Дорога. Хроніки

24.02

5:00

Бах… Бах… Бах!..

Все почалося о п’ятій ранку. Прокинутись від звуків обстрілів, коли в тебе в сусідній кімнаті спить твоя малолітня дитина — жах, якого не побажаєш навіть ворогові.

Чоловік — на телефонах, ти чуєш лише уривки фраз, намагаючись виловити з них якийсь сенс, а потім він каже тобі збиратись. В тебе трусяться руки, але ти розумієш, що паніка до добра не доведе. Тримаєшся ніби стійко, але не можеш навіть паспорт знайти… Часу нема, чоловікові треба терміново виїжджати по роботі, але ж він хоче спочатку завезти вас до твоїх батьків.

Він каже, що одразу приїде, одразу, тільки трішки попрацює. Десь на підсвідомому рівні ти відчуваєш небезпеку, але він такий впевнений. Ти хочеш зупинити його, змусити бути з вами, навіть якщо його звільнять: життя вартує дорожче, особливо його життя… Однак замість того, щоб висловитись, мовчки киваєш.

Ви граєте в гру, в якій кажете одне одному, що все буде добре, але розумієте, що насправді небезпека величезна і ви не впевнені навіть в найближчих годинах, не те що в якісь інші строки. А потім…

7:00-11:00

Потім йдуть метушливі збори у батьків — вони взагалі не хочуть нікуди їхати. Батько каже, що буде відбивати дім, але ти тримаєшся. Ти запевняєш їх, що треба збиратись, бо ж скоро приїде чоловік і ви поїдете геть від вибухів, геть з рідного міста, геть, але всі разом, ти не дозволиш батькам панікувати, змусиш мати поїхати, не зважаючи на її заяви, що не поїде, панічні атаки й тиск під 210…

Ти сама не знаєш, як в тебе це виходить, але разом з батьком ви швидко збираєтесь. Мала забивається в спальню й впадає в істерику. Але і тут ти знаходиш в собі сили запевнити її, що все буде добре.

Ви разом з батьком нарешті впевнюєте маму. Давите на болюче, кажете, що так буде найкраще для її онуки, якій зараз просто капець як погано…

11:00-15:00

Ти чекаєш, що кохана людина ось-ось виїде слідом за вами. Він так і каже, що ось-ось, ось-ось, але не їде. Листування, дзвінки, зв’язок, що переривається… Ти не можеш плакати вголос, бо твоя дитина сидить на сусідньому сидінні; між вами барикада з речей, і ти тонеш в німому крику.

Потім біля вашого вже колишнього дому горить церква і вибухають танки. Місто обсипають спалахи. Зверху воно схоже на феєрверк — це ти підглядаєш в інтернеті, за звичкою. Ти ще не знаєш, що за пару годин ти будеш зовсім без інету. Плачеш беззвучно, ніби звук реально тупо вимкнули — просто сльози котяться, і ти заводишся в німій істериці. Ти не можеш ревіти й кричати вголос, бо дитина сидить в машині практично біля тебе — вас розділяє тільки купа речей…

17:00-19:00

Раптом дитина теж починає переживати. Ти кажеш їй, що плачеш через те, що залишила кішок у квартирі, через те, що не змусила чоловіка дозволити їх взяти… Насправді ж ти дуже сильно боїшся за чоловіка, котрий виконує свій обов’язок перед країною. Коли ти дізнаєшся, що чоловік там не один, що він скооперувався з сусідами-друзями, стає трохи легше.

Їдете. Друзі всі запрошують до себе, і це морально якось рятує. Тато у свої 60 жене як може. Дуже шкодуєш, що не вмієш нормально водити машину. Зупиняєтесь на заправках, де дають то по 20 л, то по 10 л. На кожній заправці величезна черга. Готівку вже не беруть — можливо, бояться мародерів.

Дуже переживаєте, чи встигнете переїхати міст, щоб потрапити до твоєї подруги і співавторки Ані. За Дніпром думаєте, що буде легше.

Переїжджаєте міст. Щастя в простих речах…

Весь час ти працюєш навігатором батька, відслідковуючи маршрут по GPS. Заїжджаєте на необхідну вулицю, але з якогось не того боку. Довго шукаєте Анін номер будинку, зв’язку там майже нема. Дзвониш з лавочок, на які стаєш, щоб бути вище…

Питаєте людей. Люди бояться відкривати хати, бояться виходити з домівок навіть у такому маленькому селі посеред лісу.

21-22.02

Нарешті залазиш на невеличку гору, щоб з’явився зв’язок. Додзвонюєшся Ані, забравшись туди. Знов їдете.

Коли бачите великий ліхтар, ти відчуваєш полегшення. Як бачиш Аню, в першу чергу обіймаєтесь. Ти майже плачеш від щастя.

Аня вас годує, ви спілкуєтесь. Там у неї дуже спокійно. Вас доводять до будинку з квартирою, де раніше жила Аня. Аня переживає за все, а ви дуже вдячні.

Тягаєте речі у квартиру, щоб все перекласти більш правильно і зручно.

Шукаєте голку і нитку, щоб... Залишимо це в секреті.

Спите. Тато дуже втомився. Потім прокидаєтесь, снідаєте, хоч і шмат в горло не лізе, але щоб вижити, щоб їхати далі, треба сили. Смажите яйця, ті, що залишились, бо частину ви розбили при різкому гальмуванні.

Мама хоче залишитись тут. Вона не хоче їхати далі. Але ти її вмовляєш. Біля Дніпра точно не найбезпечніше місце.

25.02

Далі ідете без зайвих зупинок. Від заправки до заправки. Інколи їсте щось гаряче. Ти продовжуєш бути навігатором.

Один раз радіо перериває сигнал сирени. Ви на дорозі, зловили якусь хвилю в полі практично. Але минається.

Зв’язуєтесь з Вікою, вам радять шлях не через Вінницю, бо там обстріли, а через Липовець. Твої друзі-автори — найкращі, всі готові прихистити.

Приїжджаєте в Іванів. Йдете до будинку-інтернату, де приймають біженців. Тільки тут і зараз, ти розумієш, що ви — біженці. Коли завозите дитину достатньо далеко на захід, серце починає ще більше боліти за чоловіка — дуже переживаєш. А він тим часом робить все, щоб врятувати на заводі те, що можна врятувати, а те, що не можна, знищує, щоб воно не дісталось ворогові.

Перед інтернатом вас перевіряють. Машину, документи — все.

А потім пан Володимир забирає вас у свій готель. Почув про твою подругу авторку, почув про вас, про Харків, забрав до себе.

В готелі порожньо. Він все дає безплатно, каже, що ви можете брати будь-яку їжу, напої й тому подібне в додаток до безкоштовного житла. Коли бачиш це, розумієш, що Путін вирив собі могилу — наша нація тепер буде згуртована як ніколи.

Батьки, які раніше говорили тільки росЄйською, переходять на українську. Це їх свідомий вибір.

Спите, але пару годин — інший час читаєте і слухаєте новини.

26.02

День ніби й спокійний, у порівнянні з попередніми, бо навколо ТИХО. Не так страшно за дитину. Однак з іншого боку чоловік у важкій дорозі, у батька температура, а у мами панічні атаки. Ти готуєш на всіх біженців в готелі, допомагаєш працівникам готелю. Даєш батькові ліки — йому погано. Весь час моніториш новини, пишеш чоловікові. Переживаєш.

Чекаєш.

Любиш.

Ви біля якоїсь станції й військових складів, тож хоч тут тихо, все одно день проходить напружено. Хоча все одно в основному переживаєш за чоловіка.

Ввечері чоловік приїжджає ще з трьома молодими людьми років по 19-20, трьома кішками й великою хаскі. Це діти його начальника якогось, забрав їх з Києва. Дівчинка хворіє на рак, їй треба лікування, треба в Польщу. Навіть собака Джек, величезна хаскі, сиділа і не рухалась, спокійно їхала, розуміла, що її рятують.

Чоловік, виявляється, зробив все, щоб нічого важливого не дісталось ворогові.

Ти така щаслива його бачити — він же залишився на заводі з парою людей доробляти справи, а інших працівників одразу відправив на західну, і за зарплатню всім попіклувався позачергово, він дуже добрий і піклується про людей. Об’єктивно найкращий керівник і людина, яку ти знаєш.

На одну кімнату вас було 4 дорослих, одна дитина і три кішки — ваші Мартіні та Феррарі, і батьківська Мерседес (її теж ти називала).

В готелі був собака Мазда, щось тварини-назви машин тебе переслідують…

Ти допомагаєш їх поселити на ніч в інтернаті, поки чекаєш чоловіка і їх, розмовляєш з військовим. Розумієш, що наші люди, українці, стали згуртованими, зовсім іншими, і це круто.

Готуєш на всіх, лікуєш батька, робиш, що можеш.

У чоловіка нарада за нарадою, пишаєшся ним. Лягаєте спати — як і завжди в ці останні дні, спите буквально години чотири максимум, та й радше три, ніж чотири, але це найщасливіший день з останніх трьох, бо нарешті твій коханий з вами.

27.02

Зранку готуєш на всіх, хто зараз в готелі — це уже як робота прямо. Знаєш, що власник поселив вас безкоштовно, що його робітники готували вам їжу, що він взагалі сказав вам жити тут скільки забажаємо, і що йому від вас нічого не треба. Будеш молитись, щоб такі прекрасні люди, як він, були в порядку, щоб Бог беріг їх. Нехай раніше ти зовсім не вірила в Бога.

Мама знов, як і в ситуації з селом під Кременчуком, і як вдома, не хоче їхати далі. Знов вмовляєш.

Довга і важка дорога. Ті 400 км, які зазвичай можна проїхати за 2,5-3 години, через затори їдете всі 13 годин.

Довго шукаєте житло, але нічого не знаходите. Селитесь на ніч до колишнього співробітника чоловіка.

Тут так безпечно і тихо, що мама знов не хоче нікуди їхати.

Але авжеж у людини, яка вас прихистила, інші плани, він чекає родичів, і це авжеж нормально. Він пропонує поселити вас у готелі «Супутник» у Львові. Але у Львові постійно тривога, і, крім того, не відомо, чи пустять вас в готель з кішками, трьома кішками. Ви вирішуєте зняти будиночок. Вам допомагає чоловік з тероборони. Наплутує все про вас — ви сказали що вас п’ятеро, серед вас одна дитина, а він, коли розказує, каже, що у вас п’ять дітей. Ну таке…

Паралельно тобі телефонує твоя колишня сусідка зі Львова, з якою ти народилась в один день, але з різницею десь в десять років. Пропонує допомогу і житло.

Заїжджаєте до будинку, великого і приємного ззовні, але без опалення. Ти скептично ставишся до цього місця, хочеш їхати на Дрогобич.

Намагаєшся впевнити батьків, а батьки купують пʼять обігрівачів і думають, що цього вистачить.

Але вже за пару годин всі визнають, що будинок без опалення в лютому — це просто п*здець. Навіть якщо купив парочку UFO. Вперше ти спала в куртці, шапці й під ковдрою одночасно. Після цього думаєш, що будеш краще цінувати те, що в тебе є.

28.02

Прокидаєтесь в тому будинку і розумієте, що тут просто неможливо. Треба їхати далі...