DVTK Stage: найбільше відкриття року

Авторка огляду — Іра Мірошник

Фотограф — Дмитро Головченко

Дизайнер — Богдан Базиль

Внаслідок російської агресії український бізнес нині переживає не найкращі часи, та попри це знаходяться сміливці, що готові ризикнути і відкрити під час війни новий концертний майданчик.

11 листопада трапилось відкриття грандіозного DVTK Stage, або просто Дев’ятки на якому відбувався по суті фестиваль, адже лайнап з восьми гуртів інакше назвати не виходить. Як і на всіх свідомих заходах воєнного часу, на цьому також відбувався благодійний аукціон на підтримку ЗСУ.

Того вечора дощ лив як з відра, але він був далеко не найбільшою проблемою. росія псує нам життя, як мінімум останні 300 років, і цей день не став винятком. Через повітряну тривогу я застрягла на лівому березі на понад 3 години і багато чого нового дізналась про київське метро, але, на жаль, пропустила виступи гуртів Povyta, Novisens, Chemistry Lab.

Знайти 9-й павільйон на ВДНГ виявилось не складно, але без реклами в соцмережах я б ніколи не подумала що то клуб. З вулиці це виглядало наче просто кілька десятків людей сховались під козирком від дощу біля рандомної будівлі.

В кращих традиціях вивіски там не було, як і світла на вході, а переповнений смітник натякав, що свято вже в розпалі. Проте, зовні непримітний величезний ангар був вартий, щоб туди зайти.

Перше, що помітно відразу – масштаб. Не знаю, скільки саме метрів там стеля, але тут з легкістю можна було б припаркувати Мрію.

Дев’ятка – точно не маленький підземний клуб, де за сантиметр від тебе нависає сторічна цегла, а будь-який стрибок для людей зі зростом вище середнього загрожує закінчитися струсом мозку. Я була б не здивована, якби цей майданчик відкрив Роман Гуменюк (прим. - найвищий чоловік в України, 219 см.), але ні.

Друге, що помітно відразу на вході – все навколо нагадувало дуже велику квартиру стереотипного блек-металіста, тобто було пофарбоване в чорний колір. Прямо як в класичній сташилці «Чорно-чорної ночі, на чорному-чорному майданчику, зібрались люди в чорних-чорних футболках…».

Але саме в день відкриття знаходитись там в футболці можна було хіба що бігаючи в безперервному сьоркл піті з під стопами на бар, адже Дев’ятка може легко скласти конкуренцію клубу Otel` за звання найхолоднішого клубу Києва.

Shkerebertb: аквагрим та металізовані казки

Для мене вечір почався з виступу молодого, але досить перспективного гурту Shkerebertb. Саме їх я мала нагоду першими побачити на величезній сцені. Музиканти не виступають «в домашньому», як багато їх колег, а заморочуються на комбінезони в однаковому стилі та мультяшні вушка. Але цього разу Shkerebertb пішли ще далі і навіть аквагрим гітаристам зробили, тому музикантів було не лише цікаво слухати, а й дивитися.

Основою виступу гурту був дебютний повноформатник «Отакі казки малята …», який вони в травні презентували в Теплому Ламповому. Я там була, але цього вечора в Дев’ятці наче почула їх вперше, адже порівнювати звук на цих двох майданчиках не більш перспективно, ніж за однією шкалою оцінювати паштет з АТБ і фуагру.

Shkerebertb співали про Солом’яного бичка, бабу Куцю, Козу-дерезу та багатьох інших казкових героїв, використовуючи власний артистизм та екстрим вокал фронтвумен Асі, який став впевненішим. Навіть в перервах між треками нам не доводилось нудьгувати, адже музиканти підготували віршоване інтро для кожної пісні.

Особливо зворушливим було виконання «Рукавички» – найповільнішої композиції в поки що скромній дискографії гурту, яка закликає до єднання в умовах війни. Публіка в залі в цей момент вмикала ліхтарики і зал перетворився на цілу зграю світлячків.

При всьому бажанні відіграти весь альбом на біс, через щільний лайн-ап Shkerebertb відігравши запланований сет мали поступитися сценою наступному виконавцю. Як сказав би священник «давайте сьогодні без бісів».

Spokusy: бубон та 27 днів без кави

Далі прийшов час гурту Spokusy показати наживо все те, що люди дивилися на YouTube та слухали на стримінгах. Цифри там досить непогані, але людей під сценою стало трохи менше. Можливо цільова аудиторія гурту – інтроверти, що скористались можливістю злитись чорними футболками з чорними стінами.

Вокаліст Алекс вийшов на сцену в темних окулярах, і навіть коли змінив їх на прозорі жалівся, що не бачить публіку через софіти. Світла на сцені було більш ніж достатньо і все мигало так, що окуляри й справді б не завадили. Крім окулярів на ньому ще був комбінезон, що наштовхнуло мене на думку, що він проходив співбесіду в гурт Shkerebertb. Якщо це так, і я випадково розкрила таємницю – перепрошую.

Музика Spokusy віє вінтажним, але не нафталіновим вайбом, тому виступ гурту здатна оцінити навіть людина, що не слухає нічого легшого за Cannibal Corpse. Виявилось, що оці ваші пост-панки з клавішами навіть можуть бути цікаві.

Гурт здається найняв всіх фотографів та відеографів столиці, тому десь в той момент могли сидіти сумні молодята, які просили двоюрідну бабусю сфотографувати їх на телефон.

Я не перебільшую – якоїсь миті на фронтмена було направлено аж 6 об’єктивів, кожному з яких він приділяв увагу не забуваючи і про глядачів. Чи це в них фішка така, чи кліп знімали – думаю буде зрозуміло пізніше, поки що просто факт.

Spokusy захопили на сцену й реквізит, а саме жовтий бубон. Особисто для мене це була остання надія, що той клятий дощ на вулиці закінчиться, але дива не сталося. Якщо звісно не рахувати той факт, що мені було не важко слухати сет без жодного брейкдауна. Особливої душевності виступу додало виконання власної інтерпретації пісні «Спи собі сама» гурту Скрябін.

Крім щирості в піснях в запасі гурту були ще й кілька сміливих заяв, і не лише про анонс кліпу на пісню «Дивно самотній», – фронтмен сказав, що 27 днів не п’є каву – це мабуть єдиний спосіб бути нонконформістом в 21-му столітті, коли кав’ярні відкрили вже в кожній собачій будці.

Як і більшість виконавців того вечора, Spokusy нагадали нам, що подібні заходи можливі виключно завдяки нашим хоробрим захисникам та захисницям, яким ми маємо бути вдячні за це, а краще – конвертувати свою вдячність в донати. Така можливість була в перервах між виступами, коли проводився благодійний аукціон на користь ЗСУ.

Не те, щоб моє ім’я хоч колись фігурувало серед експерток з життєствердної музики, але навіть я можу сказати, що гурт Spokusy, як музична одиниця, точно варті уваги.

Season of Melancholy: шлях до світла пролягає через темряву, або русні – п*зда

Гурт на сцені вже давненько, але весь час так складалося, що не складалося і того вечора я побачила їх вперше. На фоні попередніх виконавців оця приставка «Melancholy» викликала подив, та й перші кілька пісень були максимально далекими від журби. Вокаліст Павло вже з самого початку показав, що може робити непоганий гроул, тим сумніше, що він так рідко ним послуговувався надалі.

Зі сцени звучали вже давно відомі композиції «Waves of Time», «Seven Butterflies» та інші. Як можна зрозуміти хоча б з цього – творчість Season of Melancholy переважно англомовна, але влітку в них вийшла «Т.И.Ч.И.Я», яка тоді отримала неоднозначні відгуки. Але, як це часто буває, – живе виконання робило її цікавішою.

Гурт анонсував вихід кількох нових пісень, які демонструють певний потяг до експериментів. Зокрема «Farewell» містить «жирну» таку електроніку, мабуть щоб робити депресивні рейви. Цікаво, що публіка не відразу відреагувала оваціями на новину про новий матеріал, «така тиша, аж прикро якось» – іронічно сказав Павло.

В перервах між композиціями фронтен спочатку закидав філософські думки, як от «шлях до світла пролягає через темряву». Ближче ж до кінця виступу ці думки ставали більш прямолінійними та актуальними, і разом із закликом підтримувати ЗСУ перетворились на «русні – п*зда».

Саме цю фразу вокаліст пропонував викрикувати в потрібний момент на останньому треку. Такі собі Burned Time Machine навпаки, адже ті кричать цю фразу на початку.

Загалом я зрозуміла, що Season of Melancholy цілком можуть бути за бажанням «Season of Mosh Pit», і така різнобічність цілком їм пасує.

Sleepy Sorrow: зворушливість на фоні пекельного скріму

Далі був виступ Sleepy Sorrow, який особисто мені запам'ятався найбільше, в першу чергу емоціями, які переважно не виникають від дум-металу.

Коли музиканти піднялись на сцену, відразу було зрозуміло, що люди в образах: тут вам і чорний (улюблений колір цього вечора) одяг, і макіяж. Вокаліст Олексій перед виступом чи то молився комусь, чи просто спина заболіла, але він був в позі, яку в йозі називають «поза дитини». Натомість публіка оцінила таку атмосферність і щедро відправляла на сцену вайб своїх жестів-сердечок.

Гурту не має пісень на стрімінгах, але вони цього року були такі активні в концертній діяльності, що здається аудиторія вивчила композиції на слух. Серед них знайшлося й місце тим, що присвячені жертвам російської агресії. Перед виконанням посвяти Олексій попросив глядачів стати на коліна, щоб вшанувати хвилиною мовчання всіх жертв війни.

Особливої емоції додавав той факт, що це останній концерт гурту з поточним складом. Під час аукціону афіш з відкриття Дев'ятки було оголошено, що музиканти йдуть займатися своїми справами і коли повернуться з новим складом та концертами невідомо. Я чула надривний вокал, але надривний аукціон на ЗСУ бачила вперше.

В голосі Олексія було стільки відчаю, наче він за один раз прочитав всі тексти гурту 69 кроків. Пісні Sleepy Sorrow подекуди досить монотонні, але разом з активними руками музикантів та надривним скрімом хотілося чути їх ще і ще.

Завдяки підвищенню для драмів, було видно що барабанщик взагалі рухався так, наче під установкою сидів Свят Загайкевич і весь час запитував його чи він бадьорий.

 Музиканти знайшли місце в своєму сеті не лише власній творчості, а й читанню віршу Василя Симоненка «Коли б тобі бажав я смерть і муки..». Якби його творчість цитували в блек металічній манері, можливо Cимоненківські читання мали б значно більшу аудиторію.

Особливий драматизм настав наприкінці вечора, коли фронтмен попросив зіграти на біс прощальну пісню про кохання. Під час її виконання він обіймався з фанатами та запросив їх на сцену. Знаєте, я за день перед тим була на весіллі, але цей момент був більш зворушливий, ніж будь-які обітниці біля вівтаря.

Дуже сподіваюся, що це був останній концерт Sleepy Sorrow лише в цьому складі і ми ще побачимо їх на сцені та дочекаємось релізу повформатника.

Onaway: I speak Ukrainian but…

Завершували цей несамовитий вечір виступом гурту Onaway. Музиканти грають справжній, класичний рок-н-рол і роблять це з неймовірною енергійністю. Попри те, що в гурту вийшла лише одна пісня, їх сет тривав більше чотирьох хвилин та був наповнений гітарними соляками і активністю, яку було не так просто розділяти гостям на 7й годині шоу.

Щоб підтримувати ентузіазм публіки гурт навіть пробував задобрити її пивом, обережно кидаючи бляшанки в натовп, який був вже не такий чисельний, як на виступі попереднього виконавці, адже вже звернуло за десяту вечора. Для бажаючих зігрітись не тільки напоями і Onaway були ще й заготовлені іскри, які ефектно розліталися з грифа гітари головного вокаліста.

Загалом Onaway можна було б назвати еталоном українського рок-н-ролу, але є одне але – не думаю, що вони самі себе зараховують до нього. Ба більше, вони здається й публіку не зараховують до українців, інакше яка ще є причина говорити зі сцени англійською?

Тут могли б бути жарти і про рекламу школи англійської мови, і про те, що в телефонах музикантів збились налаштування геолокації і вони думають, що в США виступають, але мені насправді не весело від того, що талановиті українські музиканти вирішили на сцені грати роль іноземців. Сподіваюсь колись Onaway вийдуть з образів і зайдуть нормально, принаймні якщо хочуть мати майбутнє на українській сцені.

----------------------------

Відкриття Дев’ятки – непересічна подія в музичному житті столиці, що безумовно вселяє оптимізм. Адже попри всі труднощі, які переживає наша країна через війну, українська музична сцена продовжує розвиватися.

Мені здається виступати в такому місці, як Дев’ятка – це не лише певне досягнення, а ще й відповідальність, адже тут не вийде пояснити поганий виступ проблемами зі світлом чи звуком. І гурти, що виступали того вечора впоралися з великою сценою.