Давид Чичкан: 20 років у боротьбі

Давид Чичкан стояв біля витоків низового антифашистського руху 2000-х. І загинув у збройній боротьбі проти російського фашизму 10 серпня 2025 на давніх козацьких землях Запоріжжя. Він був послідовним і щирим анархістом з непересічною харизмою, вмінням знайти спільну мову з людьми різних поглядів і життєвих позицій, завжди готовим прийти на допомогу. Давид вважав себе ідейним послідовником Франка, Драгоманова, Лесі Українки, Махна. Був переконаний, що тільки з соціальним визволенням можливе і національне для українського народу, а майбутнє України – в егалітарному і демократичному суспільстві.

У середині 2000-х Давид, дитина з сім'ї художників, доєднався до створення вуличного антифашистського руху Києва. В ті роки його опоненти були часто не тільки расистами, субкультурними нео-наці, нетерпимими до панк-культури чи інакшості, а й прихильниками панславізму (ідеї “трьох братніх народів”). Своїми ворогами він завжди вважав (і відповідно діяв) і авторитарних “лівих”, сталіністів, прихильників СРСР – тих, кого називають tankies і котрі сьогодні прислужують російській імперській пропаганді. Юний хлопець, який ідентифікував себе з субкультурою SHARP (скінхеди проти расових упереджень), сміливо кулаками доводив силу солідарності.

Давид скептично оцінював світ професійного мистецтва. Він називав себе не художником, а рисувальником. Хоча розробив свій унікальний художній стиль. Героями його ранніх робіт були вуличні антифа і протестувальники. Дієго Рівера, Георгій Нарбут, Марія Примаченко ніби об'єдналися в нього у спільній боротьбі. В більш зрілих роботах Чичкан звертався до української класики, народництва, української революції. Давид зажди був в опозиції до естеблішменту і нав'язував йому серйозний політичний дискурс. Мистецький доробок Давида Чичкана неоціненний.

Відсутність формальної вищої освіти він завзято компенсував політичною та гуманітарною самоосвітою. Давид читав світових і українських класиків лівої думки, як і філософію, антропологію та культурологію другої половини ХХ ст. Одним з перших у нашому поколінні він вивчав ідейний спадок класиків української соціалістичної думки ХІХ-ХХ ст., — тих, кого вважають батьками і матерями української політичної нації. Чичкан був напрочуд ерудованою і начитаною людиною, яка віддавала перевагу фізичній праці і політичній прямій дії.

Чичкан з гумором і щирістю вступав у дискусії з товаришками і опонентами, завжди наводив залізні аргументи і визнавав аргументи інших. Серед лівих його вважали завзятим дисидентом (людиною з окремою думкою), з яким непросто було сперечатись. Навіть вороги могли тільки “перекричати” Давида, а не спростувати наведені тези і факти. Ультраправі громили його виставки і вимагали цензури (а боягузливий естеблішмент подекуди піддавався), але не могли вистояти у публічній дискусії з ним. Він відчув свою українськість усвідомлено, адже бачив проєкт українства у боротьбі проти усякої несправедливості.

Давид підтримував і брав участь у всіх політичних процесах і соціальних протестах останніх 20 років, був учасником низки анархістських організацій і союзником профспілок. Він був активістом Майдану, критикував парламентську опозицію і половинчатість результатів, здобутих у революції. Будучи досить відомим у світі мистецтва, Чичкан завжди розвінчував пропаганду щодо “перевороту” і “нацистської хунти” на світових майданчиках.

З початком повномасштабного вторгнення його не прийняли до армії і Давид став графічним співцем антиавторитарних бійців і бійчинь українського війська. А виправивши здоров'я, і сам мобілізувався. Попри можливість служити у більш безпечних умовах, Чичкан обрав простий солдатський хліб і безпосередню боротьбу з фашизмом, імперіалізмом, тоталітарною системою - справу, якій він присвятив і за яку поклав життя.

Ідейність Давида не була виключно утопічною, однак і цілком практичною, заснованою на реальному стані українського суспільства. Громадівство і анархо-синдикалізм у його баченні вимагали конкретної реалізації тут і зараз: збереження і розширення прав і можливостей робітництва, жіноцтва, подолання колоніального гніту, перерозподіл благ на користь тих, хто їх не мають. А найбільшою загрозою реалізації цих ідей сьогодні він вважав російський фашизм. Давид поєднував цю ідейність та практичний підхід як ніхто і став стовпом та легендою антиавторитарного руху в Україні.

У Давида Чичкана залишилась кохана дружина і маленький син. Його посмішка, підтримка, чутливість та чуйність закарбувались назавжди у пам'яті численних друзів і подруг. Його справа буде продовжена, її продовжать інші бійчині й бійці, морок буде подолано і життя забуяє різнокольоровими стрічками.