Екклезіяст 1–2

1 розділ

[1] Слова Давидового сина, Еклезіаста, царя в Єрусалимі. [2] Наймарніша марнота, – сказав Еклезіаст, – марнота марнот, – геть усе марнота! [3] Яка користь людині з усіх її трудів, які вона звершує під сонцем? [4] Покоління відходить, і покоління приходить, тоді як земля непорушна повіки. [5] Сонце сходить, але після того, як сонце заходить, воно знову поспішає до свого місця, де має знову сходити. [6] Вітер віє на південь й повертає до півночі, – вітер постійно кружляє і в своєму круговороті повертається на власне коло. [7] Усі ріки й потоки течуть у море, але море від того не переповнюється, – з часом вони (ріки) повертаються на те місце, звідки вони течуть, щоб знову плисти. [8] Усякі речі втомлюють, й усе сказати людина не зможе. Око не насититься баченням, і вухо не насититься слуханням. [9] Те, що було колись, воно знову буде, і що вже траплялось, те й повториться, – немає під сонцем нічого нового. [10] Іноді люди про щось кажуть: Дивись, це щось нове, – проте в минулі віки, задовго до нас, воно вже було. [11] Минулого вже не пам’ятають, як і забудеться сучасне для тих, котрі прийдуть після них пізніше. [12] Я, Еклезіаст, царював над Ізраїлем у Єрусалимі. [13] Я поставив собі за мету щиро шукати й мудро дослідити все, що діється під небом. Адже Бог дав людям дуже невдячне завдання, щоб вони про нього клопотались. [14] Я побачив усі справи, що діються під сонцем, – і от усе марнота й гонитва за вітром. [15] Те, що криве, не піддається випрямленню, і чого не існує, того неможливо врахувати. [16] Тоді я сказав самому собі, говорячи: Ось я став славнозвісним і здобув більше мудрості від усіх, що владарювали переді мною в Єрусалимі, – тепер у мене багато мудрості та знання. [17] Я щиро вирішив осягнути, що таке мудрість та пізнання, а що безглуздя і глупота, але я збагнув, що це також гонитва за вітром. [18] Адже, де багато мудрості, там не менше і смутку, – хто примножує пізнання, той примножує і глибокі переживання.

2 розділ

[1] Я сказав самому собі: Ану ж я випробую себе радощами життя й подивлюсь, чи не буде це краще. Але і це виявилось марнотою. [2] Про сміх сказав: Безумство! А про радість: Яка з тебе користь?‥ [3] Я тоді вирішив натішитись вином, але так, щоб моє мудре серце мною керувало. Я віддаватимусь глупоті, аж доки не побачу, у чому полягає людське щастя, і чого доброго люди мали би дотримуватись протягом свого короткого життя. [4] Я взявся за великі справи: збудував собі палаци, посадив собі виноградники; [5] розвів собі сади та гаї, насадивши в них багато всяких плодових дерев. [6] Я викопав собі ставки з водою, щоб зрошувати з їх допомогою дерева, що росли в садах і гаях. [7] Я придбав чимало рабів і рабинь; мав також потомствених невільників, що народилися і служили в моєму домі. В мене були великі стада худоби й отари овець, – більше від усіх, що були переді мною в Єрусалимі. [8] Я нагромадив собі дуже багато срібла та золота з особистих скарбів царів і їхніх країн. Я завів собі співаків і співачок, та втіху людських синів, – гарних жінок і наложниць. [9] Отже, я звеличувався все більше й більше, перевищивши всіх, що були переді мною в Єрусалимі. Та й моя мудрість завжди залишалась зі мною. [10] Таким чином, чого би мої очі не забажали, я ні в чому собі не відмовляв. Я не стримував свого серця від жодної втіхи, – моє серце веселилось усяким моїм трудом, і це було моєю нагородою за всю мою працю. [11] І коли я уважно подивився на всі свої справи, які звершили мої руки, і на весь свій труд, який я вклав у працю, аби все зробити, то нарешті дійшов висновку: і це все марнота та гонитва за вітром, – воно не дає жодної користі під сонцем. [12] Тоді я знову вирішив придивитись до мудрості, а також до глупоти та нерозсудливості, бо що буде чинити той, хто буде наступником царя, як не те, що вже раніше робилось? [13] І все ж я дійшов висновку, що мудрість настільки переважає нестачу розуму, як світло має перевагу над темрявою. [14] Бо якщо очі мудрого керуються розумом, що в голові, то немудрий ходить у темряві; але я зрозумів також інше: що трапляється з одним, стається і з іншим. [15] Тоді я сказав самому собі: що трапляється з нерозумним, те може спіткати також і мене, тож навіщо мені мудрість, якщо немає з неї користі? І я повторив самому собі: і це також марнота. [16] Адже забудуть про мудреця так само, як і про нерозумного, і то навіки вічні, оскільки в майбутньому забудуть про все, бо доведеться вмерти як мудрому, так і нерозумному. [17] В результаті я зненавидів життя, і мені стало огидним усе, що діється під сонцем, оскільки все – марнота і гонитва за вітром. [18] Я зненавидів усі мої досягнення, які я звершив під сонцем, бо все накопичене мною важкою працею, перейде до людини, яка прийде після мене, – [19] і хто знає, буде він мудрий, чи нерозумний? Однак він володітиме всім тим, що я набув своїм трудом і мудрістю під сонцем. Але й це марнота також. [20] Тоді в моєму серці почали з’являтись сумніви і навіть відчай з приводу всіх моїх звершень, яких я досягнув під сонцем. [21] Адже не одна людина вкладає в свою працю всю свою мудрість, знання і старанність, а потім все переходить до іншої людини, яка не трудилась над усім цим. Ось у чому марнота й велике зло. [22] Бо що людина має з усієї своєї праці, з усіх її поривань і прагнень серця, якими вона керувалась під сонцем? [23] Адже буває, що все її життя сповнене страждань, а її діло – це розчарування, коли не було спокою її серцю навіть на постелі. І, справді, одна лише марнота… [24] Тому немає нічого кращого для людини як те, щоб мати їжу та воду, і бути задоволеною своєю працею. І це, як я переконався, походить з Божих рук. [25] Бо хто може їсти й насолоджуватись без Нього? [26] Адже Бог дає людині, яка Йому до вподоби, мудрість, пізнання і радість. Якщо ж людина грішить, Він (Бог) додає турбот і бажання нагромаджувати й збирати, аби потім залишити тому, хто Богу до вподоби, хоч це також марнота й гонитва за вітром.