Дешеве кіно столичних маніпуляторів Галицької

Побутує думка, що навіть поганий піар – це піар, який можна обернути собі на користь. Але ж для цього потрібно щось більше, ніж просто поганий піар. Мусить бути хоча б щось хороше. Але коли хорошого немає зовсім, то поганий піар – це є поганий піар, як його не маскуй. Вінницька «забудовниця» Вікторія Галицька, яку планово виводять на чисту воду, обрубуючи можливості влитися в українську політику, перейшла від піару до поганого піару. І вийшло так, як і мало бути: вкрай погано, фальшиво, недостовірно! Слізне псевдорозслідування, де нібито жертви забудовниці й не звинувачують нікого в тому, що залишилися без квартир, на «Оскар» точно не потягне, та й, напевно, «Золота малина» – премія за найгірший фільм року – погидує включати його в список номінантів.

Суть нової спроби бездарної забудовниці виправдати своє нечесне ім'я полягала у тому, щоб показати, що люди нібито не мають до неї претензій. З огляду на те, що всі вінницькі журналісти погребували спілкуватися з цією жертвою власної нерозсудливості, Вікторія зважилася на підказаний її лялькарями «хитрий» план. Для цього були найняті добре відомі у вузьких колах журналісти, які ніби не у справі. Їм було доручено склеїти слізне кіно, в якому начебто проводиться розслідування, нібито опитуються люди, які так і не заїхали в квартири, і наче все складається так, що ніхто не винен. Точніше, провину намагаються зобразити колективну: мовляв, винні і люди, і може навіть десь будівельники, і може навіть десь минула влада, і загалом – це провина всього українського суспільства. А коли винні всі – то, насправді, не винен ніхто.

Але ж це – люте знущання над елементарною логікою! Адже люди давали гроші саме Галицькій, про що відкрито говорять, а та брала на себе зобов'язання, в тому числі письмові. І суди вже почали встановлювати, від яких саме пунктів контрактів треба відштовхуватися під час розмотування цього клубка. І там чорним по білому зазначено, що зобов'язання компаній пані Галицької є первинними і базовими для вибудовування всього ланцюжка відповідальності. Гроші давалися особисто Галицькій в руки, а та їх украла і свою частину угоди не виконала. Звідки тут може бути колективна провина або, тим більше, відсутність провини? Тут усе достовірно ясно і зрозуміло. 

Можна навіть зробити свого роду комплімент журналістам, яких найняла Галицька. Вони добре розуміли, що займаються чорнухою, що їм поставлене завдання обдурити громадську думку, а тому ... не робили цього. Точніше, намагалися це робити через пень колоду. Наприклад, під час одного з численних відряджень до Вінниці знімально-журналістська група вирішила за краще спустошувати бар в одному з готелів на житомирській об'їзній, оскільки всі розуміли, що створити замовне розслідування, щоб воно хоча б близько було схоже на правду, нереально. А якщо вже зовсім знахабніти і почати знімати наскоком, маніпулюючи людьми і витягуючи з них потрібні слова, то можна ненароком і заробити від розлючених ошуканих громадян. Тому журналісти жили в готелі і не особливо рвалися в «проблемні» точки міста, де, немов пам'ятники корупції, стоять «Галицькі недобудови».

Коли підійшов термін здачі «фільму», то було ухвалене очевидне рішення: дати замовнику те, що замовник хоче бачити. А бачити замовник хотів що завгодно, крім суворої реальності. Тому заяви вінничан просто нарізали, як було потрібно для «кінцевого продукту»: обривали слова, не давали закінчити думку, вирізали фрази, що псують відсутні у Галицької честь і гідність. І вийшло таке собі кіно, з якого слідує, що ніхто ні в чому не винен, а ошукані громадяни ніби й претензій, виявляється, не мають. Але не так сталося, як гадалося!

Дуже доречно вдалося зафільмувати з дещо іншого ракурсу одну із жертв будівельної афери, яка з'явилася у фільмі. Жінка, судячи з усього з інвалідністю, спираючись на ціпок, прямим текстом заявляє, що в усьому цьому будівельному скандалі «провина Галицької», і в цей момент білява журналістка нервово повертає голову з виглядом «події відбуваються не за сценарієм». А жінка продовжує говорити, як Галицька замилювала очі, як бідкалася інвесторам, що вона бідна і нещасна, як їй заважає міська влада тощо.

Через деякий час усім стає зрозуміло, що Галицька просто обікрала людей, зобов'язань не виконала, а гроші привласнила. І категорично не бажає виправляти свої помилки. У пані забудовниці є кошти на такі-от фільми, а на завершення робіт, виявляється, немає. Тобто піар вже повністю затьмарив розум, і бізнесвумен в принципі не розглядає варіант виконання своєї частини контракту, вибачення перед людьми, компенсування їм моральних та матеріальних збитків. Ні, краще знімемо кіно про те, що Галицька ні у чому не винна! А коли будуть говорити, що винна, то просто це виріжемо. Це – ганебна історія з не менш ганебною спробою виправдати нечесне ім'я. І ця спроба повинна розглядатися не інакше, як бажання ввести в оману розслідування щодо будівельної афер з усіма юридичними наслідками, що випливають з цього. 

Та поки Галицька з допомогою столичних маніпуляторів штампує дешеві і брехливі фільми, вже повним ходом йде справжнє слідство, в рамках якого чимало заявників із числа ошуканих вкладників дають свідчення про те, як віддавали свої гроші менеджерам Галицької. І над цим Вікторії пора б уже серйозно задуматися, бо терпіння людей має межі.

.