Чукотка 2018

Нарешті дійшли руки написати про подорож до чукотки.

Бажання поїхати туди мав ще з якихось підліткових років, якщо не раніше.

Матір колись жила там, ще за часів радянського союзу, там і познайомилась з моїм батьком. Ще й мала досить незвичну професію, працювала дослідницею, іхтілогинею, тож мала відрядження в місця більш віддалені ніж ті, куди можна добратися за день на доступному транспорті. Безліч історій на вечірніх посиденьках досить сильно вплинули на бажання поїхати колись в таку далечінь.

Розповіді зазвичай були про суворість тундри, про життєві обставини, які стаються в таких жорстоких умовах.

Від вічно п'яного батька, зазвичай історії були амібзіозніші. Полювання, блукання в тундрі, жорстокість природи навіть за незначну людську помилку.

Дорога на чукотку лежить лише через повітряні шляхи, про поїздки звідти, наприклад у Москву, кажуть як про поїздку на материк. Залізнодорожнього сполучення немає.

Зазвичай, до міст вздовж берега пливуть на кораблях, але коли починається зима, яка до речі, триває більшість часу, навігація закривається і люди подоржують на літаках/гвинтокрилах.

Для відвідування території чукотки, необхідно отримати дозвіл на перебування від ФСБ Росії арктичного регіону.

Лист губернатору та використання вдалої ситуації, що я маю дві зведені сестри, які там живуть, привели мене до безпроблемного отримання дозволу.

Для поїздки вибрав останні два місяці літа. В вересні купив квиток на літак з Москви до Анадиря. Коштував він +-20к рублів.

До Москви за два дні до польоту виїхав стопом через Чернігівську область. Досить швидкий стоп, лише декілька дойобів від автомобілістів щодо того, що я забув і куди я взаглі зібрався. Один чоловік, який віз мене, колись там служив, тому з радістю розказав трохи про життя там, та дав кілька порад.

Близько середини дня, я був на кордоні. Українську сторону я пройшов без якихось проблем, поспілкувався з прикордонниками, побажали удачі в подорожі, та взаглі спочатку подумали, що я стопом вирішив їхати аж до точки призначення:)

Далі очікування відкриття пішого кордону з Росією.

Години дві стояв в стороні, бо був єдиним, хто вирішив таким чином переходити кордон, а автомобілісти не хотіли брати та перевезти з собою.

Після довгого очікування мене зустрів "товариш майор", якого занадто зацікавила моя особа. Після банальної перевірки документів, яка чогось продовжувалась дуже довго, він сказав почекати в сторонці.

Через хвилин двадцять мене відвели до управління ФСБ Брянської області, де до мене прийшов інший прикордонник.

Далі відбулося найдивніше. Мене попросили показати кожне татуювання, кожне з яких розглядали, ставили питання. Добре хоч роздягатися не змусили.

Потім ретельний обшук. Найбільше з мого наплічника його зацікавила книга Гумільова "Історія виникнення християнської держави" та Аліса в країні чудес. Маю невеличке видання більше схоже на біблію. Чоловік переді мною за столиком розглядав кожну сторінку, наче вчитуючись. Запитав про тотальну кількість соєвого м'яса в моєму наплічнику, яке я взяв, готуючись до суворих для веганів на чукотці.

Далі була розмова в стилі, "ти нікуди не поїдеш, вали звідси".

За їхніми словами, паспорт не мій і взагалі підроблений, на фото середньостатистичний українець, я на нього не схожий і взагалі фото переклеєне.

Погрози заборонити мені в'їзд та накласти штраф, усіляке таке. Найцікавіше що в мене з собою був той самий дозвіл від ФСБ на перебування на чукотці, квитки та запрошення, але їх це мало цікавило.

Засмучений, я розвернувся і почав стопити до Києва. Тут мені пощастило і я одразу зловив машину яка довезла мене майже до дому.

Поспілкувався з водійкою, яка трохи підтримала мене та почав думати, що робити мені в даній ситуації.

Здав квитки, втративши десь 5-7к рублів на всьому цьому.

Через тиждень зробив біометричний закордонний паспорт, де через деякий нюанс вийшло вписати інше прізвище та вирішив спробувати ще раз пересікти кордон.

Купив квиток на автобус та зробив другу спробу. Успішно та взагалі без якихось проблем проїхав через те ж саме КПП.

Далі весь час майже користувався внутрішнім паспортом, бо на нього було оформлено запрошення та дозвіл, при цьому не маючі ніяких додаткових проблем через нього.

Вписався в Москві завдяки допомозі товаришки у місцевих анархістів. Купив квиток на літак, який був вже майже в 30% дорожче ніж той що я купував раніше.

Без проблем долетів до чукотки та мав неперевершений краєвид за вікном. Ми летіли назустріч світанку.

Пізніше на аеродромі побачив напис "Чукотка - там де народжується день" і зрозуміло чому.

При посадці одразу побачив ангари з стратегічними бомбардувальниками, це єдиний аеродром в цій області, так що вони базуються прямо там. Кожні вихідні вони пролітають над містом.

На виході з літака чув розмови про те, що прибрали необхідність в отриманні дозволу на перебування, одразу подумав що дякувати б-гу, буде менше проблем. Але, як завжди, все вийшло боком.

З усього потоку на міграційному контролі мене вицепив "товариш майор" і відвів на допит.

Стандартні питання, що я тут забув, до кого приїхав, ким працюю. Мене навіть питали на якою мові програмування я пишу, над якими проектами працюю.

В кінці він запитав: "Що вважаєш, що ми тут всі фашисти?"

Отримавши мою абстрактну відповідь, що "всі" це поняття відносне і всі люди різні, сказав: "хуй із тобою, йди".

Швидко зібравши речі, я зловив машину на причал. Місто від аеродрому відділяє річка, тож я дочекався баркас, на якому дібрався до міста.

Виглядає наче конструктор лего. Різнокольоровий, квадратний і прямокутний.

Основний наземний транспорт - таксі. Ціна в будь яке місце в місті 100р, якщо не помиляюся. Всюди їздять і стоять таксі.

По місту ходять здебільшого люди, які за видом нагадують материкових, але доволі часто зустрічаються чукчі. Машини здебільшого позашляховики.

Далі, майже на тиждень, я лишився в місті. Питався в п'яного капітана на корабель, в якого мені рекомендували запитати про можливість вирушити з ними по річці вглиб.

Але, як мені пояснили, він може синячити доволі довго, а часу стирчати в Анадирі два тижні я не мав.

Два рази в місяць є рейсовий гвинтокрил. Його я і вирішив чекати.

За цей тиждень я особливо нічого цікавого не знайшов. Кладовище кораблів, сірі стіни.

Познайомився з милою чукчою поки стояв в черзі в міграційну службу. Точніше вона зі мною. Від цього і до кінця поїздки це відбувалося постійно. Чукчі найдобродушніші люди яких я бачив і доволі швидко самі йдуть на контакт.

Далі знов подорож до аеродрому, знов знайомство з чукчею, який виявилося летить в ту ж сторону що і я. Якось так відбувалося, що всі живуть в майже тих самих місцевостях, так що з усіма по дорозі.

Старий мі-8, купа народу з баулами.

Шум, гам, півтори години польоту.

Все виглядає досить стандартно. Наче пустиня з озерцями.

Віддав чукчі свої навушники, бо в нього від шуму гвинтокрила дуже боліла голова. Летів, дивився і думав куди я рушаю.

Прилетівши в село, мене забрали знайомі, яким мене представила моя сестра. Одну з них я так і не побачив, бо жила вона набагато ближче до моря, та можливості добратись туди не мав.

Перші дні звикав до місцевості. Трохи панельних будівель в поганому стані, річка, та величезна тундра на фоні.

Навколо сопки - так звані террикони.

Домовились вибиратись в тундру на човні, купували бочку з бензином на складі ГЗМ, який був майже біля села, збирали спорядження, втемінь відносили це все в катер, та вранці беручи вудочки йшли наче на рибалку.

Я собі роздобув мелкашку та дві пачки патронів. У Чукчі дозвіл на СКС, та один чоловік з двухстволкою.

З собою звісно собака, бо в тому році була величезна кількість ведмедів, навіть в село на свалку поряд навідувалися за їжею.

Перший раз вибирались з палаткою десь на 150-200 км від села.

Через холод, перед ночівлею розпалювали багаття і гріли землю, вугілля розкидали, та клали листя на поліпропілен. В цій літній палатці було наче в бані аж до 5 ранку. Навіть накидки не було. Спали в куртках, під рукою гвинтівка. Біля палатки - пес. Якщо прийдуть дикі звірі, він розбудить перший.

Там, де ми стали, всюди було ведмежі сліди, тож вранці я доволі сильно переймався звуками навколо, та навіть будив один раз чукчу, питаючи чи не чує він нічого. Кумедно, але то виявився пес, який робив підкоп під палатку аби погрітися.

Так ми пробули там чотири дні, я особисто назбирав купу кедрових шишок, яких там було безліч. Чукчі щось собі там збиралися і шукали місця для полювання.

Харчувались дошираком, макаронами та усіляким сухпаєм, який до цього виміняли на водку.

Я трохи постріляв по бляшанках, пішов збирати ягоди. Згодом пробували на лося полювати, але щось не дуже вдало, трійко замухрижених полювальників вздовж невеликого острівця, по слідах за зам'ятою травою та покоцаних рогами деревах, шукали звіра. Невдало.

Трохи посиділи в засідці з приманкою, але нічого так і не вийшло.

Далі, ще рази три вибирались на рибалку, та ще пару разів на полювання. Дорогою завітали до закинутих золотодобувних поселень, я знайшов собі кльовий біноль. В принципі там можна навіть жити.

Сіткою наловили достатньо риби, чукча ще пробував вполювати нерпу, та знов невдало.

Під час таких вилазок бачив чимало дивного в тундрі. Баржа наполовину завалена на суходолі, пожежна машина десь за селом, згорівший всюдихід.

В якийсь момент мене посадили за штурвал, та всі поїздки після того, без лоцій, та з підказками досвідчених тундровиків я керував нашими подорожами до назначених місць. Розбирався доволі швидко за обривами берегів та обходячи мілину. Але це не завадило мені покоцати гвинти два рази :)

Один раз навіть зробили нашвидкоруч піч та ночували в хатинці, які називають балками, які розкидані по всій тундрі. Там зазвичай живуть оленеводи.

Відчуття, коли стоїш посеред цього всього, один, з гвинтівкою на плечі та казанком для води, просто йшови набирати питної води, не можна передати словами. Повна тиша навколо та суцільна рівнина, трохи кружить голову від чистого повітря.

Два місяці, в мене відклалися надовго в пам'яті. Історії сиплих голосів біля кострища, тиша, природа, якийсь непереборний сум за всіх хто тут піддається випробуванням. Адже дуже велика смертність і так не дуже великого населення. Алкоголь, суворі умови, суїцид, нещасні випадки.

Взагалі, здебільшого розпитував чукч про їх народ.

Вони доволі войовничі, за розказами колись воювали навіть з скандинавськими народами і віддтісняли їх войовничі наміри. Потім супротив радянський владі.

Здається перемогти їх змогли лише алкоголь та занадто швидкий розвиток технологій.

Наприклад колись, хлопців 15 років гартували, вистрілюючи в притул з луку, якщо він виживав, ставав воїном. Виживання в такому світі залишило доволі сильний слід в культурі цих людей.

Але це давало ще інші наслідки. В них дуже розвинена взаємодопога і взаємовідносини на рівні людина - людині. Бо жити в таких умовах і вижити можна лише за такого світогляду.

На зиму, коли закривається навігація, люди не мають змоги поповняти запаси в магазинах, яких до речі лише два в селі. Всі продукти що вони мають це м'ясо, риби, та ягоди що заморожуються на зиму. Хліб з Владивостоку що везуть літаками, сушена морква в пакетах, картопля, цибуля. В тому домі де я був, було три морозильника.

Коли не наполювали достатньо, допомагають сусіди.

При цьому в селі є один вайфай на все селище. Освоївши інтернет, вони доволі дивно пішли у бік розвитку інформаційних техгологій і замовляють якісь речі з аліекспресу(sic!), Які потім на баржах приходять раз-два в місяць разом з поштою.

Лікарки отримують десь 100к в місяць, але всі ці гроші йдуть на купівлю додаткової жилої площі. За селом стоять великі морські контейнери, які використовують як кладову. Гаражі, де стоять катера і бурани.

По селу можна побачити багато всюдиходів, навіть за селом стоять закинуті, вже не працюючі машини, всюдиходи, пожежні машини, все що завгодно. Везти на ремонт в Анадир це все занадто дорого, тому їм легше зібрати грошей на новий транспорт.

В багатьох сімей стоїть човен біля села на прив'язі, на якому ходять на рибалку і загалом в тундру.

За два місяці там усвідомив наскільки відчуждено можуть жити люди навіть в умовах загального глобалізму.

Дізнавшись, що я айтішник, мене почали масово просити полагодити щось в них в комп'ютерах.

Тому три дні я витратив на домогу половині села з ноутами, комп'ютерами, роутерами та консультації з приводу користування телефонами.

При цьому, по всьому селу на всіх комп'ютерах був вірус що майнив біткоіни, який дуже вдало передавали один одному на флешках.

До речі, дуже важливу роль грають знайомства в такому місці. Якщо ти маєш потребу в якійсь зовнішній допомозі, у кожного в селі є якісь сестри, брати, знайомі, до яких всі звертаються і це в порядку речей.

Коли я їхав звідти, не зміг купити квиток на гвинтокрил, бо не було місць. Наближалася зима і навігація вже закінчивулась, по річці кораблі ходили останні рейси, але в мене чудом вийшло домовитись з капітаном одного з останніх кораблів, який йшов до Анадиря.

Перший автостоп водним шляхом. Сподіваюся не останній.

Була доволі холодна погода, частково вже став лід і ми продираючись крізь нього плили до міста.

На наступний день я зібрався з силами, добрався до аеродрому і без проблем добрався до Києва через Москву.

Взагалі Чукчі доволі цікавий народ. Крім войовничості і добродушності, вони дуже довірливі.

Тому доволі часто їм у місті впарюють якісь дорогі телефони в кредит, які їм зовсім не потрібні, обманюють та користуються їхньою наївністю.

Пару разів я чув, що до приходу радянського союзу, у Чукч не було слова "обманювати" в словнику. Навіть такого поняття. І це відчувається.

За час, який я проводив у поселенні, спілкувався і з підлітками, яких там не багато. Я встиг розповісти багато усіляких речей, починаючи від розповідей про ситуацію в Україні, та визвольну війну в цілому, закінчуючи анархістськими ідеями. Скидував ска та панк пісні по блютузу, розповідав про субкультури.

Зазвичай живуть діти шкільного віку, а потім вступають до вишів десь на материку. Повертаються не знайшовши свою долю десь в більш розвинутих місцях.

Переважна більшість населення це люди від 40. Втомлені, сумні, але коли мають якісь контакти з людьми, наче десь всередині тримаючи доброзичливість, починають спілкування на теплих нотах.

Намагаючись трошки вивчити мову, дізнався, що навіть старі люди пам'ятають не всі слова, та і рідко спілкуюся нею.

Зараз пам'ятаю лише декілька фраз.

Наприклад

Еттик тингутури - привіт друг/подруга.

Для того, аби сказати "я тебе люблю", треба вимовити мінімум слів 5, яких я, якщо чесно, навіть не пам'ятаю.

Років двадцять назад багато хто з чукч вибирався вглиб з бригадами на випасання Оленів, зараз цього набагато менше.

З цікавого є кратерне озеро Эльгыгытгын, в якому водиться вид лосося, якого немає більше ніде в світі.

До речі, саме про це озеро ходить багато розповідей про сніжних людей, які, за описами просто великі люди, одягнуті в шкіряний одяг тварин, а за собою залишають великі сліди на землі, які і приваблюють людей які подорожуть тундрою. Чув мінімум чотири розповіді від різних людей, в яких переважають такі описи.

Загалом, відчуття від сидіння у кострища десь в такій далечині, не можливо передати словами. Коли раптово всі змовкають як один, почувши звук диких звірів і одразу готові піти полювати. Чи продираючись дебрями на звук тварин, вибиратись до озера, де лід тріскаючись, створював звук, який привернув увагу досвідчених полювальників :)

Кумедних випадків було безліч. Серйозних і сумних ще більше.

Але я дуже радий, що все таки вибрався в таке місце, раджу колись і вам побувати там.