DF#1

Розмова заходила в глухий кут раніше, ніж вони встигли дістатися іншого кінця коридору. Від неї не було жодної користі. Принаймні так здавалося Сірілу.

Глухе відлуння кроків розчинялося між кам’яних стін, а він уже підшукував привід завершити ці пусті балачки.

- Чхати я хотів на всі ці чутки. Вони ні краплі не торкають мене. Всі чудово знають що розмови про мене - брехливі плітки і не більше.

- Мгм, звичайно, - легко погодився його співрозмовник.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що лицар призупинився і різко смикнувся у бік шута. Це явно не було згодою, хоч посмішка і просяяла на розфарбованих вустах, а невимушена поза ще більше збивала з толку. Нахабність.

- Звичайно?

- Авжеж. Людині, якій чхати на них, завжди ж починає розмову про це першою, так?

Сіріл пирхнув собі під носа.

- Чи не забагато ти на себе береш?

- А чи не занадто Ви впевнені у собі, щоб судити незнайомих людей навколо?

Він ліниво сперся плечем об колону.

- Ви прибули до двору зовсім нещодавно, не поспішате з висновками. Поле бою буде чеснішим.

- І на це мені вказує блазень.

- На це Вам вказує людина, що пробула тут довше ніж хотіла б, з усією щирістю. 

- Це ж твій дім.

- Моя присутність не змінює його природи, а от він ще й як.

- Мене не змінить.

- Хах, усі так кажуть.

На мить між ними запала тиша.

Сіріл зробив кілька тяжких кроків повз блазня, коли кинув через плече:

- Да я радше відрубаю собі руки, ніж матиму з тобою щось спільне, Малахіте.

Він тихо розсміявся.

- Руки?

Після цих слів командор завмер.

Шут не підходив ближче, лише злегка схилив голову набік і примружився, ніби стараючись награно розгледіти саму його суть.

- Дивна річ.

- Що?

- Ніяк не можу зрозуміти, чому Ви носите рукавиці навіть у таку спеку.

Сіріл стримався, щоб мимоволі не сховати руки за спину. Цей прямий і одночасно мимовільний погляд різнокольорових очей, ніби вони бачили крізь тканину, крізь шкіру, крізь усі виправдання. І тут він дещо усвідомив. Він знає.

- Як давно ти..

На обличчі блазня промайнула усмішка. Не переможна. Не глузлива. Гірша.

Наче він щойно переконався у власній здогадці.

- О, я багато чого знаю. Усім таємницям рано чи пізно приходить час розкриття, а я лише інколи допомагаю, обираючи слушний момент.

Він відштовхнувся від колони і вальяжно розвервернувшись, рушив у протилежний бік.

Не встиг Сіріл оговтатись щоб спинити його, він сам розвернувся і мовив:

- То щодо моєї пропозиції?~