Цитатна характеристика
Shaun WhiteОсновні персонажі новели “Залізний острів
Тоня Горпищенко, Віталик.
Другорядні персонажі новели “Залізний острів”:
Лукія Назарівна (матір Віталика), тато Тоні, дядько Сухомлин та ін.
У «Залізному острові» поглиблюється ледь намічена в попередніх новелах роману характеристика героїв, яких бачимо тепер уже не десятикласниками, а молодими людьми, які роблять перші кроки в самостійному житті. У скрутній ситуації вони не впадають у відчай, а прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєї гідності, своїх почуттів.
Тоня
Олесь Гончар, змальовуючи образ Тоні, підкреслює не лише її вроду, але й добре та чуйне серце. У таборі вона просто зачарувала дітей своїми вигадками, веселою вдачею, голосом, схожим на дзвіночок.
Тоня щиро покохала скромного радиста Віталика, насамперед за чисту, поетичну душу, за справді чоловічу наполегливість, майстерність, розум, прямоту:
«В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмінні, в роботі, в здібностях, і якщо тільки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своєю любов’ю»;
«… з цієї віри в нього, в його здібності й зародилось ще в школі її почуття до Віталика. Для неї, яка з трійок не вилазила, було просто дивовижно, як він швидко все схоплював, який розум у нього чіпкий та бистрий, в трудні хвилини на виручку цілому класові приходила його догадливість, блиск його думки, його тямущість».
І хоча саме через прикру неуважність Віталія, який відволікся та не зміг добре прив’язати човна, вони потрапили в жахливу ситуацію на «залізному острові», Тоня не звинувачує коханого ні в чому, й навпаки, навіть вважає себе винною, бо, мовляв, це через неї хлопець наразився на небезпеку, а вона не втримала, не застерегла:
«Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж із таких скромняг виростають ті, що стають потім відомими, роблять великі відкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цій скруті він став ще дорожчий для неї, ніжність до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душі через край…»
Віталик
Віталик постає цілком гідним почуттів дівчини. Веселий та дотепний, талановитий і водночас скромний та самокритичний, під час небезпечної ситуації він проявляє себе з якнайкращого боку. Так, він насамперед картає себе за необачність:
«Він, він винен в усьому! І нема тобі виправдань, не шукай їх. Підбив, заманив Тоню, яка з своєю любов’ю так довірливо пішла за тобою, а ти… Куди ти її завів? В пастку, в смертельну пастку завів, не сказавши дівчині всієї правди, не застерігши, що її тут жде».
У мить усмідомлення, що шансів на порятунок украй мало, парубка пригнічує почуття провини перед матір’ю:
«При самій згадці про матір душа Віталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, і завтра не буде, і, може, не буде й ніколи! Як він непрощенне завинив перед нею! Виплаче очі за сином. Уява малює її розбитою горем, зістареною, самотньою… Ось як вчинив з нею він, її надія, її опора»
Віталика мучить усвідомлення невиконаного обов’язку в житті:
«Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає зараз себе, обдумує знову і знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і все, що він встиг у житті? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залізним саркофагом для них? По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, а всі оті будовані й незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе…»
Хлопець роздумує про причини лиха, що сталося з ним і Тонею. Та маючи перед очима як взірець справжніх людей, які вчили його жити й боротися, не розгублюватися перед труднощами, юнак не здається:
«Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихід. Треба боротись. Боротись — цього вчила його мати, вчили в школі, це чув він безліч разів, про це стільки читав…»
Дещо поглиблює образи закоханих порівняння їх із першими людьми, описаними в Біблії, — Адамом та Євою. Як і Адам та Єва, вони, за припущенням Віталика, занапастили себе через «звабу, спокусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого». Вони самотні на цьому «залізному острові», наче перші люди. Таке враження підсилюється й порівнянням їх з «останніми дітьми землі», з «сиротами людства».
Другорядні персонажі
Про другорядних персонажів із новели ми не дізнаємося майже нічого, хіба що зі спогадів Тоні можна зробити певні висновки про її батька:
«Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадці про батька, про його запальність та гостру, гоноровиту вдачу. Який він безстрашний та веселий стає, коли вип’є чарку, як усіх критикує, не супереч тоді йому, все викаже після довгої чабанської мовчанки… А в душі його є щось поетичне. Згадуються їй і пісні його напідпитку, і посаджені зіркою тополі, і ота його чудернацька звичка надівати Петриків льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цілу ніч біля отари. “Тіло зсихається, а дух бунтує”,— так сказала якось Демидиха про нього, і такий він і є, її тато»