Contra Moriens Vivere

Text: Proxilina Amphaeopteryx

Music: Solitarja Amphaeopteryx

Читати, слухаючи.

Вітер пахне брудною сіллю. Тиша спорожнілого порту і мляві морські хвилі облизують одна одну на береговій лінії, борючись за панування над тлом здебільшого від нудьги. Розуміючи,  киваю — бо нема тих, для кого мало б сенс створювати теє тло. Злітаю на промисловий пірс, слухаючи металевий шепіт пліткуючих без роботи рядів портових гаків, що похитують канатами. Не встигаю далеко пройти, останні піщинки прослизають у нижню посудину, тож я пірнаю в найближчу стіну туману часів.

Мягкие солнечные лучи спешат стереть с моей кожи мурашки, принимая в тёплые объятья. Шум погрузочных работ ошеломляет в первые секунды — краны делают своё привычное дело, не беспокоясь о том, что когда-то, может, даже скоро, быть им застывшими меж небом и землёй призраками-свидетелями террора.

Сейчас весна 2021 года. 

Я оставляю порт позади, продвигаюсь вглубь улиц. Есть нечто смутно нелогичное в том, что суетливое течение городской жизни, изобилуя деятельностью, звуками, множеством раздражителей — не привлекает внимания, не замечается. В той же час гробова вулична порожнеча обвалюється на тебе стіною неприйняття і навіть страху — неможливо не звертати уваги, хоч і нема на що — немає діяльності, немає людей, машин, галасу. Зітхаю — це колби годинника знову помінялися місцями, додаючи рік у календар. Мурашки обережно вибираються назад, користуючись відсутністю сонця — небо вкрито похмурою завісою, намагається сором'язливо приховати від Бога діяння його вихованців.

Іду, пригорбившись під змертвілими поглядами чорних віконних провалів будинків, що обступають мене. Щокварталу — похоронний акорд скрадливої безвиході. Так я уявляю втілену в музику невідворотну тишу цих вулиць. Кроки в нікуди і в нінащо.

...щебінь і скло скриплять під ногами. Скільки ж бандажа знадобиться, щоби перев'язати всі ці поранені будинки? У жирних чорних патьоках опіків. Сліпі від видертих вибухами вікон-очей. З глибокими порізами тріщин через усе тіло. З відкритими переломами та оголеними нутрощами поверхів.

...від гару сльозяться очі і рветься кашель, але я хочу бути наполегливою, йти твердо — так само, як завзято стоять вони, до останнього намагаючись зберігати в надрах підвалів своїх мешканців. Спочатку вони жили заради життя. Потім вони жили щосили всупереч смерті. А тепер, коли, схоже, втрачати нічого, вони живуть проти смерті. Заради поразки смерті.

Життя завжди було і буде сильнішим.

Щойно помічаю клапті туману часів, одразу ж користуюсь можливістю — сворачиваю на рыночную площадь на год назад, в спасительную привычность. Напряжение отпускает сердце просто от присутствия живого и осмысленного. А может, эта безлюдность, эта пустота и кидается так на тебя, потому что ей отчаянно нужно быть для кого-то, зачем-то, и она всеми силами привлекает внимание? Ряды лотков, как бы ярко ни расцветали товарами, совсем вот моего внимания не чают, им достаточно людей вокруг.

Любуюсь сувенирными греческими амфорами, повествующими о каких-то древних героях, богах и чудовищах. Нас окружает так много мотивов борьбы добра со злом, что мы этого не замечаем. Злюсь на амфоры — вы ведь для масла, зачем показывать нам эти сюжеты без толку — стук войны в дверь нашего дома всё равно застаёт нас врасплох.

Утім, війна у двері не стукає. Вона їх вибиває, одразу і з гуркотом. Я відволіклася лише на мить на смішну білу собачку, що пробігала повз, пропустила кришталевий дзвін, що сповіщає про зміну років. Ну чому так швидко?

Присідаю навпочіпки біля зруйнованої ятки, обіймаю себе в тузі, дихаю в третину грудей, дивлюся на уламки амфор і калюжу, що розтеклася під ними — ніби це було вмістом цих посудин. Але зовсім не олія, ні. Можна, звичайно, сказати собі, що це вино, і не помічати гнильних запахів і людську ногу з-під балки, навколо якої скупчилися амфорні уламки.

Поспішаю звідси якнайшвидше. Якщо на вулиці ще можу йти статечно, віддаючи данину скорботи, то тут зовсім неприємно. Перескакую в бігу через білу хутряну тушку — зовсім вже не смішну.

У сквері якось легше. Його безлюдність не відчувається таким ірраціональним дисонансом. А вибоїни — ну, можна навіть уявити, що це ведуться ландшафтно-дизайнерські роботи. Влаштовуюсь на краєчок більш-менш уцілілої лави, щоб відновити сили і дати легеням трохи відпочинку від запахів гару та гнилі. Хоча від другого особливо не врятуватися — не дивно, враховуючи, що якщо навіть однієї мертвої кішки достатньо, щоб учути її за три квартали, то тут…

Ну я ще й місце, звичайно, обрала — біля громадського туалету. Можливо, там усередині хтось ховався.

Помічаю на стіні будівлі недбало нанесене чорне графіті грізного символу перекресленої вертикально N. Посміхаюся про себе, знову загадуючись над питанням, яка ж із двох версій вірна: це азовці передбачили те, як буде виглядати знак їхнього майбутнього смертельного ворога, чи то загарбники заздалегідь морально підготувалися до того, що на них чекає, і навіть символічно перекинули вертикальну N в горизонтальне положення? Збіг насправді вражаючий, так чи інакше. Хочеться думати, що цей всесвіт нас надихає, нагадуючи, що добро завжди перемагає зло.

Вітер веде мене кудись далі, где я нахожу клочки тумана, что возвращают меня в солнечность и жизнь. Забредаю на аллею, что так актуальна сейчас. Смотрю на вырывающиеся из-под земли сжатые в ярости грубые чёрные кулаки — памятник жертвам фашизма. Жить, чтобы противостоять смерти — не только до последнего, но и после последнего, всегда, выгрызаться из могил, пока зло не будет побеждено окончательно. Это так странно — памятник, это от «память», чтобы помнить, чтобы не забывать. Но если это происходит сейчас, да так, что невозможно закрыть глаза, спрятаться — не то, что забыть, то какое новое семантическое значение обретает памятник? Вытряхиваю эту философорапторскую ерунду из своей головы, любуюсь вечным огнём, что тут же, рядом. Он едва-едва виден в разгар солнечного дня, и всё же я чувствую его присутствие.

Туман стелиться до моїх ніг. Вогонь більше не горить, а кулаки в похмурому повітрі здаються ще більш грізними та відчайдушними. Чую раптом легкі кроки, з надією обертаюся, широко розплющивши очі — хтось живий?..

Ах, ні. Статна жінка в атласному чорно-червоному платті в ритм акордам підходить до гнізда вічного вогню і сідає на краєчок.

— Ах, что вы. Я даже и не была тут никогда, — Дагмара тепло посміхається, дивлячись крізь мене.

— Но ведь он назван в вашу честь?

— И что же? А звёзды в небе разве принадлежат тем, чьи имена за ними закрепили? 

Я розсіяно намагаюся згадати хоч одну зірку, названу на честь когось, хоч і зрозуміла її думку.

— А знаете что? Меня ведь и саму назвали в честь Непорочной. Так пусть же и город несёт это имя не как ныне далеко не всем известной императрицы, но как Матери Божьей.

Киваю — так, логічно. Домовилися.

— Он больше никогда не будет нашим. Мы сами об этом позаботились. Черта пролегла, чётко разграничив свет и тьму, и покуда столетия не смоют её, полутеней нам не видать. Пусть же Небеса будут нам за то Судьёй.

Я знову киваю, погоджуючись. Стрибаючи між двома точками часів, між якими рік – я побачила цю межу. Настільки широку, що навіть мова не здатна її подолати. Вчора ми могли тут говорити російською. Сьогодні, через рік — я не хочу. Точно не тут. Вони домоглися того, щоб усе, що має до них відношення, стало недоречним у цьому місті на дуже і дуже довго.

— Я... пойду? — зізнаюся, я дуже соромлюся компанії такої... високопоставленої та дорослої особи.

Дагмара дозволяє одними кінчиками губ, і я, не стримуючись, здіймаюся з місця відразу вгору, розправляючи знуджені без діла білі крила. Туда, на восток, в самое сердце неприятия смерти жизнью, де куються клинки з чистого світла для боротьби з абсолютным злом. Туманы времён врізаються в мене канонадой, стеклянно гудят піщані часы, ставшие смазанной сферою від швидкісного обертання. Город внизу — калейдоскоп життя та смерті, ужасающее слайдшоу з лаконічною назвою «До и После».

Над промышленной зоной я появляюсь в 2021-м. Заводской дым противно щиплет лицо, окрашивает крылья в тёмно-серый. А когда меня ловит очередная петля времени, дим нікуди не дівається. Забруднення повітря продуктами горіння — це завжди погано, чи не так? Але тепер я розумію, що навіть попіл і сморід мають свій внутрішній поділ між добром та злом. Промисловий дим — вісник діянь життя, він співає про прогрес та створення користі. Дим від ракети, що розірвалася, шепоче лише про смерть і руйнування. Вони однаково неприємно забивають легені, однаково гидко очорнюють мої крила, але...

Мій внутрішній філософораптор сумно віддаляється, коли я приземляюсь на дах цеху. Чи знали вони, що це місце стане непорушною фортецею? Дуже хочеться думати, що вона, як і Хорнбург, подолає облогу орків — треба лише дочекатися підкріплення.

Коли густа темна кров потрапляє на тканину синього та жовтого кольорів, вони змінюються на чорний та червоний. Ви самі викували свого ворога. Ви самі прийшли сюди і викопали в цьому місті свою могилу.

Сиджу на даху та дивлюся на горизонт Азовського моря. Я не хочу говорити, що в мене більше нема сил бути в цьому, це було б несправедливо. Але я насправді не знаю, чим закінчити цю прогулянку. Адже це просто художній опис до музики?

Героям воістину Слава.

.

========================