DF#2

Королівський раут тривав вже не першу годину. Запрошені менестрелі майстерно награвали одну мелодію за іншою, келихи дзвеніли дедалі частіше, а придворні, здавалося, давно забулись про привід, який зібрав їх тут сьогодні. Вітання, компліменти, обережні уклони й нескінченні розмови, ставали все більш безглуздими і перепліталися в суцільний гул.

Спершись плечем об мармурову колону, Люсьєн із нудьгуючим виглядом розглядав залу. Його погляд раз по раз чіплявся за одну й ту саму постать, що зараз стояла до нього спиною.

Капітана знову обступила, ні радше обліпила, купка дрібної знаті.

“Такий кумедний..” — майнуло в думках у шута, і він мимоволі всміхнувся уявляючи яке обличчя зараз так старанно намагався витримати стоячий до нього спиною лицар. - ”Ще трохи і його брови таки зустрінуться одна з одною.”

Черговий барон уже добрих десять хвилин захоплено розʼяснював :

- … саме тому цього року мито на вовну знову підняли. Це, без перебільшення, катастрофа для всіх чесних торговців з нашого кола…

Люсьєн тихо нахилився майже до самого вуха Сіріла й, прикриваючи губи долонею, прошепотів:

- Якщо він ще раз повторить за "економіку" (то я ліваю, чат 🙌🏻), то, обіцяю, я особисто оголошу війну його родові й спалю кожен ткацький верстат, який вони мають.

Лицар несподівано пирхнув від сміху, але відразу ж постарався повернути вираз «зацікавленого слухача», але вже виглядав розслабленіше. І не встиг Люсьєн до кінця зрозуміти що щойно зробив, саме цієї миті барон урочисто додав:

- Ви навіть не уявляєте, через які економічні труднощі довелося пройти моїй родині, і з чим стикнутись. Наші прибутки скоротилися майже на третину! І це лише..

Люсьєн різко відхилився від колони і мовчки рушив в протилежний бік.

Сіріл уже знав цей вираз обличчя.

Шут пройшов повз накритий стіл, ніби випадково підхопив повну пляшку вина, й навіть не озираючись, попрямував до виходу із зали. Жодного слова. Лише легкий рух рукою.

Сіріл коротко кивнув співрозмовникам, покидаючи таки ненависне за цей час коло. Дочекався, поки Люсьєн загубиться серед гостей, і за кілька митей сам непомітно вислизнув слідом.

Блазень уже чекав його під аркою.

Недбало покручував у пальцях вже відкорповану й надпиту пляшку, ледь помітним кивком запрошуючи слідувати за ним вглиб нічного саду.

***

Спершу вони йшли мовчки.

Повітря тут було значно прохолоднішим. Позаду ще долинала музика, але що далі вони відходили від палацу, то більше вона скидалася на далекий відгомін чужого свята.

Першим заговорив блазень.

- Цікаво виходить..

- Що саме?

- Скільки з них сьогодні прикидалися.

Сіріл кинув на нього короткий погляд.

- Про кого ти?

- Та про всіх. Хіба не помічали? Уся ця помпезність… наче вистава, в якій актори настільки захопилися власною грою, що давно забули про глядача. Навіщо вдягати маску, якщо навколо всі теж у масках? А якщо ніяких глядачів не було з самого початку.. то для кого все це?

- Така уж знать, кому як не тобі про це знати.

- Від того що розумію ще більше дратуюсь. Брр~

Кілька кроків вони знову мовчали. Потім Люсьєн ніби між іншим запитав:

- Мм, завжди було цікаво, а Ви коли-небудь шкодували?

- Про що?

- Що стали лицарем.

- Ні.

- Прям от жодного разу?

- Жодного.

Люсьєн усміхнувся краєчком губ.

- Брешете.

На що відразу був обдарований косим погляд генерала. Він знизив плечима.

- Якби справді не шкодували, не повторили б цього двічі.

- Можливо.. Але не кожному судиться обирати. Інколи ловлю себе на відчутті, що це не я взяв до рук меч, а він обрав мене.

У відповідь йому почувся дзвінкий сміх. Той самий, що так вдало перегукувався з дрібним дзенкітом від дзвіночків його костюму.

- Як наївно… - Люсьєн похитав головою, - Ви хоч самі собі вірите? Щиро?

Не чекаючи відповіді, він різко вийшов вперед, і зійшов з головної тропи алеї.

- О, нам сюди.

Шут легко перестрибнув через низький бордюр і звернув на вузьку стежку, що губилася серед густих кущів. Сірілу довелося пришвидшити крок, аби не втратити його з поля зору. В нього трохи помутилось в голові.

- Це точно не дорога назад?

Запитання прозвучало напрочуд серйозно.

- А Ви проти трохи заблукати зі мною?

- Я проти того, щоб ти навмисне водив мене колами.

Блазень тихо засміявся, трохи сповільнивши ходьбу, але таки не озирнувшись.

- Не хвилюйтесь, я знаю ці місця краще за тих, кому вони належать.

Він ішов попереду так упевнено, ніби пляшка в його руці не була на половину спустошеною. Уміло зрізав стежками, переступав старі кам’яні сходинки, майже не дивлячись під ноги.

Сіріл же машинально вивчав дорогу поглядом. Стара звичка. Старався запам’ятовувати місцевість, шукати шляхи відступу, оцінювати. Та дивним чином поряд із цим блазнем ця настороженість більше скидалася на звичку, ніж на потребу.

Попереду крізь дерева вже сріблився ставок відблискуючи під місячним сяйвом. Музика з зали ледве долинула їх.

- Танцювали сьогодні?

Питання пролунало так несподівано, що Сіріл навіть не відразу зрозумів, про що мова.

- Що?

- Вас хоч раз запросили?

- Запрошували. А.. чекай. Я зрозумів, але..

Шут знову сміється і обертаєтся на самих вшпигьках, дивится прямо в очі Сіріла з хитрючою посмішкою.

- Але ж Ви не запрошували нікого.

- Слідкував?

- *знизуючи плечима* Здогадувався.. але Ви таки отримали запрошення від дами, і хто ж ця сміливця? Чи радше нещасне «розбите серце», бо Ви ж навіть на це відмовили і не замислились, правда?

Сіріл фиркнув.

- Без різниці.

- О ну так, не визнаєте? Не любите? - посмішка Люсьєна розійшлась ще більше а очі примружились, надаючи йому хитрий вираз, наче в лиса, - чи таки не вмієте?

- Відмовив.

- Я міг би навчити.

.. !?

- Авжеж. Все ж таки ми тепер… колеги.

Останнє слово прозвучало майже невинно. Майже.

Між ними повисла пауза.

Генерал мовчки розглядав блазня, що ледь помітно похитувався, тримаючи пляшку за горлечко. У місячному сяйві його малахітовий костюм уже не здавався таким строкатим, а сам шут таким гучним. Кутик його губ все таки потягнувся у посмішку, ледь помітну, але щиру.

- Не знав, що подібне входить до умов нашої угоди.

- І так, і ні.. але з Вами я не проти перевиконати взяті на себе зобов’язання.

- О.. ха, а ми вже на місці.

Люсьєн різко обернувся, але ноги виявилися менш переконливими, ніж язик і світ похитнувся разом із ним.

До землі він так і не дістався. Чиясь рука міцно перехопила його за лікоть, утримавши рівновагу, а іншою майже відразу відібрала пляшку.

- Думаю на сьогодні, з тебе досить.

- Наклеп!

- Святі небеса, да тебе буквально власні ноги не тримають. 

- Дуже упереджений наклеп.

Сіріл, видихнув, змиряючись що тут суперника не переграти. Не випускаючи його з-під руки, повільно провів до старої лавки.

Та щойно капітан спробував допомогти всадити Люсьєна, останній раптово перехопив ініціативу, і уже в наступний момент, чужі долоні вперлися йому в плечі притискаючи його до лави. Не тому, що були сильнішими, Сіріл просто… не став опиратись.

Це здивувало, напевно, обох в однаковій мірі, але так само швидко вони прийняли це.

Люсьєн залишився стояти перед ним. Мовчки, похиливши голову.

Минуло кілька секунд, мабуть, з хвилину. Між ними повстав лише легкий плескіт води в ставку і цвірчання ночі.

Сіріл не віднімав погляду від похиленої голови, і одночасно з цим підніс пляшку до губ, зробив пару-трійку великих ковтків. Саме в цю мить Люсьєн різко випростався, відходячи і потираючи скроні.

- Ну як? Попустило.

- Зачекайте.. трохи.

Люсьєн підвів погляд дивлячись спочатку на пляшку в руках командира, а потім і на самого Сіріла. І тут на його обличчі несподівано знову проступила хитра посмішка.

- До речі.. той випадок…

- М?

- Ну.. - він невизначено махнув рукою, наче намагаючись просунути хід своїх же думок - у коридорі~

Між ними повисла секундна пауза, коли шут пирхнув.

- О ні ні, не подумай, цього разу я серйозно не намагаюсь підколоти. Хотів обрубати всі кінці до зародження ще більшого.. непорозуміння.

Сіріл мовчав.

- Ну а що? Дурна випадковість, правда ж? Навіть зарахувати важко за якусь серйозність.

- Яку ти досі згадуєш.

Люсьєн усміхнувся трохи ширше, але усмішка здалась трохи невпевненою, хоча можливо це таки алкоголь.

- Ха.. тоді що до Вас? Хоча.. якщо Ви відразу зрозуміли про що річ, то думаю це вже риторичне..

- Хм.

Шут починає обережно обходити навколо лави, проводячи рукою по спинці, одночасно з цим продовжувати нескладно бурмотіти, але скоріш - його язик став грати наввипередки з власними думками.

- Да ну, звичайно, нісенітниця.. повна! Повна? Так, ну і Ви памʼятаєте.. хто б сумнівався. Сталось.. непорозуміння~

Сіріл робить ще пару ковтків і відкидкинув голову назад, заплющуючи очі.

Люсьєн завмер. Вперше за вечір він не сказав нічого. Місячне світло ковзало по гострих рисах обличчя генерала, згладжуючи звичну суворість. Розслаблені плечі, трохи підняте підборіддя, перекочування кадику, повільне дихання… Він виглядав незвично спокійним. Не як командир. Не як людина, що звикла триматися напоготові. Просто.. чоловік.

І зовсім несподівано, навіть самостійно не до кінця усвідомлюючи, він зробив крок, другий, а тут він уже легко опустився йому на коліна.

- Ти-

Але договорити капітан не встиг, як його різко заткнули. Буквально.

"…"

"Дурна ідея. Дуже."

Люсьєн відсторонився першим. Його очі широко розплющилися, а дихання збилось.

- Ні - він нервово засміявся, - ні-ні, так не має бути.. цього не мало мало статись. Не знову. Не між нами..

Він замотав головою але потік його слів почав сипатися поперед нього.

- Це не те.. між нами такого не може і не має бути. Не зараз. Не потім. Ніколи. Ми ж домовилися. Робочі стосунки. Ділові. Абсолютно ділові. Я взагалі…

Він говорив дедалі швидше, перебиваючи сам себе. Намагаючись заговорити власний вчинок.

І саме тому помітив, як у погляді Сіріла щось змінилося. Наче терпець урвався. Його долоня обережно обхопила шута за потилицю, не даючи змоги відсторонитись чи відвернутись.

- Ні.. Ви не так зрозуміли, це алкоголь- !!

Договорити він не встиг. Прохолодна і груба долоня міцно стисла волосся біля самої шиї, й відразу грубо скоротила відстань між ними.

Люсьєн машинально вперся долонями йому в груди, але скоріш не щоб відштовхнути, а щоб хоч за щось вхопитися.

На мить він ще намагався щось сказати, але слова губилися, що разу як Сіріл напирав, лишаючи лише даремні спроби хоч раз нормально вдихнути.

Поцілунок став довшим, глибшим, упертішим. Чорна фарба гриму давно вже стерлась з губ, і тепер відбитками лишалася на чужій шкірі, на комірі темного камзола, на пальцях, що торкались його. І всі слова, які ще мить назад він так відчайдушно шукав, раптом перестали мати значення. Навіть думки нарешті змовкли.

…

Коли він нарешті відпустив Люсьєна, той ще кілька секунд мовчки переводив подих. Ніби тільки зараз пригадуючи, як це робиться.

- Який же Ви дурень, - він опустив погляд, усміхаючись уже не Сірілу, а радше власному становищу, пробурмотів, - ..ти ж навіть не дав мені шансу все зіпсувати.

Він нервово видихнув і підвів погляд намагаючись видавити хочаб подобу посмішки, але відразу стикнувся з незвично спокійним і в якійсь мірі пронизливим поглядом навпроти, що слідкував за кожним його рухом, не відпускаючи. Навіть око, що зазвичай ледь відхилялося вбік, тепер здавалося прикутим до нього, роблячи цей погляд дивно важким, да він пʼяним навіть близько не був.

Люсьєн ковтнув, а його посмішка так і застигла, виглядаючи натягнуто.

- Ми ж обоє тепер зробимо вигляд, що цього ніколи не ставалось, так?