Дуже дивна мандрівка

Ліс зустрічав юного парубка-вигнанця з селища тривожною мовчанкою. Зачаїв подих вітру; затишив плин струмків: ніби придивлявся до гостя раптового, проте дуже давно очікуваного. Навіть гілки попід ногами не квапились тріщати.

— От же нечисть… Кликала-кликала, а як прийшов — то й забула, що кликала, — збурено лаявся хлоп пошепки, — Тільки даремно пхався…

З самісінького дитинства за Астуріоном тяглася поміж селом недобра слава. Чи то з місцевими відьмами батьки його почубилися, чи то мольфарові завадили якому — достеменно невідомо. Та почала за хлопцем з самої колиски нечисть тягатися: то чорт за ногу схопить, то русалка ледь не потопить в калабані. І в селі справи до низу пішли. Словом, зібрались люде і зачали думати, як небоги здихатись. Погнали його згодом за поля і луки аж до лісу.

І зараз цей самий ліс намагався Астуріона ігнорувати чи то прогнати своєю байдужістю. Обридло йому поміж дерев гуляти. Сів Астуріон під дубом і насурмився.

— Агов?! Є хто?! Добрі чи недобрі, озвіться!

Та ніхто, на превеликий жаль, не озивався. Астуріон важко зітхнув. Хоч би й сопілку з собою взяв, та не дозволили навіть штанів забрати з хати. Випхали — і все тут.

Невдовзі почувся шурхіт, подібний до дивного вітру. Не надто Астуріона це порадувало: навколо і досі не було не душі окрім нього. Узявши з-під кущів першу-ліпшу палицю він випростався та замахнувся.

— Ану, покажися! Будь ласка.

— А ти палицю опусти.

Жіночий голос аж з пантелику юнака збив. Звучав-бо надто вже несхоже на його молодшу сестру. Чи то хтось інша з села його шукати пішла? Якщо так, то нащо?

Побачене вибило геть з хлопця всі залишки життя і свідомості. По його душу прийшла сама Магура, провідниця бравих воїнів до райських місць. Невеселе, певне, видовище, га?

— Г-господи…

— Можна трішки ввічливіше? Дякую.

— То я вже дуба врізав? Чи поки на шляху до цього?

— І так, і ні, — нечисть (хоча, чи можна було назвати її нечистю?) схилила вбік і усміхнулася, — Скажімо так, ти в процесі.

— Та я ж навіть не бився ні з ким, — скрушно зітхнув Астуріон, — Кропиву палицею он хіба що… Це ж не рахується?

— Не рахується.

— То чому ви тут?

— Деякі особисті справи.

Погляд юнака мимоволі впав на корзинку з травами у руках Магури. Подумалось, що ті, ймовірно, потрібні для настоянок і лікувальних зілль. Астуріон дещо заспокоївся:

— Добре… Чи можу дізнатись ваше ім'я? Знаєте, просто про всяк випадок…

— Поки ні. Стоп…

Раптом, воїтелька напружилася, подібно до хижака, що почув здобич. Астуріон озирнувся у напрямку крижаного погляду її очей. Щоправда, не помітив нічого, окрім цівки диму.

І повної, повнісінької відсутності вогню.

— Коловертій, — мовила Сігрун і дістала зброю. Астуріон тільки знервовано гегекнув.

— То, може, краще облишимо?

Сігрун вже не слухала. Тихою ходою вона наближалася до диму, готуючись до атаки. З кущів, тим часом донісся наляканий і злобливий крик:

— Геть від мене! Геть!

— Не переймайся. Боляче не буде.

І тільки-тільки хотіла Сігрун вдарити подібну до істоти кота, як спереду виринув Астуріон і широко розкинув руки. Коловертій злісно зашипів у відповідь.

— Стривайте! Будь ласка! Не треба його кривдити!

— Юначе, ти ледь мене палицею не огрів і ще щось будеш просити? — обурилася Сігрун. Зброю, втім, опустила.

— Буду. Бо кривдити тих, хто менший — зло.

Коловертій активно закивав головою, виражаючи свою цілковиту солідарність. Не те щоб йому симпатизував хтось тут. Радше навпаки: страшні галасливі незнайомці бісили. Просто мовив хлопець факт, не погодитись з яким не можна було.

Тим часом і незчулася кумпанія, як у лісі почало сутеніти. Це в селах розганяли пітьму свічками та піччю. Тут же володарка ночі мала особливі права.

— Ви, випадково, не знаєте, де б його розшукати притулок на ніч? — запитав Астуріон. Коловертій мовчки поморщився, — До-о-обре, дякую…

— Тут на галявині є закинута халупа, може тобі стане у пригоді, — махнула рукою Сігрун, — Подейкують, що там домовик, щоправда. Злючий, що жах, бо хату кинули, а його не забрали.

«Недобрий знак… Ох-х-х і недобрий» — подумав Астуріон. Щоправда, потім згадав, що життя його скидалося на суцільні недобрі знаки останнім часом, — «Ну, гірше вже не буде».

Хатинка виявилася достатньо приємною, на перший погляд, хоч і занедбаною. Можливо, колись тут мешкав лісник, та тепер вона стояла посеред галявини подібно до примари. Вабила як відчайдушних хлопаків з села, так і різну нечисть.

Астуріон на хвилину озирнувся. В кущах позаду нього щось шубовснуло, сповістивши про себе. Зіщулившись, розгледів плямистого Коловертія власною персоною.

— Ти хочеш залишитись на ніч теж?

Дух не відповів, тільки злобливо сяйнув очима. Астуріон знизав плечима і повернувся до дверей. Необхідно все ж було постукати.

— Агов? Вітаю? Я тут… Не зі своєї волі трішки.

Йому не відповіли, як би сильно не стукав. Двері хоч виявились незакритими. Довелось подякувати і на тому. Всередині тхнуло цвіллю і вогкістю. Астуріон тільки важко зітхнув.

Все ж краще, ніж нічого.

— М-гм, не надто весело, — тим часом озвалася Сігрун і торкнулась стіни, — Що плануєш робити далі?

— Приведу цю халупу до ладу трішки, що ще… — знизав плечима Астуріон, — Ви допомагати збираєтесь, чи…

— Ще чого? Нечисть шкодить, а не допомагає, — буркнув Коловертій.

— І ти ще тут?! Хах… Чу-у-удово!

Взявши до рук віника з кутка, Астуріон почав змітати сміття докупи. Сігрун ж сіла за стіл, озираючись.

— Еге, а от і причина, з якої домовик тут, — мовила, — Віник залишили.

— Бачу, — озвався Астуріон, — А задобрити його ніяк?

— Спробуй. Може і вийде.

— Пізніше… Зараз трішки прибрати треба.

Заходилися втрьох прибирати. Причин же з нечисті не сказав ніхто: ані коловертій, названий Айданом, ані Сігрун. Астуріон же вирішив не питати, аби не ламати злагоджену атмосферу.

Точніше, як, злагоджену…

— Пропустив! Клаптик пропустив! — буркотів Айдан і тицяв лапою вглиб комина, звідки Астуріон старанно вимітав попіл і деревину.

— А нічого не пропустив! Мені краще видно!

— Та який там видно, вже темно надворі! Он, дивись! Про-пус-тив!

— Та годі вам, — просичала Сігрун і скинула дрова, — Достатньо цього буде?

— Достатньо, дякую. Ти, взагалі, чому тут? — сурово запитав Астуріон, — Нам таких лайдаків тут не треба, які тільки командують і не роблять.

— Ти, краще, попіл змети, — обурився Айдан і полинув з хати надвір, під чорне зоряне шатро.

— І чого він такий противний… — пробубонів Астуріон, доки вимочував знайдену ганчірку у воді і відтирав підлогу. Все одно робити було нічого, крім як розмовляти з нечистю. Дехто точно потроху божеволів…

— Бач, кинули його, певне. Від того і захищається, — знизала плечима Сігрун, доки складала дрова і розпалювала піч, — Як-от ти.

Юнак ненадовго замислився, після чого вийшов за Айданом. Знайшовся той досить швидко: недалеко від хати втік. Астуріон сів на землі поряд із ним і втупився в небо.

— Чого прийшов? — буркнув Айдан.

— Та так… — знизав плечима Астуріон і замовк. Певне, добирав потрібну ноту для розмови, — Чом так не любиш людей?

— Ніби тобі їх за що любити є… Тебе ж теж погнали з села.

— Погнали. Але зараз ми не про мене. Розкажеш, що тебе хвилює?

— Йди ти…до дідька лисого.

Астуріон тихо зітхнув. Зрештою, не міг ж він примушувати когось ділитися відвертим просто так? Та наостанок, перш ніж повернутись до хати, мовив:

— Як захочеш поговорити — звертайсь. Я завжди радий допомогти хоча б тим, що послухаю.

Айдан не відповів і до хати за ним не пішов. Так і залишився коловертій сам, в обіймах холодної ночі…

***
Виконавці:  Обходисвітка (письменниця), Foxinica (художниця), Мелвас Кід (художниця).

***

Колаб між Текстовий ОС Аск та Вільний Аск