Дух гауптбангофа

Дні трохи втратили сенс підрахунку, але я пам'ятаю, що в мене є час десь до останнього тижня у травні, якщо я хочу повернутися. Після того — або азиль (а це фактичне ув'язнення бозна де майже без прав), або — таки додому. Можна ще просити тимчасового притулку, це ніби інше. Але це значить — не повертатися. Жити тут. Будувати нового себе — тут.

Тут — це живим, у безпеці, з місцем, де можна спокійно спати, не тривожитися за свої бебехи й лиш маніакально перевіряти, чи всі живі — там. І думати боягузливі думки про мародерів у закинутих квартирах і ще більш боягузливі — про викрадення людей. А так все ж у порядку, все гаразд. То може, лишайся, хоч ти виживеш, якщо що.

Чи я цього хочу? Чи я на це здатен?

Чергова фармацевтка в черговій аптеці на моє прохання «чогось від спазмів» каже — візьміть ібупрофен. Але це від болю, а в мене спазми. То візьміть парацетамол. Це від високої температури. То візьміть два парацетамоли, ібупрофен і грілочку. І супроводжує мене майже забутим поглядом, який я востаннє бачив у 2011, коли шукав ліки своїй бабусі, що помирала від раку: «Наркомани кляті».

На розі бліда пані питає, чи в мене, бува, не можна придбати трохи креку. В туалеті у парку компанія щось розкурює. У метро чемна літня працівниця станції, поголена налисо, допомагає знайти правильну гілку, за її спиною влаштувалося п'ятеро блукавців, смалять сивий дим і попивають оковиту. Праворуч у вагоні есбану лунає українська мова. Ліворуч — російська. Частину маршруту вирішую йти пішки: ми тут привілейовані безхатьки, транспорт безкоштовний до кінця березня, тому заходити й виходити можна скільки хочеш.

Ззовні весна, Александрплац лається й проклинає гучною польською стомленого заробітчанина з телефоном при вусі: цо ти курррррва.

У теплих речах трохи спекотно, та поки це не дражнить. Зрештою, я зараз прямую на вокзал, можна підійти до волонтерів, а можна ще деінде, в мене проста худорлява комплекція; щось знайдеться.

В автобусі лунає італійська, лунає німецька різних ґатунків, лунає іврит. Водій каже щось у гучномовець, та це мова електричок і лікарських почерків, єдина мова, якої я не розумію. Його перекриває запис: «Шановні пасажири! Будь ласка, продовжуйте носити маски FFP-2 весь час, будьте вакциновані, перехворілі чи протестовані. This bus terminates here — ця поїздка знищується тут».

На площі перед гауптбангофом мене завжди про щось питають. Рідко про зайву копійчину («Чуєте, пане, якщо ви не дасте мені два євра, я скинуся з мосту!»). Часом — чомусь думають, що то мені щось треба («Пані щось хотіли?»). Найчастіше питають, як пройти. Де зупинка автобуса. Де волонтери. Де туалет, де метро, де рейхстаг.

Питають наші. Питають англомовні. Питають місцеві.

Вокзал — суцільне місиво кольорів, мов і запахів. Я у довгому бабусиному пальті, окулярах та зимовій шапці, з вицвілим волоссям — дуже багато кому схожий на берлінця.

А ви волонтер? Ні, не волонтер, волонтери там, повернете отак і так.

А це який автобус? Такий і такий, дивитися треба на табличку з номером, звести день тижня і годину, і взнаєте точний час наступного рейсу.

А мені треба окріп, а вони не розуміють по-нашому зовсім, дитино. Ходімо, проведу. Привіт, дайте співвітчизниці окропу. Ви, питаю німецьких школярок, що розливають чай, самі хоч відпочиваєте? Так, у нас є пауза, все добре. Дякуємо, що допомагаєте, ми зовсім не розуміємо по-їхньому.

Місцеві теж приймають за місцевого. О, ви розумієте російською? Так, але це українська. Ого, а що вони кажуть? Хочуть окріп. Хочуть туалет. Шукають автобус.

Я тут перший день, каже волонтер, а вони мене питають... словом, скажи, що вони хочуть? Він же зовсім не вміє по-нашому, каже жінка з великими тривожними очима. Що він хоче, він волонтер? А ви? Ви волонтер?

Я чомусь розумію, що вона з Харкова.

Спазм накриває знову, на цей раз із болем та слабкістю. Голову несе обертом, руки та ноги стають чавунні й діряві, спину коле двадцять голок уздовж хребта.

— Так что? — питає жінка. — Он волонтёр? Куда мне идти? На нём же жилет, а на жилете написано — инглиш.

— Що вона каже? — питає волонтер з інглішем, схожий на Еда Ширана.

Видихаю, знімаю окуляри, щоби було видно бодай половину обличчя.

— Ця пані з України, і шукає волонтерський центр. Ви знаєте, де він?

— Так, знаю. Але я думав, вона шукає МакДональдс.

— А де знаходиться волонтерський центр?

— Біля МакДональдса.

— А ви можете її провести туди?

— Так. Вибачте, я перший день...

— Не вибачайтеся, ваша робота всіляко важлива. Просто проведіть цю пані.

Повертаюся до жінки:

— Этот парень проведёт вас к волонтёрам.

— Но он что-то говорил о МакДональдсе, я не хочу в МакДональдс. Скажите мне, где волонтёры?

— Возле МакДональдса, он вас проведёт. Там есть украино- и русскоязычные.

— А! Да? А я думала, тут никто не понимает. Хорошо, что вы объяснили!

Киваю. Я був тут. Саме тут. Десять днів тому, коли на вокзалі ще були ліки, і цукерки, і банани, і багато різної їжі, і суцільний безлад. А тепер тут стало більше ладу й менше гуманітарки, як каже одна подруга, «більше Німеччини й менше Берліна».

Я був тут, але тоді всього було більше, а ще я знав мови. Мені було куди йти й навіть заради кого.

— Откуда вы? — зайве питання, даремне, її очі сповнюють навіть не сльози — жах. Раптом я заводжу людей до викрадачів. Стискає торбинку на поясі. У багатьох просякнутих страхом є така.

— Из... Харькова?

— Харьков...

Обіймаю її, теж дарма. Її доросла донька чи, може, невістка, сестра — підбігає, готова дати мені по цимбалах і відтягти. Та все добре.

— Все хорошо, вам тут помогут. Тут правда есть волонтёры, говорящие и по-русски, и по-украински. Они все там, в конце зала.

Вона дякує й майже одразу сіпається перевіряти кляту торбинку.

В мене родичі в Харкові. Друзі. Частина нашої редакції. А я чомусь думаю: чи вцілів іще їхній легендарний скрипаль на даху?

І йду собі далі. Перевіряю торбу. Перевіряю кишені. Але це так, уже механічно.

Я майже став привидом гауптбангофа, мене навряд чи хто чіпатиме. На екранах і банерах, на маленьких об'явах і наліпках — we stand with Ukraine. А ще — ptn fck. Але я ж далеко від цього, вірно? Я втік. Я зрадник.

Вибачте, ду ю спік еее? Так, звісно, я теж з України, вам допомогти?..

Перевіряю чати. Люди в маріупольському театрі вижили. Мої кияни поки всі цілі. Новий мем про путіна, кадирова, лаврова. На такій-то вулиці в Берліні дають гуманітарку для українців. Наприклад, картоплю і моркву. Треба їхати, брати. До Києва завезли теплий хліб. У Франику є ліки, яких уже нема у Львові, а в Києві — поготів. У мене все добре.

Спазмалгону вистачить, якщо розтягувати, на місяць. У мене все добре.

Я повторюю це як мантру, поки слова не втрачають значення, а час — ліку. Вітер від електричок, що сновигають тут вгорі й унизу, роздмухує поли плаща й посічене волосся. Колись мене називали духом Києва. Ніби було ж таке? Та ніби було.

Ще трохи — і я стану духом берлінського вокзалу.

Тут, до речі, майже закінчилися всі ті безкраї відбудови, що тривали ще до зведення стіни, після нього й після того, як стіну було зламано.

Але ж зі мною все добре, так?

Повітряна тривога в Києві. Повітряна тривога.

Десь угорі рушає потяг і звук повітря на рейках саме такий, як звук 24-го лютого. Десь на площі, десь дуже далеко їде сміттєвоз, його підкидає на порепаному берлінському асфальті, лунає потужний металевий ГУ-ГУХ!..

— Юначе, ви щось хотіли? Вам допомогти?

— Та... ні, вибачте, вельмишановний. Усе гаразд.

Я стою й витріщаюся в одну точку, і коли повз неї проходять люди, вони помічають мене і питають. Чи я, бува, не хочу чогось, чи мені допомогти. «Чим вам допомогти?» — пишуть закордонні знайомі. «Помогите, пожалуйста, может, вы знаете?..» — завчасно присоромлені зсередини невипущеним гнівом, питають такі самі, як я, каменярі без каменю і дому, з пакунками, пакунками, пакунками.

Зі мною не все добре. Я вкотре з глибинним соромом і гнівом розумію це, поки повз мене проходить, смалячи папіросу, худорлявий берлінський панк десь мого зросту і статури. Зі мною все дуже не гаразд.

А над головою, а також ліворуч, праворуч і внизу, перекриваючи гомін і ґелґотання голосів, носяться привидами чистилища — звуки потягів.

Потяги несуть людей, переважно розгублених, знедолених і розчавлених, кудись далі Європою.

І звуки рейок надто подібні до сирен повітряної тривоги.