Даркфолк. Рожеві хмари донецького андеграунду

Модель моїх черевиків називалась «Спец-Наз». У 2005 році на складі спец одягу при металургійному заводі такі продавались по 80 гривень. Чорний шкірзам, масивна підошва, десять кілець. За два десятка тролейбусних зупинок від складу, на привокзальному мікрорайоні розташовувався радіоринок, де весь час тинялась купа неприємної шушвалі: щипачі, торгівці пальоним ПО, трамадольні гопники – на вигляд жодної помітної різниці між цими аборигенами не було. Всі вони носили базарні треники, курили червоні Прилуки. Здававшийся назавжди згаслим погляд кожного з них, вмить ярко спалахував, досить було тільки промайнути перед ними різкій, але завжди очікуваній небезпеці чи вигоді.

Пізньої осені сирий степ наповзає на місто, та асфальт околиць блищить, полискує жирним брудом. Цей самий бруд на моїх черевиках та джинсах висихає пастеллю гнідою. Я був занадто худим, тому резинки батьківського бомберу «Дізєль» щільно не прилягали – часті пориви вітру продимали наскрізь. Шелестіння щебеню під ногами та гортанний гуркіт базарної ругані вмить потонули в стугоні заводського гудка: 13.00 – обідня перерва. Лавіруючи в потоці людей, подолавши п’ятдесят метрів мрячної сльоти, я вийшов до розкладного столика із світлого дерева – розкладка пальоного софту, реалізатором якого робив шістнадцятирічний єврей Саша.

- Здорова! – п’яно посміхнувся мені Саша. Мружачись від диму зажатої у зубах сигарети, він перераховував касу. - Сімсот сорок п’ять, сімсот сорок сім… сімсот сорок дев’ять… хуй з ним! -  він сховав зм’яті гроші до кишені. В усіх його рухах була помітна якась неохайна хапливість.

- Відкривай торбу!

Я зняв з плеча і відкрив рюкзак, Саша швидко згріб в нього половину дисків з маленького дерев’яного прилавку. Продавець з сусіднього лотка уважно слідкував за всім, що діялось, посміхаючись зарослою щетиною пикою, та нічому не дивуючись. Затягнувши чорний шнурок на рюкзаці-торбі, Саша широко крокуючи направився в бік виходу, я намагався не відставати.

- Через півгодини повернусь, – крикнув він незрозуміло кому (можливо до степу).

- Шукатимуть… - сказав я порівнявшись із Сашею.

- В них тільки адреса моєї прописки, а це Макіївка. У баті з ними буде коротка розмова.

Старий нарік, Сашин батя працював на Макіївському автовокзалі мінялою, але м’яко кажучи, не вчиняв враження людини здатної дати відсіч кавказьким власникам Сашиної точки та ще двох магазинів на радіоринку. Втім у Саші з батьком були свої рахунки.

Подолавши широкі металеві ворота ми не збавляючи темпу йшли у бік залізничного моста, все віддаляючись від масивної гранітної стели, де бетонні літери складались в напис «Маяк».  Перестрибуючи через облущені сходи, ми вибрались до мосту. Три шлакоблоки та шматок фанери, що стояли навпроти залізничного полотна, служили тут лавкою. Розсівшись спиною до рейок, ми зачаровано споглядали розгорнувшийся з моста вид на червоний фасад єдиного у Донецьку римо-католицького собору. З надр чорного пальта Саша дістав солідних розмірів похідну флягу та, простягнувши її мені, спитав:

- Що слухаєш зараз?

Зробивши добрячий ковток, найпевніше дешевої привокзальної паленки, я відповів, борючись із насуваючимся приступом нудоти:

- Крайсіз. Хочу вникнути з чого Дуглас та Тоні починали. Осягнути витоки дарк-фолку.

Заковтнувши та щулячи очі, Саша в свою чергу відповів:

- Дурниці! Ця панкуха не має до Сол Інвіктус та Дез ін Джун жодного відношення, втім вона причетна до розчарування. Крайсіз взагалі не вартий твого часу.

Як і всі святі, Саша робив дуже категоричні заяви. Зчитавши з мого обличчя роздратування змішане із подивом, він продовжив пояснення:

- Крайсіз – звичайнісінький хуйовий анархо-панк з 70-х, якого мільйон . Чи варто надавати значності тому, що батьки канонічного дарк-фолку лабали замолоду якийсь там анархо-панк? Я впевнений, що не варто, бо ідейний посил ранніх індустріальщиків і панків різниться кардинально.

Ми пили, я хмілів і все більше дратувався.

- По-перше. Як може для булого музиканта не мати значення його перша група? А по-друге, якщо тобі припав на думку індастріал у контексті дарк-фолку, то не забувай і про нео-фолк…

- Нео-фолк – погань для селюків, – перебив мене Саша. – Як «Мєльніца» наприклад. Натуральне лайно. Північно-американський фолк 60-х – ось одно із явних джерел індустріальної музики та дарк-фолку зокрема. Говорячи конкретно – все почалось із Леонарда Коена – він справжній пророк волею провидіння…

…бій годинника в католицькому храмі змусив тремтячий голос Саші притихнути на мить. Провівши тильною стороною долоні по своїм блискотливим очам, він продовжив говорити:

- Послухай його пісню «Сюзан» - це те, чим надихались ще зовсім юні Козі та Кристоферсон із Тробін Грістал – це їх історія.

З десяток цегляно-алих товарних вагонів галасливо пронеслись за кілька метрів поза нашими спинами. Збившийся від руху потяга вітер плутав русяві кучері Саші з залізничним пилом – іржаве залізо везли до Іловайську. Похідна фляга ставала дедалі легшою.

- Розумієш, - продовжив Саша дивлячись в слід відходячого потяга, – Коен записав той альбом в 67-ому, з цього все і почалось: Сістерс оф Мерсі, індастріал як нова народна музика, дарк-фолк... Але є велика проблема.

- Яка?

- Ось ти любиш Дез ін Джун, Сол Інвіктус?

- Карент 93, – додав я.

- Так! Їх також. Ось як ти вважаєш, що в їх музиці первинно: етичне чи естетичне?

- В усій темній музиці дуже важлива естетика та езотерика, але я б сказав, що релегійно-етичний елемент в дарк фолку важливіший.

- Ага, правильно, блять! Тільки вся ця етика, розумієш, як легко експлуатувати цю форму? Ніхто окрім Дугласа Пірса ніколи не зможе осягнути глибину іронії Дез ін Джун, а забери звідти містичне ядро – те, що робить мистецтво мистецтвом і залишиться тільки мертва лузга: акустична гітара, мартіал вкраплиння та пафосний чоловічий спів про руни… Хуйові люди доберуться до цієї музики. Вони зроблять її профанною, як панк-рок.

- Дивлюсь, ти надрався вже. Дарк-фолк ніколи нікому не буде потрібен – він маргінал із маргіналів. Та й нащо ти так тянеш на панк-рок, є й хороший панк, московський, наприклад.

- Панк теж був нікому не потрібен, доки в сімдесяті не почалось хуйове життя, безробіття, тетчер і ноуф’ючер, – не ущухав Саша. – Панк зробили популярним, коли в англосаксонських буржуїв трапилася екзистенціальна фрустрація. А в москвичів твоїх теж фрустрація скоїлась, тільки на два десятка років пізніше та з іншого приводу. Дивись, група Клеш народжується, коли білий британський підліток із середнього класу казиться, що не зможе стати яппі, коли подорослішає, а так і буде пахати на заводі до старості. Умовна Банда Чотирьох народжується коли трохи менш білий підліток із інтелігентної московської родини казиться, що не стане солдатом вермахта чи козачім отаманом, а так і залишиться на заводі до скону. Той не дочитав Маркса англійською, а той перечитав Еволи російською. Ось і виходе, що у руських пориви шляхетні, а хвороби ті ж самі.

- А індастріал? – спитав я передаючи холодну металеву фляжку.

- Що індастріал? Індастріал – музика людей без проблем самоосягнення. Людей вирішивших усі внутрішні конфлікти. Коли Дуглас і Тоні все зрозуміли – вони винайшли дарк-фолк. Адже навіщо співати, шкодуючи за незбутнє, коли геть крутіше співати в очікуванні неминучого. Бо ж так і гімни складаються…

- Згоден: дарк-фолк – це есхатологічні гімни.

- Саме так! – тішився Саша. – А популярним він стане, коли по-справжньому наблизиться кінець світу.

- Так це ж прекрасно, – в свою чергу радів я.

- В ідеалі все прекрасно, – з тихим хрипом видихаючи жовтневе повітря казав Саша, доки його очі сіяли фантастичним полум’ям, - справжній кінець світу буде брудним та огидним як смерть у санаторії. А гімни всі перевруть.

Нависша на мить тиша бриніла скорботним тріумфом. Віяло іржею.

- Коли частиною історії зможе стати будь-який профан, і важливість його ролі буде залежати тільки від його нахабності та витрачених їм грошей, - тон Саші ставав змовницьким, – коли кожен, без збитків власному комфорту зможе стати солдатом, революціонером або, навіть, периферійним кумиром, таких як і він сам зайвих людей, а зайвими стануть усі. Людина втратить зв’язок з метафізичним виміром остаточно – це і буде справжній апокаліпсис – повільна смерть заможного каліки. Тоді все то справжнє мистецтво, вся музика стане рішуче-но інфантильним виявом  кволої урбаністичної культури. Мистецтвом людина в усі часи змітала тряхлий бруд минулих епох, а відтепер мистецтвом людина розпишеться у власній обмеженості.

На кілька секунд Саша зам’явся, а потім, ніби отямившись, додав:

- Ознаки будуть такі: темний фолк почнуть грати буржуазні недомірки з країн Бенілюксу, а може американські клоуни пост-модерністи. Сакральне стане пародійним. Нещасний, полеглий героїчною смертю воїн, буде пробиратись до сцени на концерті нових Сол Інвіктус, а дорогу йому будуть перешкоджати мертвонароджені вороги у скейтерському взутті – та нікого на цій війні буде не можна вбивати. І коли в очах нордичного співака та в промовах його узрить й почує воїн лише перекручені казки та пустоту – тоді й паде Рим.

Жовтий металевий хрест вінчав шпиль католицького собору, червона цегла його фасаду від основи градієнтно посиріла від дорожнього пилу. Широкими течіями рухались автівки.

- Коли Рим паде, я влаштуюсь працювати гідом.

- Яким гідом?

- Гідом по справжній апокаліптичній музиці.

Саша нервовим рухом порився в кишені пальта й простягнув мені зм’яту сотенну купюру.

- Ось сходи, купи пива на всі.

Я взяв гроші та бадьоро піднявся по ночі. Уходячи, я обернувся: Саша дивився на готичний собор та курив. Його самотність тайкома вміщала в собі усю чоловічу самотність усіх епох. Ту безмежну та нічим непоправну чоловічу самотність, той крайній егоїзм відчаю Адама, поганського мужа, котрий ніколи не знайде рівного собі об’єкта кохання. Те, що запропоновано йому, таїть лиш зраду та звірину ницість, а те, що він зухвало жадає, несе йому лиш страшну загибель. Та, нічим не поправна чоловіча самотність – виток всіх містичних та філософських доктрин.

Я йшов повз велетенських тополь, ступаючи на мокрий асфальт та масне багно. Поривчастий вітер здував з дахів здоровенних будинків зграї птахів. Під моїми ногами ритмічно шурхотіло пляшкове та віконне скло, вогкий картон, газетний папір, порожні помаранчеві блістери «Атуссін-Стірол», перекаляні чорним шприці об’ємом в п’ять кубів, кам’яне вугілля та деревна зола. Кожен зустрічний перехожий шкірився на мене обличчям діючого президента. З неба, раз-у-раз, безперестанку зривалась хляґа та клапті липкого попелу. Крокуючи по дорозі я уявляв собі, як на завороті до магазину, біля звалища, поруч зі старим футбольним полем буде лежати томік Лосєва, і я, копнучи його кілька разів злегка, раптом замахнусь з усієї сили та вдарю носаком чобота в самісінький корінець похилої книги. Томік полетить втрачаючи на вітрі жовті сторінки, а потім, вріжучись в сіру стіну магазина, потрощиться як трухлявий пінь.

Розшарпана вітром неонова вивіска магазину «Сатурн» ще не засвітилась. Енергійними стрибками перескочивши півтора десятка бетонних сходів, я потягнув до себе важкі металеві двері на тужавій пружині. Тепла вогкість внутрішніх приміщень магазину торкнулась мого захололого обличчя та рук. Статечно підійшовши до прилавка, я впевнено замовив дев’ять літрових плашок Рогань Монастирського та міцний пакет. За хвилину я вже вертався назад до моста. Тонка кисть моєї руки раділа своїй ноші, хоча біла поліетиленова ручка постійно боляче врізалась у тильну сторону пальців. На півшляху білі ручки пакета з коротким та різким тріском обірвались. Пластикові пляшки з багровими етикетками покатилися у різні боки, я жваво біг, піднімаючи з вологого асфальту пляшки, й одна за одною складав їх до білого пакета без ручок. Зібравши усі, я міцно прижав пакет обома руками до грудей. Зображені на пакеті палкі маки тепер пишніли на рівні мого сонячного сплетіння. Ясна посмішка розливалася на моєму обличчі. Коли я повернувся, рюкзак мій стояв на тому самому місці, а Саші, судячи за згаслим недопалком не було тут давно – можливо, він вирішив піти одразу після мене.

Його телефон був поза зоною досяжності. Ймовірно весь день. Я поставив пакет з багряними маками на сірий залізничний бетон. Обережно, щоб не облитися піною, я відкрив першу пляшку монастирського і з насолодою зробив декілька ковтків. Я підняв погляд від червоного костелу нагору, – дуже скоро почнуться ранні осінні сутінки й на мармурово-алому донецькому небі з’явиться тонкий півмісяць, щербатий в своєму юнацтві.

підготував для Контркультури Л.Ю.Альсід