Депортація кримських татар: народ, вирваний із корінням

О 3 годині ночі 18 травня 1944 року по всьому Криму розпочалася депортація кримських татар. Влада ссср звинуватила їх у колабораціонізмі з німецькими й румунськими військами під час окупації Кримського півострова.

180 тисяч чоловіків і жінок, старих і дітей вислали з власних домівок. Усе це сталось за два дні з 18 по 20 травня. До операції залучили 32 тисячі працівників нквд. Спочатку кримських татар звозили автомобілями до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя. Звідти в 67 ешелонах їх відправили на схід.  У дорозі їх супроводжували жахливі умови, брак води та їжі, холод і хвороби. За декілька тижнів досягли пунктів призначення. Більшість депортованих(78%) — потрапили до Узбекистану, близько 20% — до різних районів рсфср і 2.2% — до Казахстану. Близько 6 тисяч направили до ГУЛАГу.

Місця нового компактного проживання кримських татар назвали спецпоселеннями. Їх контролювали спецкомендатури, де «поселенці» мали регулярно відмічатися. Ці органи знаходились під управлінням нквд. Вони організовували контроль за лояльністю, повсякденним життям і переміщенням депортованих. Великою трагедією стало розселення членів однієї родини до різних поселень. Це спричинило велику кількість втеч. 28 листопада 1948 року влада указом встановила суворі покарання за порушення режиму поселень і визначила довічний термін заслання. Переїхати в інший район можна було завдяки «виклику» від близьких родичів. Виїзд зі спецпоселення без дозволу карався арештом на 5 днів. Повторний випадок розглядався як «втеча з місця заслання» і карався 20 роками примусових робіт.

Після закінчення війни розпочалась демобілізація кримських татар із красної армії. Упродовж 1945–1946 років близько 9 тисяч осіб заслали в трудові  табори Сибіру та Уралу. Вони перебували в так званій «трудармії». На ці роки припав найскладніший етап заслання. Кримські татари пристосовувались до нових «домівок», умов життя, клімату. Жінкам самотужки було складно дати раду господарству й вихованням дітей. Шефіка Абдураманова пригадувала: «Ці перші півтора року була найвища смертність, тому що поруч не було чоловіків, були лише жінки, діти й літні люди, вони були беззахисні».

Більшість поселили в бараках, землянках, колишніх господарських будівлях.  

Там було сиро й холодно, без світла, води та газу. Використовували дрова, які спалювали в буржуйках. Приміщення були перенаселені, в одній кімнаті жило по декілька сімей. Практично все майно залишилось у Криму. Тож нові житла були обставлені бідно, та й навряд для старих пожитків вистачило б місця. На складнощі побуту наклався специфічний клімат і місцеві інфекційні захворювання. Дошкуляли малярія, тиф, дизентерія, жовтуха й ціла купа інших хвороб. У липні 1944 розпочалась епідемія малярії та жовтухи. За наступні півтора року від них загинуло 26775 депортованих в Узбекистан, майже кожен п’ятий. У спецпоселеннях була дуже низька якість медичного обслуговування. Часто окрім фельдшера й медсестер не було жодного фахівця, що вже говорити про обладнання.

Джізаїр Халілов згадує: «Я чудово пам’ятаю: я захворів, а рентгену не було, треба було їхати в Алмалик, це 10 км від нас. І мене супроводжувала міліція. Зробити рентген нас не пускали, з нами був озброєний працівник мвд, ще одна жінка. І от у кузові вантажної машини ми їхали в Алмалик».

Через нестачу їжі ширився голод.

Від нього помирали здебільшого старі й діти. Формально щомісячний пайок робітника мав складати 8 кг 200 грамів борошна й 2 кг круп. Він відрізнявся залежно від комендатури. На його склад впливали складнощі роботи, наявність провіанту на складі й ставлення коменданта до виконання приписів. Робітники отримували від 300 до 700 грамів хліба на добу,  хто не працював  — 125-300 грамів.

Дорослих відразу змушували працювати. Вони виконували складну фізичну роботу. Їх влаштовували на шахти, копальні, лісозаготівлі, заводи.  Лише згодом все це замінили на сезонне збирання бавовни, до якого залучали навіть дітей.

Рєвзіє Амєтшаєва згадує: «Я пішла в 1 клас, саме дозріла бавовна й в перший же день нас відправили збирати її... Бавовну ми збирали до грудня… Якщо не виконували норму, то на лінійці нас сварили».

Критична ситуація була з освітою депортованих.

У дитячий садок дітей не приймали, якщо один із батьків не працював. Кримськотатарською мовою в школах не навчали. Якщо дитина мала проблеми з російською, то вона йшла до узбецької школи. Останні давали низький рівень освіти. Серед інших дітей кримських татар часто цькували. Шефіка Абдураманова згадує це так: «Те, що ми зрадники, нас називали всюди, інакше й бути не могло. Це був ярлик. Мама мене влаштовувала в дитячий садок. Але завідуюча була росіянка… Ми були діти-ізгої… Таке відчуття, ніби ти жаба й всім огидно тебе брати в руки, і навіть дивитися бридко». Діти не розуміли звинувачень. Вони були надто малі, щоб пам’ятати депортацію або народилися після неї. Батьки воліли не згадувати про ці події, що не нашкодити їм. Тому звинувачення в зраді ставало для них громом серед ясного неба. З дорослішанням вони стикалися з усе новими проблемами. До 1954 року лише одиниці могли вступити до технікумів, інститутів чи університетів. За цим суворо слідкували органи влади.

Стан справ трохи покращився з настанням хрущовської «відлиги».

З одного боку, змінилась державна політика. З іншого — депортовані почали призвичаюватись до нових місць. Сім’ям поступово виділяли окремі кімнати. Там також було тісно, але дихалось набагато вільніше, ніж у забитих бараках. Дехто навіть будував власні будинки. Біля них починали обробляти присадибні ділянки. Це полегшувало життя.

Відбувалась інтеграція в соціальне середовище. Кримських татар із часом почали сприймати звично для тих країв. Дискримінація в освіті також почала поступово зменшуватись. Усе більше кримських татар навчалось у вищих навчальних закладах.  28 квітня 1956 року фактично скасували режим спецпоселень. Кримські татари звільнялись від адміністративного нагляду й отримували змогу переселятися. Однак їм заборонялося повертатися на батьківщину. Це розпочало довгу боротьбу, яка тривала до кінця 1980-х — початку 1990-х років. У формах мітингів, демонстрацій і звернень кримські татари намагались привернути увагу до власної трагедії. Утім аж до 1989 року влада не наважувалась їх реабілітувати.

Одноразова підтримка: приват 4149499158805604

монобанк: 4441114464261468

банка моно: https://send.monobank.ua/jar/9gMXBb9dVy

Патреон: https://www.patreon.com/history_

BuyMeACoffee: https://bmc.link/ukrainehistory