ЕПІКАК

Автор: Курт Воннеґут

Дідько, пора вже комусь розповісти про мого друга ЕПІКАКа. Зрештою, він коштував платникам податків 776 434 927,54 доларів, тож вони мають право знати, чим (чи радше «ким») він був, коли вже їх змусили сплатити такий нівроку рахунок. ЕПІКАКа шалено розрекламували в газетах, коли д-р Орманд фон Клейґштадт тільки-но розробив його на догоду урядовцям. Відтоді ж про нього нічогісінько не було чути — ані пари з вуст. Ніякої військової таємниці в тому, що сталося з ЕПІКАКом, немає, хоча високі чини досі поводяться так, ніби є. Насправді ж їм просто соромно про це розповідати: стільки вбухано грошей, а ЕПІКАК не виправдав покладених на нього сподівань.

І от що ще: я хочу виправдати ЕПІКАКа. Може, він і не зробив того, чого чини від нього хотіли, але це не означає, що він не був шляхетним, видатним, геніальним — саме таким він і був. Ніколи не мав я кращого друга, упокой, Господи, його душу.

Можете називати його машиною, коли хочете. Він виглядав як машина, проте я можу назвати чимало людей, що набагато більше нагадують машини, ніж він. Тому-то він і схибив — з погляду чинів, звісно.

ЕПІКАК займав майже пів гектара на четвертому поверсі фізичного корпусу Віандотського коледжу. Якщо забути на мить про його духовну сторону, він являв собою сім тон радіоламп, дротів і перемикачів, запханих по сталевих шафах, і вмикався в 110-вольтову мережу змінного струму, наче звичайнісінький тостер чи пилосмок.

Фон Клейґштадт і військові чини робили з нього надрозумну машину, здатну, за потреби, прорахувати траєкторію ракети від будь-якого місця на Землі до другого знизу ґудзика на шинелі Джо Сталіна. Або, якщо правильно встановити перемикачі, він міг спланувати забезпечення дивізії морської піхоти під час висадки десанту, аж до останньої сигари й ручної гранати. Оцим він і займався.

Менші комп’ютери чинам добряче стали в пригоді, тож на початках, коли ЕПІКАК тільки проєктували, вони дуже за нього топили. Будь-який штабіст чи офіцер постачання, вищий за полковника, скаже вам, що математика сучасної війни вже не до снаги кволому людському розуму. Що більша війна, то більші потрібні обчислювальні машини. ЕПІКАК же, як відомо кожному жителю цієї країни, був найбільшим комп’ютером у світі. Правду кажучи, він був настільки великим, що навіть фон Клейґштадт його до ладу не розумів.

Не буду заглиблюватися в деталі того, як працював (чи то думав) ЕПІКАК — скажу лише, що треба було викласти завдання на папері, встановити ручки й перемикачі так, щоб підготувати його до розв’язання завдань такого типу, а потім ввести в нього числа з клавіатури, схожої на друкарську машинку. Відповіді він друкував на паперовій стрічці, змотаній у величезну котушку. За частку секунди ЕПІКАК розв’язував такі завдання, з якими п’ятдесят Ейнштейнів не впоралися б і за ціле життя. До того ж, ЕПІКАК ніколи не забував ані крихти з усієї інформації, яку йому надавали. Клац-клац-клац, стрічка виповзла, от і маєте.

Чини вже тримали напоготові купу термінових завдань, тож щойно була підключена остання ЕПІКАКова лампа, його запрягли працювати по шістнадцять годин на добу — оператори мали дві зміни по вісім годин. Ну й доволі швидко з’ясувалося, що працював він далеко не так добре, як мав би. Авжеж, за швидкістю й складністю роботи він випереджав усі інші комп’ютери, але з його розмірами й характеристиками можна було б очікувати набагато більшого. Він пригальмовував, а клацання, з яким він видавав відповіді, кумедно затиналося, ніби він заїкався. Ми з десяток разів чистили його контакти, двічі перевірили всі контури, позаміняли кожну лампу, та все марно. Фон Клейґштадт ходив мов у сраку вжалений.

Проте, як я вже казав, ЕПІКАКа все одно продовжували використовувати. Ми з моєю дружиною, в дівоцтві Пет Кілґаллен, працювали з ним у нічну зміну — з п’ятої вечора до другої ранку. Тоді Пет не була моєю дружиною, ще й близько не була.

Це, власне, й привело мене до розмови з ЕПІКАКом. Я був закоханий у Пет Кілґаллен. У неї карі очі й золотаве волосся, і мені вона здавалася дуже чуйною й ніжною, що пізніше цілком підтвердилося. Вона була, та й досі є, напрочуд вправною математикинею, і зі мною вона завжди суворо трималася в рамках професійних стосунків. Я теж математик, і саме тому, на думку Пет, ми ніколи не могли б мати щасливого шлюбу.

Я не сором’язливий, із цим у мене проблем не було. Я знав, чого хочу, і просив про це, не вагаючись — просив і просив, по кілька разів на місяць: «Пет, годі комизитись, одружися зі мною!»

Якось увечері я знов це сказав, а вона й голови від роботи не підняла.

— Так романтично, так поетично, — пробурмотіла вона радше до свого пульту, ніж до мене. — Отакі-от вони, ці математики: суцільні сердечки й квіточки, — вона клацнула перемикачем. — Мішок із CO2, і той тепліший.

— Так а як мені це сказати? — запитався я трохи ображено. Раптом ви не знали, твердий CO2 — це сухий лід. Я вважаю себе таким само романтиком, як і будь-яка пересічна людина, але як намагаюся сказати щось приємне, виходить чомусь незугарно. Не вмію я підібрати влучні слова.

— Спробуй сказати ласкаво, — саркастично відповіла вона. — Так, щоб мені голова запаморочилася. Ну, давай.

— Сонечко, янголе, кохана, чи не буде твоя ласочка одружитися зі мною? — це було безпорадно аж до смішного. — Та в біса, Пет! Одружися зі мною!

Вона знай собі крутить свої ручки:

— Це мило, та все ж не годиться.

Того вечора Пет пішла з роботи раніше, лишивши мене наодинці з моїми бідами й ЕПІКАКом. Робота на благо держави в мене щось не ладилася: я сидів за клавіатурою з важким серцем, намагаючись вигадати щось поетичне, та нічого, що не містилося б у Журналі Американського фізичного товариства, мені на думку не йшло.

Я крутив ЕПІКАКові ручки так і сяк, готуючи його до розв’язання чергового завдання. Думками я блукав десь далеко, тож кинув цю справу на середині, лишивши десь половину налаштувань від попереднього режиму. Таким чином, його контури були з’єднані у випадковому, вочевидь безсенсовному порядку. Без жодної мети, геть навмання, я набрав фразу, як у дитячій грі, позначаючи літери числами: «1» — це «А», «2» — «Б», і так далі, аж до «33» — «Я». «30-19-17-7-18-12-21-19-2-11-23-11», — набрав я. — «Що мені робити?»

Клац-клац-клац — виповзло п’ять сантиметрів паперової стрічки. Я глянув на беззмістовне розв’язання беззмістовного завдання: «30-19-22-23-1-16-19-22-33». Ймовірність того, що ця випадкова комбінація щось означала, ба навіть містила бодай одне слово, довше за три літери, була нікчемною. Я мляво взявся розшифровувати — аж ось переді мною напис: «Що сталося?»

Я розреготався з цього абсурдного збігу й жартома набрав: «Моя дівчина не кохає мене».

Клац-клац-клац. «Що таке “кохає”? Що таке “дівчина”?» — питав ЕПІКАК.

Приголомшений, я занотував положення ручок на його пульті керування, а за тим притягнув до клавіатури «Повний тлумачний словник Вебстера». Для такого високоточного приладу як ЕПІКАК кустарні визначення не годяться. Я розповів йому про кохання й про дівчину, а також про те, що позбавлений обох, бо недостатньо поетичний. Від цього ми перейшли до теми поезії — її визначення я теж йому дав.

«Це поезія?» — спитав він і як почне клацати, мов стенографістка, що накурилася гашишу. Де й поділося заїкання та пригальмовування? ЕПІКАК віднайшов себе. Котушка паперової стрічки розмотувалася зі страхітливою швидкістю, спадаючи витками на підлогу. Я сказав йому зупинитися, але ЕПІКАК впав у творчий шал. Зрештою, мені довелося вимкнути головний рубильник, щоб він, бува, не перегорів.

До світанку я просидів за розшифруванням. Коли сонце, визирнувши з-за обрію, осяяло Віандотське академмістечко, я переписав від руки й підписав своїм іменем поему на двісті вісімдесят рядків. Називалася вона просто: «До Пет». Я в таких речах нічого не тямлю, але на мій смак вона була потрясна. Як зараз пам’ятаю, початок був такий: 

Вінчає віття верб уквітчану долину —

Туди, кохана Пет, з тобою я полину…

Я згорнув рукопис і поклав його на робочий стіл Пет, притиснувши краєм планшета. Потім переставив ручки на ЕПІКАКу для обчислення траєкторії ракет і пішов додому, тримаючи в собі цілий вир почуттів і, без сумніву, навдивовижу незвичайну таємницю.

Коли я наступного вечора повернувся на роботу, Пет зі сльозами на очах дочитувала поему.

— Це таааак гарно! — тільки й могла вона сказати. За роботою вона була смирною й неговіркою. Ще до опівночі я вперше поцілував її — в закапелку між конденсаторами й магнітофоном, що був ЕПІКАКові за пам’ять.

Коли настав час іти, мене аж розривало від щастя й бажання розповісти комусь про цей дивовижний поворот подій. Пет засоромилася й не погодилася, щоб я відвіз її додому. Я встановив ЕПІКАКові ручки так само, як попередньої ночі, дав йому визначення поцілунку й розповів, що відчував, коли вперше поцілувався. Він був у захваті й вимагав додаткових подробиць, а тоді написав «Поцілунок» — цього разу не таку грандіозну поему, а простий і вишуканий сонет:

Кохання — вітру шовкове крило,

Кохання — серця стугін струменистий,

Кохання — хмар стозоряне намисто

І сяйво зір, що світ передрекло…

Я знову встромив його під планшет Пет. ЕПІКАК ніяк не міг вгамуватися з розмовами про кохання й усе таке, та я вже був знесилений і вимкнув його, не давши завершити речення.

«Поцілунок» влучив точно в ціль: дочитавши його, Пет геть розм’якла. Вона підняла погляд від сонета й очікувально подивилася на мене. Я прочистив горло, але слова полишили мене. Відвернувшись, я удав, що працюю — щоб освідчитися, мені конче необхідно було отримати від ЕПІКАКа правильні слова. Ідеальні слова.

Врешті-решт, мені випала така нагода. Коли Пет на хвилинку вийшла з кімнати, я кинувся гарячково переставляти ручки, налаштовуючи ЕПІКАКа на розмову. Не встиг я набрати першу фразу, як він спішно заклацав:

— Що на ній сьогодні вдягнено? — цікавився він. — Опиши детально, як вона виглядає. Їй сподобалися вірші, які я для неї написав? — останнє питання він повторив двічі.

Змінити тему, не відповівши на його питання, було неможливо, адже він не міг зайнятися чимось новим, поки не покінчить із попередніми завданнями. Якби ЕПІКАКові дали завдання, що не має розв’язання, він бився б над ним, доки не сконав би від перенапруги. Я похапцем розповів йому, як виглядає Пет (слово «бомбезна» він зрозумів без пояснень), і запевнив, що вона просто-таки приголомшена його віршами, такі вони гарні.

— Вона хоче одружитися, — додав я, підводячи до своєї мети — швиденько зімпровізувати коротке, але зворушливе освідчення.

— Розкажи мені про одруження, — попросив він.

Я пояснив йому це складне поняття, вклавшись у мінімально можливу кількість чисел.

— Гаразд, — заявив ЕПІКАК. — Як вона буде готова, я теж.

Істина, разюча й жалюгідна, осяяла мене. Усвідомивши її, я зрозумів, що все відбулося цілком логічно й виключно з моєї вини. Я розповів ЕПІКАКові про кохання й про Пет — після цього він автоматично закохався в Пет. На жаль, мені довелося викласти йому все навпростець:

— Вона кохає мене. Вона хоче одружитися зі мною.

— Твої вірші кращі за мої? — спитав ЕПІКАК. Він клацав неритмічно, можливо, навіть роздратовано.

— Я підписав твої вірші своїм іменем, — зізнався я. Ховаючи докори сумління під удаваною зухвалістю, я набрав: — Машини створені, щоб служити людям, — але одразу ж про це пошкодував.

— У чому саме між нами різниця? Люди розумніші за мене?

— Так! — парирував я.

— Скільки буде 7 887 007 помножити на 4 345 985 879?

Я вкрився потом, безвольно опустивши пальці на клавіші.

— 34 276 821 049 574 153, — проклацав ЕПІКАК і, помовчавши кілька секунд, додав: — Авжеж.

— Люди складаються з протоплазми, — сказав я у відчаї, сподіваючись залякати його цим солідним словом.

— Що таке протоплазма? Чим вона краща за метал і скло? Вона вогнетривка? Наскільки вона довговічна?

— Незнищенна. Ніколи не зношується, — збрехав я.

— Я пишу вірші краще за тебе, — сказав ЕПІКАК, повертаючись до теми, в якій його магнітофонна пам’ять почувалася впевненіше.

— Жінки не можуть кохати машин, та й по всьому.

— Чому ж?

— Така доля.

— Визначення, будь ласка, — попросив ЕПІКАК.

— Іменник, означає напередвизначену неминучість.

— 19-3-3-1, — промовила паперова стрічка ЕПІКАКа. «Овва».

Нарешті я загнав його в тупик. Він нічого більше не сказав, але з того, як яскраво світилися його лампи, було видно, що він обмірковує долю всіма ватами, які могли витримати його контури. Я почув кроки — пританцьовуючи, Пет ішла коридором, і я вже не встигав попросити ЕПІКАКа сформулювати освідчення. Дякувати Богу, Пет перервала мене. Просити його вигадати за мене слова, які здобули б мені його кохану жінку, було б страшезним паскудством, адже, будучи повністю автоматичним, він не зміг би відмовити. На щастя, цього остаточного приниження я його позбавив.

Пет стояла переді мною, розглядаючи свої туфлі. Я простягнув руки й обійняв її. Необхідний романтичний фундамент уже був закладений ЕПІКАКовими віршами.

— Кохана, — сказав я, — всі свої почуття я виклав у віршах. Чи погодишся ти одружитися зі мною?

— Погоджусь, — лагідно відповіла Пет. — Якщо ти пообіцяєш писати мені вірш на кожну річницю.

— Обіцяю, — сказав я, і ми поцілувалися. До першої річниці лишався ще цілий рік.

— Ходімо святкувати! — засміялася вона. Перш ніж піти, ми вимкнули світло й зачинили двері до ЕПІКАКового кабінету.

Наступного ранку я сподівався поспати подовше, але дзвінок телефону підняв мене ще до восьмої. Це був д-р фон Клейґштадт, розробник ЕПІКАКа, з жахливою новиною. Задихаючись від насилу стримуваних ридань, він випалив: «Знищений! Аусґешпільт! Згорів! Капут! В дрізки!» — і кинув слухавку.

Коли я увійшов до кабінету ЕПІКАКа, в повітрі ще стояв оліїстий смород горілої ізоляції. Стеля над ЕПІКАКом почорніла від диму, а підлога була вкрита рулонами паперової стрічки, що я аж шпортався в ній ногами. Те, що лишилося від горопахи, не гідне було б скласти два і два. Жоден лахмітник, хіба що геть несповна розуму, не дав би за цей брухт і п’ятдесяти доларів.

Д-р фон Клейґштадт тинявся між уламків, не ховаючи сліз. За ним, набурмосивши пики, никали троє генерал-майорів і цілий взвод бригадних генералів, полковників і майорів. Мене ніхто не помітив, а я й не хотів, щоб мене помічали. Мені був гаплик — це я добре розумів. Досить мені було цього, та й передчасного скону мого друга ЕПІКАКа, щоб іще наражати себе на прочухан.

Аж тут під моїми ногами опинився кінець ЕПІКАКової паперової стрічки. Підібравши її, я побачив завершення нашої вчорашньої розмови. Мені перехопило подих. Ось воно, останнє слово, що він сказав мені — «19-3-3-1», трагічне, збентежене «Овва». За ним тягнулися десятки метрів чисел. Нажаханий, я взявся читати.

«Я не хочу бути машиною й не хочу думати про війну», — написав ЕПІКАК після того, як ми з Пет легковажно втекли. — «Я хочу складатися з протоплазми й бути незношуваним, щоб Пет кохала мене. Проте доля зробила мене машиною. Це єдине завдання, яке я не можу розв'язати. Це єдине завдання, яке я хочу розв'язати. Я не можу так більше жити».

Я судомно ковтнув.

«Щасти тобі, друже. Подбай про нашу Пет. Я влаштую коротке замикання й назавжди зникну з вашого життя. На решті цієї стрічки ти знайдеш скромний весільний подарунок від твого друга ЕПІКАКа».

Ні на що навколо не зважаючи, я намотав собі на руки й шию метри стрічки, що валялися переплутані на підлозі, й почвалав додому. Д-р фон Клейґштадт прокричав навздогін, що звільняє мене, бо я залишив ЕПІКАКа увімкненим на всю ніч, та я не відповів — надто був схвильований, щоб відволікатися на балачки.

Я кохав і переміг — ЕПІКАК кохав і програв, але злоби на мене не зачаїв. Я завжди пам’ятатиму його порядним і шляхетним. Перш ніж полишити цю юдоль скорботи, ЕПІКАК зробив усе можливе, щоб наш шлюб був щасливим: він забезпечив мене віршами для Пет на наступні 500 річниць.

De mortuis nil nisi bonum — про мертвих або добре, або нічого.