До зустрічі

«Шлюби укладають на небесах» - так звикла казати мама 12-річної Марічки, розчісуючи її волосся кольору подільських каштанів, коли та питала про батька. Цими зовсім незрозумілими словами вона щоразу готувала подушку безпеки для дитячої свідомості своєї доньки. Батько дівчинки загинув під Дебальцевим, коли їй було 6 років. В 2014 він вступив добровольцем до рядів української армії, залишивши родину з почуттям гордості та передчасної жалоби. Марічка справді мало про нього знала, а спогади її шести років були вкриті цупким брезентом посттравматичного синдрому.

-Ма, покажи фотографії.

Дівчинка бачила альбом зі світлинами батьківської молодості не надто часто, бо відчувала, що мамі від того на душі не надто приємно. Хоча майже щодня помічала, як вона діставала альбом з полиці і протирала пил на ньому, якого там ніколи навіть не було.

Марічка сиділа на коліні в мами, поки та гортала світлини, коментуючи, що ж на них зображено:

-Дивись, це тато з дідусем у Криму. А от ми разом із тобою у Харкові. А це – ми з татом тільки но познайомилися у Львові.

-А що за люди навколо?

-То був літературний вечір. Твій тато тоді видав свою першу збірку віршів, яку презентував у кав’ярні. – вона вказала на фото, де тато позував зі збіркою. - Він обрав невдалий вірш, аби зачитати - довгий і нудний, тож я постійно позіхала і крутилася сторонами. Після цього вирішила тихенько піти. Щойно я підійшла до виходу, мене зупинив твій майбутній батько і запитав «Невже як так нудно пишу?». А я відповіла, що пише він непогано, а от читати зовсім не вміє. Після цих слів він запросив мене на побачення. Дивна реакція на критику, але так ми і познайомилися.

Мама швидко перегорнула сторінку зі світлиною з вечора. Марічка хотіла запитати про подробиці знайомства чи про продовження історії, але хід її думок перервало падіння конверта з-під форзацу книги. Дівчинка підняла його і прочитала напис на склеєній стороні.

-       Відправник – Олексій Івановчич Максименко. Отрмувач – Лідія Євгенівна Максименко.

Марічка не встигла підняти свої здивовані очі, як мама вихопила конверт з її рук і поспіхом встала. З розповідей мами дівчинка пам’ятала, що цей альбом вона отримала коли батько вже був на фронті. Приблизно десь за тиждень до його смерті. Цей лист, ймовірно, останнє, що писав батько дівчинки і все ж, талановитий поет. Лідія схопила ніж з кухонного тримача надто різко, що змусило доньку здригнутися. Цим ножем вона відкрила лист і жестом руки показала донці, що не варто її чіпати. Мала була слухняною: мати після смерті батька змінилася, наче обросла міцним панцирем, що і змусило Марічку стати терплячою та смиренною. Ні, Лідія не піднімала ні руки, ні голосу на доньку, але один погляд змушував дитя замовкнути. Мабуть, підсвідомо Марічка розуміла, що навіть її існування нагадує мамі про найбільшу трагедію, про яку не прийнято часто згадувати вслух. Лідія вийшла з кімнати, залишивши доньку наодинці з альбомом.

Марічка сиділа хвилин з 15, безшумно гортаючи фотографії батька і часом дивлячись в скляну поверхню мікрохвильовки, вишукуючи схожі риси. В профіль вона впізнала свою ямочку на підборідді і горбинку на носі. Раптом почувся гучний брязкіт, який завжди супроводжував закриття двері у ванну.

-Ма, все добре?

У відповідь дівчинка почула лише звук води з під крану. Вийшовши з кухні, вона побачила той конверт з листом:

«Мила, мені тут важко. Щодня кажу собі, що не мав тут бути. 40-й батальйон повідомив, що Росія в наступі поблизу Новогригорівки під Дебальцевим, мабуть завтра будемо там. Коротше кажучи, вони тут є.  А от зв’язку немає від слова зовсім. Передчуття дивне, знаю, що кінець. “Цей спертий запах смерти, наче спирт” – так Стус писав. В мене тут інакше - сира земля, мазь від обмороження і чорний чай, заварений від учора. Так пахне. Думаю, тобі б сподобалося. Я тобі з листом відправлю альбом, але фото Марічки собі залишу. Я писав від руки листи вперше саме тобі, і впевнений, тобі й пишу востаннє.

Ми побачимось! Ти ж пам’ятаєш, шлюби укладаються на небесах.

До зустрічі,

Льоша.»

Мужньо стримуючи сльози тонкими повіками, Марічка підійшла до ванної кімнати, стискаючи папірець до побіління кістяшок. До ніг дівчинки на білий лінолеум з порогу кімнати просочилася злегка червона гаряча вода. Двері у ванну були зачинені.