Casa Ukrania — dekada I
Десять років — достатній час, аби підбити підсумки наших досягнень як гурту. Чи достатньо ми зробили? Чи вклалися максимально? Чи хороший результат — п’ять альбомів, тобто по великому релізу кожні два роки? Особисто ми бачимо велике зростання за якістю й глибиною матеріалу від нашого першого альбому, де ми намагалися влитись у нову хвилю української фолктроніки, й до п’ятого, концептуально-кінематографічного. Також ми почали серйозно працювати з історією нашого регіону, зробивши альбом про козацьке минуле Північного Причорномор’я і ще один — про наслідки Голокосту на Одещині. Попри невизначеність майбутнього, в нас досі є великі плани на наступні релізи, починаючи з шостого альбому, пісні для якого майже повністю написані. Здавалося б, якщо натхнення досі є, чого ще можна бажати?
Але десяти років також достатньо, аби пожалкувати про недоступні нам можливості. Бути андеграундним гуртом без менеджменту вкрай важко: без ланки, що доноситиме вашу творчість до ширшого кола слухачів, ви лишаєтесь переважно замкненими у власній бульбашці близьких знайомих, де здається, що практично кожного свого фаната знаєш особисто чи в обличчя. Один наш колега порівняв нас із Velvet Underground: мовляв, ми — гурт, який знає і слухає досить багато інших музикантів, але, по-перше, бути «музикою для музикантів» означає вузьке коло шанувальників, по-друге, через інтровертність більшості наших слухачів ми часто не маємо з ними контакту. Ми бачимо абстрактні (відверто скромні) цифри на спотіфаї, зокрема за кордоном, але не уявляємо, хто ці люди, бо вони слухають нашу музику в дуже особистій обстановці й дають нам мало фідбеку.
Ще сумніша ситуація з концертами: коли ми тривалий час не виступаємо, то нас починають питати, а коли вже, а коли нарешті виходимо на сцену в рідній Одесі, на нас ніхто не приходить. Це факт, перевірений часом: ми можемо зібрати яку-не-яку авдиторію в Києві, надто якщо виступаємо не самі, але в Одесі можна хоч запрошувати кожного особисто, але на концерті буде буквально п’ятеро людей, із яких троє зайшли в клуб випадково. Ми також припинили подаватися на фестивалі вже багато років тому — після випадку, коли один великий фестиваль нам відмовив, а тоді ми на нього приїхали, і там буквально виявилася окрема сцена для одеських музикантів. Даремно канючити собі рік за роком в організаторів місце хоча б на найменшій сцені якось не хочеться, тим паче що за певними показниками ми впевнені, що деякі з них про нас добре знають, але ми їм не дуже цікаві — і що тут зробиш. Зробити сольний концерт — задача ще непідйомніша: остання пропозиція, що стосувалася міста Л., закінчилася тим, що дату концерту двічі відкладали, а потім організатори взагалі перестали нам писати. So much fun.
Ми пишемо це все, щоб бути з вами відвертими: ми страшенно любимо те, що робимо, інакше вже давно покинули б це. Безліч гуртів, які утворились, як і ми, 2014 року, вже давно закрилися, бо результати не виправдали їхніх очікувань; ми тримаємось, по-перше, тому, що не вкладали астрономічні суми в розкрутку (тільки в музичну техніку, але це виправдані витрати), і по-друге, тому, що ставимося до своєї роботи як до внеску в українське мистецтво, а не виробництва контенту. Всі десять років разом із внутрішнім вдоволенням від нових досягнень нас супроводжує розчарування, але доки нам буде що сказати у творчій площині, ми будемо радувати вас новою музикою, яка, сподіваємось, щоразу відрізнятиметься від ваших очікувань, бо це означатиме, що ми досі здатні вас здивувати.
У дусі неймовірного «везіння», яке супроводжує весь наш творчий шлях, сьогодні мусив би бути реліз нашої компіляції до десятиріччя, але лейбл останньої миті відклав його на кінець місяця. Та оскільки ми вже вивантажили треки на стрімінги, було б несправедливо позбавляти вас можливості почати їх слухати. Тож повна версія альбому для безкоштовного завантаження з бендкемпу та надруковані CD будуть за три тижні (але пам’ятайте, що буде), а лінк на стрімінги ми лишаємо вам вже зараз.
Дякуємо всім, хто лишається з нами всі ці непрості роки!