День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя

26 лютого – День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя

Цю дату було встановлено у 2020 році Указом Президента України № 58, щоб вшанувати мужність та героїзм громадян України, що проживають на тимчасово окупованих територіях — в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі. Це відзначення є спогадом про річницю мітингу, що відбувся 26 лютого 2014 року в Сімферополі, де кримські татари, українці та представники інших національностей виступили за територіальну цілісність України. На заклик Меджлісу кримськотатарського народу до Верховної Ради Криму вийшли тисячі учасників, щоб протистояти російській окупації та висловити свою підтримку цілісності України. Мітинг зібрав від 5 до 10 тисяч людей, а наступного дня регулярні військові формування РФ захопили будівлі парламенту та уряду АРК.

Нікіта, активіст та волонтер, поділився з нами своєю історією про події в Криму у 2014 році. Ми з повагою ставимося до прагнення анонімності, адже в Криму досі залишається чимала кількість наших громадян_ок, для яких поширення деякої інформації може становити небезпеку і призвести до переслідувань з боку окупаційної влади. Далі — пряма мова.

Про анексію Криму

Я з Сімферополя. Це не дуже велике місто. Можливо, десь як Полтава. Місто туристичне, але не таке, як Одеса, а скоріше транзитне. Тобто, люди їхали через Сімферополь відпочивати кудись на південне узбережжя. 

По телебаченню нічого не казали. Я дивувався, писав журналістам, робив відео, скидав їм. Ніякої відповіді не було, вони читали повідомлення і все. А потім нам вимкнули українське телебачення, лишили тільки місцеві кримські канали. Потім додалися російські канали. І лише після того в Україні в новинах почали показувати, що там коїться. Це все десь в лютому було. Танки їхали колонами, їх неможливо було не помітити. І техніка пересувалася дуже гучно, і військові були у формі. Було видно, що це російські солдати. Навіть людині, що не розбирається, було ясно, що це російська армія. Кадрові російські військові. Їх було дуже багато. На материку про це не говорили, за Крим нічого не казали. Для мене це було дуже дивно і страшно. 

Спочатку, наприкінці лютого, люди вийшли на протести. Я там також був на акціях. Протестували під Верховною Радою Криму, там були мітинги, вони тривали дні два. Потім Раду було захоплено, усіх протестувальників розігнано. А потім стало і на вулицю просто виходити небезпечно, тим паче висловлювати думку свою. Прямо в центрі міста могли напасти за українську символіку чи мову, ще і знімали це все на камеру, показували потім в місцевих новинах. Робили сюжети, мовляв, місцеве населення проти України, показували ніби так місцеві протестують, що всі чекають на росію. Так з перших днів було і далі також, і досі так. 

Це не російська поліція робила, а ці місцеві диверсанти, але вони були добре підготовлені і проінструктовані. Зазвичай один починав кричати, зачіпати людину, до нього одразу підбігали інші, вони вчиняли такі показові групові розправи, знімали все на відео. 

Про ЛГБТК+ в Криму

До 2014 року Крим не дуже відрізнявся, скажімо, від тої ж Полтави, або Кривого Рогу, або іншого міста поза Києвом. Тобто, ЛГБТ-люди жили, проводили якісь вечірки, були клуби, і в Сімеїзі, наприклад, і в Сімферополі, в Ялті. Іноді відкритого клубу не було, проводили закриті вечірки. Тобто, все було. Щоб було супербезпечно до 2014 - ні, але навіть і в Києві та у 2014 році була ситуація не така, як, наприклад, сьогодні. Щороку суспільство стає більш ліберальним. Тому ситуація була як всюди по Україні, окрім, напевно, більш консервативних міст. . Якщо порівнювати з Одесою, в Одесі завжди було більше іноземців, вони трішки краще ставляться до ЛГБТК. 

Я не був причетним до кримського ЛГБТК ком’юніті, в принципі, ніби його і не було, або я не чув. Не пригадую, щоб були якісь організації чи офіси. Тому якби кожен окремо сам.

Раніше, скажімо, якщо в додатку знайомишся, хлопці публікували фотографії свої. Авжеж, не у всіх, але часто. Зараз дуже складно фото попросити. Коли останнього разу був вдома, заходив в застосунок, ніхто більше не показує обличчя, ніхто не надсилає. Люди настільки бояться, що будуть утиски. Складно взагалі з кимось зустрітися. Це треба довго листуватися, потім довго телефоном спілкуватися, потім ще десь ходити каву пити. Така процедура, не для слабких духом (сміється). Треба завчасно починати спілкування, може якраз попадеш. Напевно, були такі ситуації, що виловлювали. В Росії були ж ці “полювання на геїв”, коли робили підставні знайомства, потім всілякі праворадикали знущалися з хлопців, погрожували, виставляли в інтернеті. 

Було так і раніше. Але до 2014 людина хоча б могла звернутися до правоохоронних органів чи правозахисних організацій, а тепер звернутися нема куди. Страшно і казати, і привертати увагу. Тому, напевно, всі ці вишукування досі тривають, просто про це ніхто не говорить більше. 

Про сім’ю 

Ще коли був Майдан, мамі телефонували, питали, де я. Казали, що я нібито в лікарні, іноді казали, що я на Майдані, з різних номерів телефонували, казали всяке. Одного разу, вже під час окупації, залетів у вікно величезний камінь вночі, вибив скло вщент. А перед тим якраз знову телефонували щодо мене. Ми з тим пов’язуємо. На щастя, іншого нічого не було. Звичайно, я переживаю за їхню безпеку, бо ми все ж таки спілкуємося, я кидаю їм, буває, новини. Авжеж, ми розуміємо, що це небезпечно, вони чистять історію листування іноді. Ну але ж ми знаємо, хто захоче, той знайде. Ще вдома були книжки, я дуже люблю читати. Була класична література українська, сучасна, історія України, політичні теми.  Я попросив сестру забрати все з дому, бо можуть посадити. Довелося поїхати все закопати у лісі до кращих часів. За таке можуть і 20 років дати. Там такий термін за підтримку України, за зраду. Що можна казати, якщо людина у дворі не може українську пісню увімкнути, дають 5 років. 

У них є сусіди дуже проросійські. Відправили єдиного сина заробляти гроші, воювати. Він повернувся з машиною, ясна річ, не купляв її, вкрав десь з окупованих територій. Сім’я їм дуже пишається. Його там поранило ще сильно, лежав в лікарні, відновлювався. І тільки повернувся додому, його мама знову відправляє гроші заробляти, мовляв, що ти сидиш. Єдиного сина. І це не одні такі сусіди. Мої з ними не спілкуються, але все одно бачать одне одного і це психологічно дуже тисне. 

Сім’я мене більше навіть не питає, коли я приїду. Якщо раніше, до повномасштабного, ще бувало, що питали за Крим. Навіть перший час після 24 лютого 2022. Але зараз ми всі розуміємо, що це неможливо, поки там російська влада. Зрозуміло, що одразу чи ув’язнять, чи мобілізують, може ніхто потім мене ніколи і не побачить. Хоча, звичайно, мені теж хочеться додому. Це я три роки вже не був майже. І їм з Криму зараз виїжджати дуже складно, навіть місцевим. Це тільки через Керченський міст, чи через Туреччину. А мені, якщо приїжджати, то і думати не хочу, там вже стільки людей зникло, що і не знайдуть. Невідомо, скільки нам їх ще рахувати доведеться, скільки загинуло в катівнях. Багато хто у в’язницях досі.

Знаю, була одна церква Київського патріярхату, закрили, бо постійно були перевірки, обшуки. Там збиралися проукраїнські люди, авжеж. ця церква привернула увагу. Мечеті розграбовували. Це не московський патріярхат, який досі в Україні працює і просуває свою пропаганду, а у них потім на обшуках знаходять радянські прапори.