переживається суб'єктивно, а не мох, не пліснява
Екзистенціалізм у романах Ж.-П. Сартра "Нудота" та А. Камю "Сторонній": психоаналітичний аспект дипломная работа. Литература.
Дипломная работа по теме Анализ разработки, проведения рекламной кампании ООО 'Профистиль', оценка ее эффективности и выработка практических рекомендаций
Контрольная работа: Мониторинг среды обитания 3
Сочинение по теме Кобо Абэ. Чужое лицо
Контрольная работа: Анатомія людини Системи органів
Реферат: Электроискровая и электроимпульсная обработка металла
Дипломная работа по теме Использование педагогического наследия С.А. Рачинского в современных условиях
Пример Как Писать Эссе По Обществу
Лекция № 3. Источники гражданского и торгового права.
Скачать Бесплатно Полное Собрание Сочинений Алексея Импа
Реферат: Игреньские археологические поселения
Реферат: Оноре де Бальзак і Україна
Курсовая работа по теме Благотворительность как дополнительный фактор в работе с глухими и слабослышащими
Сочинение по теме Книга в моей жизни
Учебное пособие: Методические указания к семинарским занятиям для студентов всех факультетов
Приемы Обследования Интонационной Стороны Речи Реферат
Аверин Контрольные Работы 7 Класс Скачать
Рггу Оформление Реферата
Реферат: работы «Spin resonance of electrons localized on Ge/Si quantum dots»
Курсовая работа: Проектування схеми універсального блоку регуляторів
Дипломная работа по теме Состав и содержание отчетности по бюджету и анализ использования сметных расходов
Административная ответственность в области обеспечения общественного порядка - Государство и право курсовая работа
Древнегреческая лирика - Литература лекция
Органы и должностные лица местного самоуправления - Государство и право контрольная работа