Екстрадиція у правовій системі України - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Екстрадиція у правовій системі України

Загальні положення по видачу злочинців, нормативно-правове регулювання даного процесу та його відображення в законодавстві держави. Поняття та основні принципи екстрадиції. Підстави для видачі осіб, які вчинили злочин, головні процедури та етапи.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Актуальність теми. Міжнародне кримінальне право як сукупність норм і принципів, спрямованих на регулювання взаємодії держав у боротьбі з міжнародною злочинністю, орієнтоване на підтримку законності і правопорядку. У свою чергу, законність і правопорядок можуть підтримуватися за обставин забезпечення невідворотності покарання за злочинні діяння. Відповідно без здатності забезпечити фізичну матеріалізацію безпосередніх фігурантів у судовому засіданні (а це якраз і робить інститут видачі злочинців) досягти практичного застосування принципу невідворотності покарання неможливо. Ми бачимо, яку важливу роль відіграє інститут видачі злочинців (екстрадиції) в міжнародному кримінальному праві.
На даний момент дослідження інституту видачі злочинців (екстрадиції) є актуальним з точки зору теорії і практики міжнародного права. Безумовно, воно також є затребуваним в сучасній юриспруденції.
Загалом у юридичній літературі питання екстрадиції розглядалися через призму міжнародного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права і рідше - кримінального права, як правило, це мало місце при дослідженні питань дії кримінального закону у просторі. Останній підхід до вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерний для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В. Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П. Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані грунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П. Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В. Степанов, Е.Я. Шостак, А. Штігліц.
Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, А. Гефтера, К. Вінгерт, Г. Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А. Рівьє.
Предмет дослідження. В якості предмету дослідження курсової роботи виступили відносини з видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадиції). Екстрадиційні правовідносини, як і будь-які інші суспільні відносини, складаються з трьох елементів: суб'єкта, яким виступає певна держава, об'єкта - особа, яка вчинила злочин, та змісту. Юридичним фактом даних правових відносин є певний фактичний склад, елементами якого виступають факт вчинення суспільно-небезпечного, кримінально караного діяння та перебування особи поза юрисдикцією держави, наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та засудити таку особу.
Об'єкт дослідження. Об'єктом початого дослідження є комплексний аналіз інституту видачі злочинців (екстрадиції) через вивчення нормативно-правових актів національного та міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини з питань екстрадиції. Виходячи з міжгалузевого характеру інституту видачі осіб, джерелами правового регулювання екстрадиційних правовідносин є міжнародні конвенції (договори), міжнародний звичай, загальновизнані принципи міжнародного права та загальні принципи права, судові рішення міжнародних судових установ та внутрішньодержавних судів, норми внутрішньодержавного законодавства та рішення міжнародних організацій.
Мета і завдання курсової роботи.  Метою дослідження є позначення з подальшим предметним розглядом загальних положень про видачу осіб, які вчинили злочин (екстрадицію) та визначенням місця інституту екстрадиції в сучасному вітчизняному та міжнародному праві.
Для досягнення заявленої мети в курсовій роботі в послідовному порядку поставлені такі завдання:
1. Розглянути загальні положення по видачу злочинців
2. Дослідити поняття та виявити коло основних принципів екстрадиції
3. Визначити виключні підстави для видачі осіб, які вчинили злочин
4. Проаналізувати процедуру видачі особи, що вчинила злочин
5. Розкрити специфіку співвідношення національного та міжнародного права з питань екстрадиції
Метод и. Методологічну основу дослідження становить сукупність визнаних наукових методів і прийомів дослідження. Серед них слід виділити логічний, діалектичний, історичний, системний методи. Крім цього у процесі дослідження були використані порівняльний, формально-логічний, статистичний та інші методи.
Структура курсової роботи визначається цілями і завданнями дослідження, її змістом і логікою викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають ще три підрозділи, висновків та списку використаної літератури.
Перший розділ висвітлює основні положення про видачу осіб, які вчинили злочин і включає три підрозділи. В першому підрозділі автор дослідив процес історичного становлення інституту екстрадиції в Україні, основні етапи розвитку цього явища в нашій державі.
Другий підрозділ першого розділу містить поняття видачі осіб, які вчинили злочин та основні принципи, на яких базується екстрадиція.
В третьому підрозділі першого розділу розглянуті виключні підстави видачі, без наявності яких видача не може здійснюватись.
В другому розділі автор дослідив процедуру видачі осіб, що вчинили злочин згідно з чинним законодавством України та міжнародно-правовими договорами, ратифікованими в Україні.
Третій розділ розкриває співвідношення національного права України з міжнародним правом в питаннях екстрадиції; містить аналіз основних міжнародних документів, прийнятих в даній сфері міжнародної діяльності та висвітлює основні проблеми, що виникають у зв'язку з видачею злочинців.
1 . Загальні положення про видачу злочинців
1.1 Історія становлення інституту екстрадиції в Україні
злочинець екстрадиція законодавство правовий
Корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджується договором, укладеним князем Олегом із Візантією 911 р. Останній фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р. Однак із поступовим наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далеким від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи середини 60-х рр. ХІХ ст. Зауважується, що за радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.
З отриманням Україною незалежності почався новий етап розвитку кримінального права в Україні, а разом з тим і інституту екстрадиції в ньому.
Першим важливим кроком до цього розвитку було прийняття Верховною Радою України 22 вересня 1995 року Закону «Про приєднання України до Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік», а згодом, 16 січня 1998 року Закону України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції»
Крім того Верховною Радою було ратифіковано «Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах», прийняту в Страсбурзі 20 квітня 1959 року та укладено низку двосторонніх міжнародних договорів, зокрема про видачу правопорушників, про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, про передачу засуджених для відбування покарання та ін. [4, 26]
Зрештою, важливим кроком для розвитку інституту видачі в Україні було включення до Кримінального кодексу України 2001 р. статті десятої, норми якої регламентують екстрадицію.
На сьогоднішній день, для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.
Досить важливі зміни в регулювання екстрадиції Верховна Рада України внесла Законом від 21.05.2010 року №2286-VI «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)»
Загалом, маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть. Нинішній стан правового регулювання екстрадиції в Україні потребує не стільки вдосконалення, скільки ліквідації ще наявного у цій сфері правового вакууму, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію, недостатньо для належного забезпечення дієвості механізму правового регулювання екстрадиції. Не останню роль тут відіграє наукова розробка екстрадиційних питань та теоретичне обґрунтування відповідних нормативних приписів. Вітчизняна правова наука на сьогодні не має спеціальних ґрунтовних праць, присвячених інституту екстрадиції у правовій системі України, зокрема її кримінально-правовим елементам, хоча дослідженню цієї багатоаспектної проблеми приділяють певну увагу з відповідним її баченням фахівці різних галузей права. [11, 328]
Ефективним правовим інструментом міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального процесу є інститут екстрадиції, за допомогою якого в кожному конкретному випадку забезпечується невідворотність кримінальної відповідальності й покарання осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння.
Видача злочинців (екстрадиція) - це акт правової допомоги, здійснюваний відповідно до положень спеціальних угод і норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що полягає в передачі злочинця іншій державі для суду над ним або приведення у виконанні винесеного вироку [14, 42]
В Україні видачі злочинців регулюєтся Кримінально-процесуальним Кодексом, в якому ми і знаходимо поняття інституту видачі злочинців.
Згідно Кримінально-процесуальним кодексом України:
Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. [2,7]
Спробу систематизувати різноманітність визначень поняття «екстрадиція», які зустрічаються у юридичній літературі, було здійснено Л.Н. Галенською.
Вона розрізняє такі основні визначення:
1) процес, яким втікачі від правосуддя однієї держави, що шукають притулку в іншій державі, передаються останньою першій;
2) акт, за яким держава передає особу, що обвинувачується у вчиненні злочину або делікту або засуджена, державі, що має право її засуджувати або карати;
3) формальна передача особи однією державою іншій для обвинувачення чи покарання;
4) передача обвинуваченої чи засудженої особи тій державі, на території якої ця особа вважається такою, що вчинила злочин, чи засудженою за нього, тією державою, на території якої знаходиться
5) передача злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі для суду над ним чи для застосування до нього покарання. [16,176]
Правовою підставою для видачі правопорушників є Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 р, та чинні двосторонні міжнародні договори України про видачу; про правову допомогу у кримінальних справах, які включають в себе положення щодо видачі правопорушників. [2]
Умови для здійснення видачі, в т.ч. підстави для відмови у видачі, передбачені міжнародними договорами:
- діяння, за яке вимагається видача, має бути кримінально караним як за законодавством країни, що вимагає видачу, так і за законодавством країни, до якої звернено вимогу;
- видача здійснюється тільки щодо тих злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на максимальний термін не менше одного року або більш тяжке покарання; для видачі з метою виконання вироку - якщо особу засуджено до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або більш тяжкого покарання;
- не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідності або виконання обвинувального вироку;
- особа за станом здоров'я не може бути видана без шкоди її здоров'ю.
Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави, перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі, а також прийняття рішення за запитом та фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про видачу.
В наш час загальновизнано, що видача злочинців - це право держави, а не її обов'язок. Обов'язок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору із врахуванням визначених умов. Держава, яка направляє запит про видачу, бере на себе обов'язок не притягувати до кримінальної відповідальності і не піддавати покаранню особу за злочинні діяння, видача за які не була передбачена.
Право держав неоднаково регламентує інститут видачі. Існують два основних види комплексу норм інституту видачі. Один з них умовно можна назвати європейським, інший - англо-американським. Перший притаманний країнам романо-германського права не тільки континентальної Європи, але і латиноамериканським країнам, а також колишнім колоніям європейських країн, за винятком британських. Другий притаманний країнам «загального права».
Перший спирається на ряд чітко визначених принципів:
- Подвійної кримінальності (тобто кримінальної караності відповідних діянь за законодавством запитуючої і запитуваної сторін);
- Виданий злочинець може бути судимий лише за той злочин, у зв'язку з яким відбулася видача;
- Особа, переслідувана з політичних підстав, видачі не підлягає;
- Незастосування до виданої особи смертної кари (держава перебування особи має право вимагати гарантії незастосування смертної кари у держави, що вимагає видачі).
Другий вид заснований на невизнанні непохитності цих принципів. Його головне завдання - забезпечити невідворотність покарання навіть шляхом «ліберального» тлумачення договорів та законів.
Обидва види мають свої позитивні і негативні сторони. Європейська система забезпечує законність і права видається. Разом з тим вона інколи дає злочинцю можливість уникнути покарання. Англо-американська система знижує роль загальних принципів і надає суду право вирішувати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, маючи перед собою мету забезпечення покарання злочинця.
В науці виділяють такі види видачі осіб, які вчинили злочин:
- обов'язкова - тобто така, яка стосується власних громадян держав-учасниць договору;
- тимчасова - коли особа видається на певний строк, встановлений у договорі, або за домовленістю сторін у кожному конкретному випадку за умови повернення її до запитуваної держави;
- повторна видача, яка здійснюється, якщо видана особа ухилилася від кримінального переслідування або від відбування покарання і повернулася на територію запитуваної;
- видача з відстрочкою - якщо особа, видача якої запитується, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за вчинення іншого злочину на території запитуваної держави, її видача може бути відстрочена до закриття кримінального переслідування, приведення вироку до виконання або до звільнення від покарання;
- звичайна видача, тобто така, яка передбачена міжнародними договорами і здійснюється у звичайному порядку без застосування будь-яких додаткових умов. [19, 46]
Екстрадицію здійснюють на основі таких принципів:
1. Принцип невидачі власних громадян. Ст. 25 Конституції України закріплює, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Тобто громадянин України не може бути виданий іншій державі і на підставі міжнародного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 КУ укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Невидача власних громадян пояснюється тим, що розгляд справи правопорушника в його національному суді та присудження до відбуття покарання в національних установах виконання покарання більше відповідає національній політиці, ніж видача. Однак невидача власних громадян зовсім не означає звільнення їх від кримінальної відповідальності, оскільки в багатьох міжнародних договорах передбачений обов'язок порушення кримінального переслідування на вимогу іноземної держави. За своєю суттю принцип невидачі власних громадян є гарантією забезпечення прав людини, оскільки пов'язаний з правом на справедливий судовий розгляд, який більш повно можна забезпечити особі у власній країні, де судочинство ведуть рідною мовою, де враховуються особливості менталітету на відміну від іноземної країни. Таким чином, виходячи з принципу невидачі власних громадян, виконання Україною запиту іноземної держави про видачу може стосуватися виключно іноземних громадянин або осіб без громадянства.
2. Обов'язковість видачі однією державою іншій за її запитом осіб, які перебувають на їх території, відповідно до умов, передбачених договором (конвенцією) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального вироку суду.
Із цього принципу є винятки. Згідно зі ст. 57 Конвенції СНД видача не здійснюється, якщо:
- особа, видачі якої вимагають, є громадянином запитуваної Договірної Сторони (зокрема, згідно з ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі);
- на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної Договірної Сторони не може бути порушено або вирок не може бути виконано унаслідок закінчення терміну давності або з іншої законної підстави;
- щодо особи, видачі якої вимагають, на території запитуваної Договірної Сторони за той самий злочин було ухвалено вирок або постанову про закриття провадження у справі, що набрала законної сили;
- злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується у порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).
3. Принцип подвійної кримінальності діяння, тобто видача здійснюється лише за діяння, що є злочинами за законодавством обох держав. Відмова у видачі у випадках, коли за законодавством однієї з держав вчинене діяння не є злочином, визначається тим, що з позицій національного законодавця в діях особи, видача якої запитується, відсутній склад злочину, а звідси - вона не може розглядатися як суб'єкт злочину.
4. Принцип «спеціалізації» (за Європейською конвенцією - правило adhoc; за міжнародно-правовою термінологією він також має назву «принципу імунітету виданої особи»), згідно з яким видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про тримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана (ст. 14 Європейської конвенції, ст. 66 Мінської конвенції).
5. Територіальний принцип, який визначає можливість видачі залежно від місця вчинення злочину. Згідно із п. 2 ст. 57 Мінської конвенції у видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв'язку з яким вимагається видача, здійснено на території запитуваної сторони. Аналогічне правило містить й ст. 7 Європейської конвенції про видачу правопорушників - запитувана сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія. Цей принци одержав закріплення і в КК України, згідно із ст. 6 якого особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.
6. Принцип «nonbisinidem» - видача не здійснюється, якщо щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням, за вчинення якого вимагається видача, винесено остаточне рішення (вирок, рішення про закриття кримінальної справи, акт амністії). У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за цим же фактом. Наведене відповідає вимогам міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, яка передбачає, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до чинного закону або кримінально-процесуального права кожної країни. Аналогічне положення закріплене і в ст. 61 КУ.
7. Видача не здійснюється, якщо на момент розгляду запиту закінчився строк давності притягнення особи, видача якої запитується, до кримінальної відповідальності або виконання вироку. В деяких випадках строк давності не застосовується. Йдеться, наприклад, про Конвенцію про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 26 лис-топаду 1968 року, яка передбачає обов'язкову видачу військових злочинців незалежно від строк давності. А цей строк дійсно може бути дуже великим - згадаємо «червоних кхмерів», які вчинили злочини проти людяності наприкінці 70-х років минулого століття, але тільки зараз пристають перед Спеціальним кримінальним трибуналом.
8. Запитуюча сторона може видати третій державі видану їй особу у зв'язку із правопорушеннями, вчиненими до її видачі, тільки за згодою запитуваної сторони. Винятком є передбачене п. 1 ст. 14 Європейської конвенції правило, згідно з яким згоди не потребується, якщо видана особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повернулася.
9. Захисний принцип, зміст якого визначається у праві держави переслідувати тих осіб, дії яких завдають істотної шкоди її інтересам, незалежно від місця вчинення злочину та громадянства цих осіб. Цей принцип знайшов своє закріплення у ст. 8 КК України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, у тому числі Україні.
10. Принципове значення при здійсненні видачі мають загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини, зокрема щодо забезпечення права на життя, свободу та особисту недоторканність, на судовий захист тощо. З огляду на це важливу роль відіграє правова регламентація підстав відмови у видачі, коли йдеться про загрозу недотримання цих стандартів.
Одним з найбільш дискусійних і концептуальних аспектів інституту екстрадиції в науці і в правозастосовчій практиці, на думку ряду вчених 4, є питання про підстави видачі осіб, які вчинили злочин, як умов, за наявності яких видача може бути здійснена.
У юридичній доктрині так само, як і на практиці, виділяються різні підстави видачі осіб, які вчинили злочин.
Перш за все, підставою екстрадиції слід вважати міжнародний договір. Останній у відповідності зі ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів розуміють як міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.
Більшість країн світу уклали відповідні міжнародні договори про екстрадицію. Питання про їх кількість і ступінь ефективності, а також про необхідність розширення співробітництва шляхом укладання нових екстрадиційних договорів представляється досить актуальним з огляду потужної інтернаціоналізації злочинності.
У зв'язку з цим можна зробити висновок про те, що міжнародний договір є юридичною підставою екстрадиції. Вся історія розвитку інституту екстрадиції свідчить про договір як про головну підставу видачі. Як справедливо писав Г.І. Тункин, «будь-який дійсний міжнародний договір має обов'язкову силу для його учасників і в цьому сенсі є нормотворчим». [17, 108]
Однак слід зазначити, що з правила про міжнародний договір як підстави екстрадиції, бувають винятки. Як приклад, можна навести Оксфордську резолюцію Інституту міжнародного права, прийняту в 1880 році, де зазначається, що «не одні тільки договори роблять видачу актом згодним з правом; вона може мати місце навіть за відсутності якого б то не було міжнародного зобов'язання». [10, 6] Мова йде про випадки, коли екстрадиція має місце за відсутності відповідних договорів і, отже, міжнародних зобов'язань по видачі.
Деякі країни мають невелику кількість укладених договорів про видачу. До них можна віднести такі країни, як Бразилію, Таїланд і ряд інших. Даний факт можна пояснити тим, що ряд держав вважають за краще вступати в договірно-правові відносини з іншими державами тільки у випадках, якщо останні не здійснюють видачу в відсутність договору, і укладання договору про видачу є єдиним можливим підставою екстрадиції. Укладання договорів про видачу також має місце, перш за все між державами, які територіально межують один з одним. Підтвердження цього положення можна знайти і в історії розвитку інституту екстрадиції.
Слід ще раз підкреслити, що в країнах загального права, як правило, екстрадиція не має місце при відсутності міжнародного договору про видачу, у той час як низка інших країн, і перш за все країн Європи, допускають здійснення екстрадиції згідно з іншими підставами. Однак і тут є певні винятки. Так, стаття 4 Конституції Нідерландів містить положення, відповідно до якого для здійснення акту екстрадиції необхідна наявність договору про видачу.
Законодавство Ефіопії, Заїру, Ізраїлю та Туреччини також стоїть на цій позиції, передбачаючи необхідність відповідних договірних положень.
Як справедливо зазначав Н.С. Таганцев: «міжнародна практика вказує поруч з трактатами і іншу, так би мовити, звичайну підставу видачі - взаємність… не одні трактати роблять видачу правомірним діянням: вона може практикуватися навіть за відсутності будь-яких договірних відносин». [21, 5]
Так, Закон Німеччини про екстрадицію 1929 р., який був прийнятий з метою вирішення питань про видачу з державами, з якими немає договорів про екстрадицію, передбачає положення, згідно з яким екстрадиція не здійснюється у випадку, якщо не гарантований принцип взаємності. Такі ж положення можна знайти і в законах Аргентини, Бельгії, Австрії, Японії, Іспанії, Швейцарії, Перу, Мексики і т.д.
Взаємність як підстава видачі припускає однакову поведінку держав: якщо одна сторона задовольняє вимогу про видачу інший, то остання може претендувати на таку ж поведінку свого контрагента. Даний принцип існує з давніх часів, і, як справедливо зазначив Д.П. Нікольський, «видача неодмінно передбачає взаємність, тому всі держави прямо зацікавлені в якомога кращому визначенні її умов».
Найчастіше окремі питання при укладанні договорів про видачу залишаються не вирішеними. У цих умовах, коли прогалини в правових нормах перешкоджають вирішенню практичних питань, велике значення має принцип взаємності, який створює такий стан, при якому одна сторона може здійснити свої права і зобов'язання лише за умови, що інша сторона діє таким же чином. При цьому слід мати на увазі те, що держави без дотримання принципу взаємності не зобов'язані брати на себе одностороннє зобов'язання видачі.
У юридичній доктрині третьою підставою видачі (після міжнародного договору і взаємності) виділяють національні закони про екстрадицію . Деякі держави мають для власного керівництва спеціальні закони, що визначають злочини, що тягнуть видачу, або перераховують ті злочини, за які видача не гарантується. Встановлення основних норм у законі, що характеризують аспекти внутрішньодержавного регулювання інституту екстрадиції, здійснюється з метою уніфікації договірно-правової практики держави. Держави, що не мають законів про видачу і конституції яких не містять жодних вказівок про це, надають питання про укладення договорів про видачу на розсуд своїх урядів. У таких країнах уряди звичайно повноважні здійснювати видачу і при відсутності договорів про видачу. [22, 139]
У деяких випадках держави при укладенні договору про видачу обмежують його дію посиланням на національні закони про екстрадицію. Так, у договорі між Австралією та Ізраїлем, укладеному в 1961 р., у ст. 3 (1) йдеться про те, що «видача повинна бути гарантована за злочини, що караються за законами Австралії позбавленням волі на строк понад один рік і передбачені в переліку злочинів у законі про видачу Ізраїлю».
Національні закони створюють основу для укладання договорів про екстрадицію, і тому слід погодитися з положенням, висловлених у п. 4 Оксфордської резолюції Інституту міжнародного права про те, що є бажаним, щоб у всіх країнах закон визначав виробництво видачі, а також умови, при яких необхідні особи можуть бути видані урядами, з якими не існує договору.
Таким чином, з аналізу всіх розглянутих вище положень випливає, що підставами екстрадиції можуть бути міжнародні договори, національне законодавство про видачу і принцип взаємності. Відповідне ж юридичне зобов'язання видачі витікає лише з міжнародно-правового договору. Відповідно до принципу «pactasuntservanda «кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно вико
Екстрадиція у правовій системі України курсовая работа. Государство и право.
Дипломная работа по теме Проектирование фермы
Контрольная Работа По Алгебре Тема Неравенства
Реферат: Понятие миопии
Контрольная работа: Основы экономики организации
Реферат по теме Театральная герменевтика и анализ театрального текста
Дипломная работа по теме Исследование помещений квартиры, поврежденных заливом с целью определения стоимости их восстановительного ремонта, г. Краснодар
Контрольная работа по теме Основные направления государственной политики РФ в области занятости
Реферат Александр Невский Скачать
Проблема Любви В Пьесе Гроза Сочинение
Конан Дойл Полное Собрание Сочинений Скачать
Реферат: Педагогічні умови формування любові до української мови учнів середніх класів в позашкільний час
Дипломная работа по теме Изучение кинетики реакций окисления 3,3’,5,5’-тетраметилбензидина, проводимых в тонком слое сорбента
Реферат: Knowledge Of Information Essay Research Paper Knowledge
Курсовая Работа На Тему Особенности Государственного Социального Страхования В России
Реферат: Analysis Of Biblical And Christian Symbols And
Дипломная работа по теме Побудова та дослідження моделі штучної нейронної мережі для вирішення задач класифікації об'єктів у багатопоточних комп'ютерних середовищах
Курсовая работа: Процессор для ограниченного набора команд. Скачать бесплатно и без регистрации
История Исследования Мышления Животных Реферат
Реферат: Система страхования вкладов в РК
Реферат по теме Меры личной защиты предпринимателя без использования телохранителя
Южный Федеральный округ России - География и экономическая география контрольная работа
Эндокринная система - Биология и естествознание реферат
Учет заработной платы - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа