Давньогрецька трагедія

—  драматичний жанр, який ґрунтується на гострому непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал,з об'єктивною неможливістю його реалізації.

Як завжди почнемо з етимології слова “трагедія”. Проте не все тут так просто, адже є декілька варіантів походження слова трагедія. Перший та класичний варіант, запропонував Аристотель в своєму трактаті “Поетика”. На думку Аристотеля, слово τραγῳδία складається з двох грецьких слів, τράγος “козел, цап” та ώδή “спів, пісня”, тобто τραγῳδία означає “спів цапів”. Аристотель вказував на хор сатирів.

Сатири у давньогрецькій міфології — це лісові й гірські божества нижчого рангу, які уособлювали первісну, грубу силу природи, що знаходить вияв у тваринних атрибутах їхнього зовнішнього вигляду; демони родючості, постійні супутники Діоніса. Їхній зовнішній можна описати так:

Торс і голова в них людські, вони відзначаються міцною будовою, мають тупий ніс, гострі цапині вуха, щетинисту шерсть і невеликий козячий або кінський хвіст. У деяких з них є на голові роги. Сатири мешкають у лісах і горах люблять полювання, танці, музику, вино, жінок. Своєю участю у хорах на Діонісові свята сатири дали початок грецькій трагедії.

Також існує версія, що слово трагедія походить від культово-обрядової практики діонісійських святкувань, коли  жертву приносили цапа в супроводі пісень, які й називалися трагедіями. Під час першої частини ритуалу, присвяченого Діонісу, цап символізував самого еллінського бога родючості, який помирав, щоб воскреснути. Тварина кричала, її останні звуки (прощальна пісня цапа) і називалися трагедією.

Розібравшись з етимологією слова трагедія, визначимо, що ж таке давньогрецька трагедія як явище. Хто є батьками трагедії як жанру, що лягало в основу сюжетів давньогрецьких трагедій, хто такі герої, та чому під час перегляду трагічних сцен, глядач переживає стан катарсису(очищення).

Герой — напівбог, славетна людина,  особа, що проявляє вищу форму мужності, розв'язує суспільно значимі конфлікти. За яка за свої досягнення чи якості вона розглядається як ідеал, приклад для наслідування.

Давньогрецька трагедія, як вже було зрозуміло, виникає під час святкування Діонісійського культу:

“За віруваннями еллінів, коли Діоніс покидав Елладу, наставала зима, земля не плодоносила, починався голод. Отже, закодованим сенсом першої частини Діонісій було відтворення печалі еллінів з приводу відсутності Діоніса. Цьому настрою відповідає настрій трагедії.”

Основною кожною трагедії є  історія про зіткнення та боротьбу головних персонажів твору(героїв) проти міфічних істот, богів, армій, і всього того, що звичайній людині не під силу. Проте дуже важливим моментом у кожній трагедії є наявність фатуму. Тобто злої завчасно визначеної долі, від якої кожен персонаж твору не може втікти.

Отже, головний персонаж твору, своїми надлюдськими вчинками підноситься в стан героя, й трагічне гине або ж зазнає, ще важчого фатуму в кінці твору. Саме такий розвиток подій дає можливість, піднестись разом з героєм і водночас впасти, переосмислити ті стани, які не властиві будденому життю. Цей стан пізніше Аристотель визначить як “катарсис”, тобто очищення.

Як приклад згадаємо відому трагедії Есхіла “Прометей Закутий”:

Ⅰ—- Титан-Прометей викрадає вогонь, аби подарувати його людям(Пролог)

Ⅱ—Гермес вмовляє Титана  піддатися, щоб Зевс його звільнив. (Здолання Виклику)

Ⅲ— Прометей відмовляє Гермесу, й стверджує Зевсу, що не збирається підпорядковуватись йому, й залишається прикутим до скелі назавжди(Епілог)

Схематично можна зобразити так :

ВИКЛИК > ЛЮДИНА(> ЗДОЛАННЯ ВИКЛИКУ> ГЕРОЙ> СМЕРТЬ(ФАТУМ)

ПРОЛОГ>..................... ШЛЯХ ГЕРОЯ....................................> ЕПІЛОГ

Це такий собі каркас, яким користувались майже всі поети трагіки того часу.

Зрозумівши його, можна дуже просто передбачити, як розвиватиметься трагедія упродовж наступних епох. Наприклад, в Античному Римі. Така схема, насамперед, була націлена на глядачів цієї трагедії. Простота сюжетної лінії дозволяла чіткіше зрозуміти якісь складних морально-етичних категорій. Наприклад, свободу, справедливість і таке інше.

Батьками Давньогрецької трагедії класично вважають трьох поетів трагіків: Есхіл, Софокл та Евріпід.

Перший й, напевно, найбільш відомий  — це Есхіл, творчість якого міцно пов'язана з традиціями героїчного епосу та хорової лірики. Головне місце в них відведене ліричним та епічним пісням хору, без розвитку характерів, а лінія драми зламується один раз (у кінці твору). Відомий за такими, як-от: “Прометей Закутий”, “Перси”, та трилогія “Орестея”.

Другий, з трагедії якого Фройд, свого часу витягнув так званий “Едіпів Комплекс” і “Комплекс Електри”. Так, це Софокл, який найбільш відомий за своїм твором — “Цар Едіп”, “Антігона” та “Електра”.
На відміну від Есхіла, в трагедіях Софокла, герої його трагедії діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів.

Він рідко зображає на сцені богів, які правлять фатумом головних героїв. Софокла вважали настільки вправним поетом, що елліни прозвали його “Фідієм літератури” — вищої оцінки для діяча літератури в той час не було.

Третій та наймолодший з афінських трагіків — Евріпід. Один з найбільш плідних “графоманів” того часу. З 92 п'єс, що приписувалися Евріпіду в давнину, можна відновити назви 80. До нас дійшло з них 18 трагедій. На цього поета неабияк вплинули тогочасні філософи. Він товаришував з деякими софістами, а також вів бесіди з Сократом. Це вплинуло на його стиль, що не приймали сучасники.

Евріпіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, інтерес до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Він нехтував природним розвитком і завершеністю дії, тому розв'язка часто буває несподіваною.  Зазвичай вона пов'язана з втручанням божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема). Цей прийом пізніше отримав назву deus ex machina (“бог з машини”). Тобто це один з тих поетів, які вирішили переглянути театральне мистецтво й подати його з нового боку. Де трагічний герой будує себе сам попри суспільний тиск. Його трагедії матимуть значний вплив на епоху романтизму. Відомі твори : “Андромаха”, “Геракл” та “Гіпполіт” .

Отже, Давньогрецька трагедія, як і комедія, це дві невід’ємні складові, без яких театральне мистецтво просто не могло існувати. Генеза цих двох явищ тягне своє коріння від Діонісійського культу та пов’язаного з ним способу зустрічі й проводів весни та зими. Трьома китами давньогрецької трагедії вважають Есхіла, Софокла та Еврепіда.

Давні греки були переконанні, що ціна трагедії полягає в тому під час перегляду трагічного глядач співпереживає герою й переосмислює власні цінності не з позиції буденного мислення, а з позиції піднесеного духу та чистого розуму. Стан цього співпереживання  греки називали катарсисом, а тобто очищенням.

Давньогрецька трагедія дала потужний поштовх розвитку театрального й літературного мистецтва наступних епох й заклала основи піднесення  людських можливостей і створення образу романтичного героя наприкінці 17 століття.